Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 26)

— Тільки ти ж зніми тоді об’явлєніє, чуєш? — зазначила Анжеліка, показуючи, хто насправді на цьому хуторі керує. І він його зняв наступного ранку, коли їхав у місто, до лікаря.

4

— Я така рада, така рада за Анжелічку, — щодня казала кухарка Леся Андріївна всім, хто погоджувався вислухати її думки щодо життя на хуторі. Вона мала на увазі, що Анже­ліка якось подобрішала з появою Гюльчатай — скажена карлиця завжди всім жити не давала, балакала без угаву, навіть із собаками, а тут стала привітна, майже не доколупувалася і не матюкалася.

От раніше, бувало, зайде на кухню й відразу так протяжно: «Їбуууться в пєчкє пірожкі» — це в неї замість «здрасті», а ти давай, хрестись, щоби чорта не принадити, а як хреститися, коли руки зайняті? А тепер тільки зазирне на хвилинку та йде собі, навіть під стіл не заглядає, пилу не шукає. Та й нема там особливо що шукати — Гюльчатай, як з’явилася, все замітає раз на день, без вихідних.

А днями було — вирубилася електрика по всьому хутору, так ця очкаста, уявіть, сама залізла до щитка, якісь запобіжники взяла, поміняла, за рубильник смикнула, і знову все працює! Баби вже вирішили, що до вечора струму не буде — Олег десь поїхав, решта в полі, а Андрій непутьовий, його краще до електрики не пускати, бо все поламає. А воно диви як — корисну працівницю знайшли, нічого не скажеш.

І по кухні допомагає — картоплю чистить хвацько, тоненько, каструлі віддирає акуратно. Коли Сава ото зник, Лесі Андріївні зовсім важко стало — якщо рахувати з Гумен­ними, то доводилося готувати на одинадцять рил, та ще й ті, в сараї. Добре, хоч всі їли одне, бо заманаєшся окреме меню кожному готувати. А тепер значно легше.

Та головне — Анжеліка з оскаженілого радіо, що бігає своїми дитячими ніжками й на всіх матюкається, перетворилася на нормальну керівницю. Знайшла рідну душу — вони тепер постійно з тією татаркою сидять надворі, курять та каву п’ють. І благосні такі, довольні.

Леся Андріївна якось і сама з ними сіла — думала насіння полузати, про дітей поговорити, про погоду, про здоро­в’я. Але чомусь згадала чоловіка, що вчора прийшов додому сильно п’яний і роздавав усім потиличники. Гюль­чатай здивувалася й перепитала — що, дійсно дозволила тому вдарити дитину?

Треба було збрехати, та чомусь настрій був такий — чи то дощ збирався, чи то ноги боліли, але пожалілася: так, мовляв, і дітям це падло роздає, бува, й мені дістається. А очкаста так серйозно:

— Ти його попередь, чтоб останній раз, не то погано буде йому.

— Тю, і що з того? Ну, скаже він, що більше не буде, а потім знову.

— Ну, тоді або йди з дітьми. Або треба, щоб він пішов.

— Та куди хто піде?

— Тоді зроби так, чтоб він… зовсім пішов. І ніхто його потім не бачив. Ніколи. Другого собі візьмеш, — сказала та очкаста, і головне, не зрозуміти за тими окулярами — вона жартує чи ні? Бозна, як у них, татар тих, заведено. Що ж це вона має на увазі? Невже це?

І так холодно тоді стало Лесі Андріївні, так ніяково, що вона швидко звідти пішла, більше до цієї парочки не підсіда­ла й намагалася розмовляти з Гюлею, як ту називала карли­ця, поменше. Головне — пам’ятати, що татарка солі взагалі не їсть — каже, у них всі такі. Коротше, диво за дивом, тільки встигай звикати до того, як змінився хутір за останній час.

А зараз їй би ще кілька Гюльчатай не завадили б — дід Тарас, царствіє йому небесне, у понеділок не прокинувся, а похорон призначили на сьогодні. Тому вона прийшла о третій ночі, ще навіть Будьоний спав біля корівника, не кажучи вже про Дзьобу ледащого. І почала готувати.

Все як треба — поминальне, з кутею та пиріжками, бульйон курячий з локшиною. Гюля прийшла о шостій і мо­вчки впряглася — місила тісто, а потім рибу різала, це в неї взагалі виходило швидко й акуратно, воно й зрозуміло — в них там у Криму тієї риби як у нас порожніх пляшок.

Приготували, потім позамітали двір — і почали гості приїздити. Першим той красивий міліціонер, Сергій, приїхав, він їй завжди подобався — стрункий, веселий. Коли в дитинстві книжку читала, «Сержант міліції», то десь таким собі того героя й уявляла.

Поставив він машину не там, де завжди, а під вікна кухні й чомусь двірники з неї знімає. Леся Андріївна у вікно подивилася й каже йому:

— Нашо ви ото знімаєте, їх уже не крадуть, тим більше в нас.

А він у відповідь:

— Мені краще знати, тут сьогодні буде зальотних повно.

І то правда, народу буде багато, лише б їжі на всіх вистачило.

