Александр Шевченко – Оксамитовий перевертень (страница 36)

— Достатньо для чого?

Край важко зітхнув.

— Слухай, яка ж ти важка на підйом... Пояснюю — твої можливості в десятки разів сильніші, ніж тобі здається. Ти здатна на різне — починаючи від дешевих фокусів з матерією типу пересування й руйнації предметів і аж до впливу на живих істот. Ти зможеш зцілювати, а зможеш убивати, лише забажавши цього. Зможеш влізти в голову до будь-кого, зможеш контролювати чию завгодно свідомість...

— Так, як це робиш ти зі своєю паствою?

— Ну, майже. Порожнеча існує для того, щоб її заповнювали, Томо. Це мій девіз. Я заповнюю її тим, що ближче людській природі. Але всю цю нудну філософію я можу викласти тобі пізніше, якщо забажаєш. Зараз тобі треба знати те, що ти володієш практично необмеженими можливостями — які залишається тільки відкрити. Я допоможу, якщо, звісно, ти погодишся на мої умови. Ти віддаси мені те, що я хочу, а я відкрию тобі справжню тебе. То як?

— Дивно, — задумливо мовила Тамара. — Якщо ти такий всесильний хлопець — тоді для чого всі ці красиві умовляння? Чому просто не зробиш з мене слухняну зомбі, таку саму, як інші? Хіба не простіше?

— Ляльки потребують постійного контролю, — розвів руками Край. — Вони поступово взагалі втрачають можливість думати самотужки. Мені б не хотілося, щоби ти ставала такою. Твій рід досі накопичував силу. Вважай, що свого часу я зробив внесок, як у банку, і ось на цей момент набігли солідні відсотки, які я хочу зняти. Ти дуже сильна, Томо. Сильніше за тебе тільки твій син, та й то йому ще тільки належить розкритися. Перетворити тебе на безвільного манекена — значить, дарма розтринькати дар, який ти маєш. Набагато вигідніший для нас обох варіант — якщо ти приєднаєшся до мене добровільно. Дивись на це як на пропозицію створити сім’ю. Тільки не тіш себе марними ілюзіями. Я все одно заберу те, що моє, а твій вибір — отримати силу чи стати нічим. Дуже просто.

Справді просто... Занапаститися завжди було простіше, ніж очиститись. Якщо в рай веде вузенька стежка, то дорога до пекла — багаторядна магістраль.

— Припустімо, я погоджуся. — Тамара вирішила продовжувати затягувати неминуче — так довго, скільки зможе. — Ти отримаєш... його. І що далі?

— У світі ще багато порожнечі, — посміхнувся Край. — Ми будемо заповнювати її разом. А потім твій син зробить те, на що не здатен жоден політик. Він змінить усе.

Змінить усе. Ось так, коротко і вичерпно. У який бік відбудуться ці зміни, можна було не питати. Та й узагалі, вона дізналася більш ніж достатньо. Чи є сенс чекати хоч якоїсь допомоги ззовні? Чи прибуде вона?

— Це навряд чи, — похитав головою Край у відповідь на її міркування. — Ніхто не приїде, мої люди дбають про це просто зараз. Якщо не віриш — подивись сама. Випробуй свій дар і переконайся, що я не брешу. Ні в чому.

Тома спробувала. Вона уявила Вересня, намагаючись відшукати його десь у просторі, і раптом перед очима дійсно виникла картинка — неначе ожив екран увімкненого телевізора. Відчуття було як у дитини, що ковзає по крутій і слизькій зимовій гірці, тільки вона ковзнула всередину свідомості Вересня і кілька секунд бачила все його очима. Бачила іскри, вкрите тріщинами лобове скло, шосе, яке оберталося подібно до каруселі, й чула громоподібний брязкіт металу. Вона інстинктивно смикнулася назад, подалі від цього, і знову опинилася у самій собі. Вона знову була Тамарою, але таки прихопила із собою частинку Романових відчуттів. То було передчуття близької загибелі.

Отже, все намарно. Навіть якщо Вересень уціліє в тій катастрофі, чи що там із ним відбувається, він все одно нічим не зарадить. Хіба що знайде свою смерть не там, а тут. Край не буде з ним церемонитись.

Тома підвела очі на цього самовпевненого демона-мачо. Той стояв у центрі підвалу, склавши руки за спиною, і кивав — майже співчутливо, даючи зрозуміти, що виходу дійсно немає.

— Змирися, Томо. Ніхто тобі не допоможе. Ніхто не зробить вибір за тебе саму. Вирішуй.

Тамара зітхнула. Дійсно, покладатися лишалося тільки на себе.

— Добре. — Вона на мить прикрила очі й спробувала зосередитись. — Тільки скажи мені ще одну річ.

— Я весь увага.

— Ти не боїшся, що за допомогою свого дару я зможу тебе вбити?

Край спершу вирячився на неї, тоді зареготав — спочатку здивовано, а потім справді від душі.

— Ні, ти — це щось! Я тебе обожнюю, Томо, справді. Як ти собі це уявляєш? Ні, ти не зможеш мене вбити. Хіба я схожий на ідіота? Я відчую твої наміри ще на стадії задуму. Та й навіть якби тобі вдалося якимось чином здійснити замах на мене, — останні слова буквально вичавив, струшуючись від сміху, — знищити тіло не значить вбити мене. О ні. — Він знову посерйознішав. — Знаєш, мені прикро, що такі думки все ще приходять тобі в голову — я сподівався, що ми вже практично досягли взаєморозуміння. Я не хочу будувати наші стосунки на страсі. Довіра, ось...

