Александр Сидоренко – Чорний хліб (страница 28)

Двоє міліціянтів кволо копирсалися в прибережній гальці, над ними стирчав дядя Серьога й на щось вказував рукою. Треба йти до них — Андрій дав собі уявного копняка й рушив берегом, намагаючись умовити когось із представників вищих сил — досить уже з нього цього страшного сну, дайте вже прокинутися, він зробить усі висновки й зміниться, тільки анулюйте все це!

Сергій мелькома глянув на нього:

— Ну шо ти, малий? — і не дочекався відповіді, далі вглядався в кам’яний берег, зовсім як американці в кіно, коли питають «How are you doing?».

— От не вірю, — сказав він чи то міліціонерам, чи то сам собі, — сорок, блядь, років чоловік ловить тут рибу, а потім підсковзується і падає, причому потилицею вперед!

— Ну, так, може, випивав наканунє, — миролюбно підказав йому старший з міліціонерів, товстий дядько з вусами, у мокрій від поту форменій сорочці.

— Випивааав? — нервово перекривив його Серьога. — Та як з вами можна тверезим ходити?

Міліціонер образився, але не здався:

— От я, бува, прокидаюся після удару, так у двері можу не пройти, так шатає. А тут же сльозько. Може, він і оступився.

— Та тобі лише б справи здихатися, на нещасний все списати, — махнув рукою Серьога, став біля води й почав крутитися на камінні, вочевидь, роблячи щось подібне на слідчий експеримент. В один момент його таки хитнуло на мокрому камінні й він, підковзнувшись, опинився у воді. Хитаючись, виліз й обматюкав усіх і все.

— От бачите, — обережно подав голос другий міліціонер, трохи старший від Андрія.

— Що бачите? — прокричав йому у відповідь Сергій. — Я ось бачу, що каменем по тім’ячку лусь, і кінці у воду — ось що я бачу. Шукайте камінь з кров’ю, яким його оглушили!

— Треба почекати, що експертиза покаже. — Перший міліціонер узявся за поперек і потягнувся. — До експертизи тут умисла не бачу. Якщо там кров покаже, що алкоголь є, тоді…

Серьога зібрався відповісти йому, й навряд чи це було б щось виважене та конструктивне, тому Андрій вирішив вдертися до цієї розмови:

— Може, це ті, хто поле?..

У них були вороги, не просто так згоріла експериментальна друга ділянка, а потім і ближнє поле! Хтось підбирався до них, але як знати хто? Ці дорослі думки його дратували — значно приємніше було б мріяти про Олю Луцик у білій сорочці або про рафтинг із заїжджими дівчатами.

— Не думаю, — відповів йому Сергій і похитав головою. — Не ті методи. Спалити, підгадіть — да. А валити — це зовсім інше. Ладно, поїхали, тут уже глухо.

Повернувшись до міліціонерів, він гаркнув:

— Так, харош. Якщо це хто робив, він же не дурак, скоріше всього камінь у воду закинув. Поїхали, пацана до хутора докинете, йому готуватися треба.

7

Поховали поруч із дідом, на новому цвинтарі, за церквою. З одного боку, все було просто: всі, кого це стосувалося, самі дзвонили й питали, чи все так само робити, як і з дідом. Хрест поки дерев’яний? Портрет А4? Тоді дайте фото, з якого робити. І так далі — панахида в церкві, потім поминки вдома, продукти вже пораховані, тільки додати рівно вдвічі, бо людей очікується більше.

У сейфі Андрій знайшов карабін «Сайга», старі родинні фото, документи на хутір та всі наділи, плюс тридцять тисяч гривень й усього тисячу вісімсот доларів. І невідомо, скільки з цього належало виплатити зарплатнею за липень. Якщо це все, то справи в тата йшли так собі. Мали бути десь банківські рахунки, але поки їх знайти не вда­валося.

Може, в машині? Андрій сів у татів джип, ледь просунувши в горлі клубок — все тут, здавалося, чекало на господаря й дивувалося, чого це малий заліз туди, куди йому не можна. Витерши нарешті сльози, надибав у бардачку якісь старі незрозумілі накладні та акти приймання на елеватор — ані банківської картки, ані виписок.

З паперів випало старе чорно-біле фото — маленький тато на руках у молодої бабусі, дивно — навіщо воно йому було в дорозі? Андрій обережно поклав усе назад і зачинив двері — буду на нашій «ладі» їздити, хай «нісан» поки постоїть, охолоне…

На похорон пішли ледь не всі гривні — він ні з ким не торгувався, мовчки віддавав те, що просили, лишень сподіваючись на порядність контрагентів. Дивно, як це слово з курсу економіки раптом спливло… Краще б жодних цих слів не знати, краще б тато сплив відразу, виповз на берег і тепер, сміючись, розповідав друзям про те, як ледь не втонув у рідній річці. А вони б гучно реготали й налягали на горілку.

Та вони й так і реготали, і налягали — отець Григорій, здавалося, ще зранку був напідпитку, він хрестився по діагоналі, часом гикав, а у промові перейшов на таку старосло­в’янську, в якій жодного слова не розібрати. Але він справді сумував за татом, це відчувалося, тому Андрій вирішив не загострювати увагу на сумнівному стані священника.