А потім Сергій побіг зустрічати якогось поважного чоловіка, той приїхав на великій машині, ходив, роздивлявся тут — Олег навіть екскурсію водив, баню показував. Правду сказати, баня справді хороша, навіть басейн під небом. А тут — і сміх, і гріх — водій того поважного чоло­віка вирішив, поки похорон буде, машину помити.

Він такий — ну, відразу видно, що шофер, але начальника возить. У білій сорочці, тільки рукави закочені, й видно, що в нього руки усі в наколках. То він побачив Анжеліку, яка пробігала двором, і так важно їй каже: «Чуєш, мала, де у вас тут кранік со шлангом?» А карлиця наша не любить, коли з нею так чужі говорять. Та й хто б на її місці любив?

Тому вона так руки в боки й каже йому: «Чуєш, синок, а що то на тобі за мастя такі красиві? Я от много де була і знаю: якщо на людині купола або звьозди набито, то це значить, що людина хороша, не підор. А я от шото на тобі куполов пока не віжу. То ти хто по масті, га?»

Той очманів, звичайно, від цієї картини, а поки думав, що відповісти, Анжеліка вже побачила, що Нюся якусь кістку гризе під лавкою, й побігла їй чєртєй давать, щоби навіть собака не позорила хутір перед гостями. А водій відкотив рукава й пішов у машину спати. Ні, що не кажіть, але наша Анжеліка може сказануть, особливо якщо це тебе не стосується, то взагалі цікаво.

А людей дійсно до Тараса багацько приїхало — спочатку весь двір машинами заставили, потім всю дорогу на ­пагорбі. Було б цікаво збігати, глянути, як там автобус протиснеться, але куди там! Коли стало зрозуміло, що більше п’ятдесяти чоловік буде, стали варити другу виварку бульйону — а це курей різати, щипать, стільки справ! Так що на сам похорон ані Леся Андріївна, ані Гюля з Анже­лікою не потрапили — поралися на кухні, як угорілі.

Люди з’їжджалися потроху, але діда ще не виносили. Анже­ліка погнала всю родину Гуменних ставити столи та накривати, а на кухні вже повний дурдом був — дивом встиг­ли. І по чарці самі не випили, тільки носили тарілки, каструлі, миски. Лише під сам кінець, коли жаркоє треба було подавати, трохи полегшало.

Леся Андріївна з Гюлею принесли дві великі каструлі, підійшли починати з господаря. А поруч з ним якраз Серьога, батюшка й той чоловік, що з водієм. Там в усіх широкі обличчя, бо у возрасті вже, але в того поважного морда ажно квадратна була і червона. І Сергій якраз до морда­того звертається:

— От ви, Петре Миколаїчу, полюванням інтересуєтесь, а Олег, між іншим, на Півночі був, на моржа ходив! Я минулого разу не розказав до кінця.

Той так здивувався:

— А ну-ну, — каже. — Дуже цікаво, розкажіть, — і розвертається зі стільцем, щоби краще було чути, бо всі галдять же ж, під кінець поминок, як на весілля прийшли. А Олегу щось ніяково — батька похоронив, а його про полювання це розпитують.

— Та, — каже, — нема про що розповідати: не сподобалося мені там, сивуча не взяли. Та й чукчі ті — такі вонючі, такі вонючі.

І тут Гюля, зараза її забери, зроняє ту каструлю з жарким, звідти все випадає! І прямо на стіл — люди підскакують, кричать — кого обпекло, а хто просто злякався. І Анже­ліка тут як тут — біжить і кричить здалеку:

— Ну шо за люди? Як не обісцються, то обдристаються!

Так що замість посидіти з людьми, пом’янути діда Тараса, довелося Лесі Андріївні перестилати скатертя, все прибирати й наново виставляти — Гуменні вже напідпитку були, з них помочі — як з дурня грошей. А потім відразу вже все прибирати, мити посуд — страшне. Коротше, до ночі вовтузилися на тому похороні — не дай Бог який день був.

І тільки о першій ночі Леся Андріївна дошкандибала від хутора додому, ще повз те згоріле поле, де і вдень-то страшно! Ледь жива зайшла до хати, як тут чує — від чоловіка знову тхне самогонкою. І цей дурник ще й питає: «Ти де так довго була?» А потім починає ображатися, що його на поминки не запросили, тому довелося йому, бідосі, самому сидіти, Тараса згадувати й сумувааати.

От тоді вона вже з ним за все розквиталася — за день, за спомин, за жаркоє, за самогон і за запитання — ухватила скалку й так чоловіку натовкла по сідницях та плечах, що він іще кілька днів ходив шовковий, зазирав у очі й витирав пил з усіх полиць, що були в хаті.

5

Тюрма вчить відразу поділяти людей на безпечних і небезпечних — подивись, зроби висновок і тримайся його. І цей чоловік, який так полюбляв сині джинсові сорочки, був небезпечний: щойно вийшов з машини, як Лилєкей відразу відчула на собі швидкий оцінювальний погляд — пробіг оком, зафіксував і зберіг. Так само й вона — побачила, натужилася, відчула ціль: він!

Щоправда, цього разу інстинкт схибив — це був не Дяченко Олег Тарасович, а його товариш, але щодо небез­пеки й характерного пробивного погляду все було правильно — міліціонер. А другий студент… Олег був наче котик — маленький, пухнастий, жодної небезпеки від нього не випромінювалося.