Край не закінчив, бо руки Наріне, котра всю останню хвилину стояла позаду, лягли на його потилицю й підборіддя, і в наступну мить із зовсім нежіночою силою рвучко вивернули його голову на сто вісімдесят градусів з характерним хрускотом. Він зойкнув і важко завалився на брудну долівку, зберігши на лиці закляклий вираз граничного здивування.

— Дякую, це все, що я хотіла знати, — сказала Тома і плюнула собі під ноги.

— Тамаро? Це ти?

Наріне повернулася до тями. Хотілося вірити, що це сталося після того, що вона щойно зробила. Тамара вклала в цю спробу добрячу порцію своїх сил. Руки дівчини напевно травмовані, але, принаймні, тепер вона матиме шанс ушитися.

— Тікай звідси, — наказала їй Тома. — Швидко.

— Що сталося? Що я тут роблю? — Дівчина хитнулася, здивованим поглядом окинувши приміщення підвалу, а потім ойкнула, зауваживши тіло біля своїх ніг. — Що таке, що...

— ПІШЛА ЗВІДСИ!!! — на всю силу своїх неслабких легенів гаркнула Тамара. Від цього крику Наріне пополотніла, але таки зрушила з місця. От і добре. Хай ображається, хай ненавидить її, але тікає. Зате виживе... якщо тільки не зіштовхнеться з навернутою Маргаритою. Але з цим Тома їй допомогти не зможе. Її справа — подбати про Края.

Наріне нарешті зникла на сходах, потім десь зовні щось бабахнуло, подібно до пострілів. Два чи три рази. У Тамари не було часу думати про це.

— Су... чи... ще... — прохрипів Край, з ненавистю витріщаючись на неї. Його голова все ще лежала під неприродним кутом, зате руки поволі намацували землю навколо себе. Зрештою спробували відірвати тіло від підлоги. Тулуб припіднявся, а голова звісилася до землі, як мішок з піском. З перевернутого рота зміюкою виповз довгий чорний язик.

— Здається, я вже дечому навчилася, — повідомила Тамара, даючи сильний уявний штурхан ґрунту під спотвореним тілом ворога. Земля здригнулася й просіла, і Край миттю провалився ногами у виниклий отвір. Його руки вчепилися у краї ями, а голова почала судомно смикатись, неначе в бажанні відірватися від плечей. Томі не хотілося дізнатися, чим закінчаться ці спроби.

— Таки навчилася. — Ще один імпульс примусив вибухнути цегляну стіну, й уламки обрушилися на нього важким кам’яним дощем. Істота Край заревла, неначе мамонт під ударами кроманьйонців. Вона смикнулася, скидаючи з себе шматки почорнілих від часу цеглин, і виштовхала зі спини два велетенські шкірясті крила. Ті здіймалися й падали, здіймалися й падали, обдаючи Тому хвилями затхлого повітря. Народжений повзати літати не буде, вирішила вона і обвалила на нього ще одну стіну. Ревіння монстра перетворилося на нескінченну вібруючу сирену.

— Гори ти синім полум’ям, скотино, — побажала наостанок Тамара і кинулася до перекошених сходів.

Якщо намагатися в усьому поганому відшукати світлі сторони, думав Вересень, хекаючи на ходу через забитий бік, то вони врізалися дуже вдало. Прямо навпроти бази, п’ять хвилин підтюпцем. Викликане Капелюшним підкріплення з’явиться ще не скоро, міркував Роман, а де решта сектантів, він не знав і не дуже хотів над цим замислюватися. Без зайвих думок квапитися до Наріне було куди легше. Якби ще клята голова не боліла так сильно... І не крутилася, як той глобус. І якби ще його не нудило... Але геть усе добре не буває.

Капелюшний ішов попереду швидким спортивним кроком, сторожко озирався і не хекав — давався взнаки тверезий спосіб життя. Свій «ПМ» капітан тримав напоготові, але в тій цілковитій тиші, яка навалилася, щойно вони віддалилися від аварійного шосе в глиб лісу, навіть зброя здавалася зайвою.

Ліс виглядав мертвим, як і напівзруйнований корпус бази, що виник попереду. Звичні звуки — такі як цвірінькання птахів, шурхіт вітру, тріск сухого гілля під ногами — просто зникли, немовби їх ніколи не було. Почуваючись мов космонавт у стані невагомості, Вересень навіть злегка копнув мимохідь стовбур сосни — аби хоч щось почути. Цей копняк він відчув усією забитою ступнею, але не почув нічого.

Капелюшний роззявив рота, і Роман злякався, що й ця спроба виявиться епізодом з німого кіно. Але, на щастя, той відкашлявся і промовив:

— Щось занадто тихо... Як у космосі, трясця...

Вересень кивнув, завертаючи на викладену бетонними плитами доріжку, що вела до головного корпусу, і раптом закляк. Усе навколо, окрім власне бетону, було завалене гниючими трупами різнокаліберних тварин. Роман судомно ковтнув, радіючи, що не поснідав.