Дядя Ігор прибув першим, перевірив усю підготовку до похорону, роздав вказівки Анжеліці й Олесі, бо йому не сподобався стіл, коли діда поминали. Це роздратувало обох жінок, але Андрій не переймався — Ігор усе ж таки ховав у Миколаєві наповажніших людей, кому, як не йому, знати, як це правильно робиться, у похоронах же теж є нові модні віяння — нехай керує.

А от дядя Серьога знову заявився зі своїм мордатим прокурором, і цього Андрій уже не стерпів.

— А цей тут нахера? — прошепотів він міліціонеру, відвівши його вбік. Але той удав, ніби в такий спосіб зробив усім послугу:

— Ти шо, гониш? Достойний чоловік на похороні, місцеві підохуїють, слідаки напружаться — прокурорський контроль же, поняв?

— Та який контроль? Вони ж сказали — все по експертизі будуть вирішувати.

— Угомонись, ніякої експертизи вони не ждуть. Що вона покаже — рани по всьому тілу, був у воді. Все. Справу порушити можна, тільки якщо надавити.

— А він надавить?

— Подивимось.

Сергій узяв Андрія за плече й заспокоїв:

— Ти не кип’ятись, така людина приїхала, удруге причому, нехай той, хто поля палив, нервується тепер, поняв? Я взагалі пропоную в кінці баньку затопити, коли всі звалять, сядемо втрьох, пом’янем, покалякаємо, що й до чого. Ти басейн не спускав?

— Та яка баня? — Андрій скинув з плеча руку й повернувся йти, але міліціонер його вхопив, розвернув до себе й продовжив:

— Що ти кіпішиш, люди дивляться! Ти мені краще скажи, шо тут цей хер ловить? — і вказав на худенького чоловіка з лисиною, на яку він зачісував чорне волосся, зовсім як декан факультету агротехнологій на прізвисько Гітлер.

— Поняття не маю, хто це.

— Цей хер з Миколаєва, з газети, по криміналу пише, Ройтман його прізвище. І раз він тут — значить, по ділу. Ви що, писали йому за поля спалені?

— Не знаю, — збрехав автор листа до редакції «Південної правди» й з другої спроби пішов-таки від Сергія. Після того як привезли тіло й поставили труну для прощання з небіжчиком на лавку біля будинку, кореспондент Ройтман знайшов його у натовпі. Дав візитівку й сказав, що редакція вирішила описати їхню історію, бо це очевидний рей­дерський напад.

Запропонував зустрітися за кілька днів, розкланявся, смішно метляючи зачесаним на лисину волоссям, і десь зник. Ані в церкві, ані на цвинтарі Андрій його не бачив, та й не до того було — дядя Ігор привіз красиву чорну труну зі справжнього дерева, тоді як Анжеліка замовила звичайну, червону, обтягнуту тканиною — як у діда, і вони гучно з’ясовували, чия краща.

Довелося втручатися — у церкві батька переклали до дорогої, чорної, а червону Ігор погодився забрати собі, але зла Анжеліка домовилася з батюшкою, що домовина полежить у нього при церкві, наголошуючи, що вона може знадобитися, якщо й далі так піде.

Перцю підсипав Серьога — на цвинтарі він виперся казати промову після Ігоря та священника. На правах старого друга розповів про студентські роки покійного, про його перші кроки в бізнесі, згадав діда з бабкою, а потім нащось зачепив історію з мамою. І ще наголосив на тому, що тато останнім часом постійно казав — «задохєра похоронів».

— От накаркав же ж, — погодилася з ним Анжеліка й голосно заплакала.

І все це гамузом було якось занадто — надто гучно, надто театрально, надто не про тата. Андрій би краще лишився біля могили — посидів би в тиші, дещо згадав би, дещо розповів, але ніхто сьогодні спокою йому не давав: весь скорботний колгосп поперся до них на поминки, а його з двох боків тримали під руки Олеся з Ігорем, і кожен промовляв свої дурниці. Це стереорадіо працювало безперервно.

На додачу йому ще й випало сидіти поруч із Серьогою — за дивною логікою всі, хто був на попередньому похороні, всілися на ті самі місця, а ті, хто з’явився тільки сьогодні, розмістилися десь на дальньому периметрі. Тільки Андрію довелося зайняти чільне місце, де нещодавно сидів батько, і це лише додавало суму.

Ігор скерував наливати по першій, і Серьога плеснув в усі чарки, які бачив, — по повній, з гіркою. Андрій не любив горілку, пиво — інша річ, але на поминках пиво не допускається. Розпорядник щось казав, а він дивився на келишок у руці й думав, чи не спробувати замінити вміст на мінералку? Ні, міліціонер помітить, не схвалить, ще й виставить його перед гостями маленьким хлопчиком, який пішов не в батька. Гаразд, буде як буде — і він махнув у горлянку все, що налили.

А далі було вже все як звично: трохи посумували, на­брали градусу — і пішло-поїхало. Спочатку на вуха сів Серьога, який усе не заспокоювався через того Ройтмана: «Преса тіки підніме ціну питання, коси це діло», — нашіптував він Андрієві. А за хвилину вже гучно розповідав усім, що не міг тато сам упасти: «Олег всю дорогу там рибалив, усі донки-македонки», — після чого урочисто обіцяв зна­йти вбивцю й навіть хрестився, чим викликав схвалення отця Григорія.