Александр Шевченко – Оксамитовий перевертень (страница 35)
Глянувши туди, Тамара справді побачила дівчину. Та дійсно сиділа в кутку, просто на землі, і дивилася поперед себе порожнім поглядом, страшнішим за саме небуття. Тома зробила було крок до неї, але раптом відчула міцну чоловічу руку, що майже любляче обійняла її плечі.
— Не чіпайте. Нікуди вона не дінеться. Спершу нам треба прийти до взаєморозуміння з деяких питань, тож давайте поговоримо.
— Про що? — Вимовляти навіть коротенькі слова ставало дедалі важче; і язик, і губи оніміли, як під новокаїном.
— Лише про головне. — Його усмішка була ледь не ширшою за ту, що на футболці, але дихання смерділо могилою та тліном. — Наприклад, про те, чому ми тут зібралися. І може, перейдемо на «ти»?
На шосе тривав справжній хаос.
Позбутися клятих позадорожників на хвості ніяк не вдавалося. Капелюшний вистріляв уже п’ять патронів, але так і не зміг поцілити ані в колеса, ані у водіїв. Ті божевільні лавірували на трасі, як заправські гонщики-екстремали (та й хто знає, ким вони були насправді), та по черзі таранили «сааб», від чого задня частина кузова перетворилася на суцільну вм’ятину, а все скло, окрім лобового, вилетіло геть. У Вересня від постійного напруження жахливо розболілася голова, а руки немовби зрослися з кермом. Усе його життя вже кілька разів устигло промайнути перед очима, але досі їм, як не дивно, удавалося вивертатися від гостинних припрошень смерті. Однак довго він так не витримає, і яка-небудь критична помилка — то лише справа часу. А тоді хана обом.
Життя ускладнювали й зустрічні автомобілі, що раптом за законом підлоти посунули один за одним, ще більше звузивши й без того не надто широкий простір для маневрів. Декілька злетіло в кювет, не розминувшись із «ленд ровером», котрий, як броньовик, рішуче пер по лівому борту і плювати хотів на блимання їхніх фар і виття клаксонів. Вересень примірявся було наблизитися до узбіччя зі свого боку — за певного везіння можна було б спробувати акуратно скинути швидкість і пірнути між дерев у ліс, — але «крайслер» не дав цього зробити, ударом у бік знову відфутболивши їх до середини дороги. Ці намахані не збиралися дарувати їм жодних шансів на порятунок.
«Думай, чорти б тебе драли, думай! Не дай їм виграти!»
Потік зустрічних автомобілів нарешті порідшав, і «ленд ровер» відразу цим скористався, прилаштувавшись з лівого боку їх роздовбаної машини. «Крайслер», у свою чергу, почав заходити праворуч.
— Обходять, — навіщось попередив Капелюшний. — Зараза, вони що, збираються зажати нас із боків?
Вересень не відповів. Він уже зрозумів, що ті замислили. У парі сотень метрів попереду їм назустріч рухалася здоровецька фура. Водії всюдиходів явно планували взяти «сааб» у лещата, щоби потім усім разом зіткнутися з цією горою заліза. А що? Практично стовідсоткова гарантія загибелі — саме те, що треба тому, хто їх наслав.
У голові Вересня зажеврів план.
— Бережи лоба, — кинув він Капелюшному і додав швидкості, сподіваючись, що ворог розцінить це як спробу вирватися з облоги. Махини-камікадзе клюнули і також почали прискорюватися, одночасно йдучи на зближення з «саабом». Коли вони вже терлися бортами, а до фури, яка ревла подібно до розлюченого слона й плювалася хмарками диму, лишалося не більше ста метрів, Роман різко вдавив у підлогу педаль гальмів, молючись тільки про те, щоби не перекинутися. Гума істерично завищала, малюючи на асфальті вугільний гальмівний шлях і заглушивши навіть гудок вантажівки, інерція відірвала задні колеса від землі, і секунду-дві «сааб» дійсно був близький до того, щоби перекинутися; потім він знову важко рухнув у природне положення, добряче струсонувши обох пасажирів. Зате переслідувачі як вітер промчали повз них і на повній швидкості вліпилися одне в одного посеред дороги — якраз за мить до того, як приспіла фура, котра поставила в цьому божевільному автошоу жирну крапку. Вона врізалася в обидва позадорожники і буквально змела їх з місця, як снігоочищувач змітає кучугури снігу. Знівечений труп «крайслера» у своєму кількаразовому сальто зачепив машину Вересня, від чого ту жбурнуло до узбочини; зробивши повний оберт навколо осі, бідолашний транспорт з’їхав у траву і міцно поцілував деформованим задом товстий стовбур сосни.
Все зупинилося.
Першим отямився Вересень. Не розплющуючи очей, обмацав своє тіло в пошуках пошкоджень і натрапив на Капелюшного, котрий від його дотику поворушився і пробурмотів матірне слово. Кістки ніби здавалися цілими — боліли лише синці й подряпини. Що ж, коли так, то «пощастило» — це ще м’яко сказано. Вижити, коли тисячу разів міг перетворитися на пошматоване м’ясо, мабуть, означає щось більше, ніж просто везіння. Роман заморгав, потім кілька миттєвостей фокусував зір і прислухався до гуркоту, криків і звуку сирен вдалині і зрештою потягнув на себе ручку дверцят. Відчинивши їх, зробив спробу вилізти з салону, але втратив рівновагу і впав навколішки у всипану глицею траву. Чорт, мабуть, у нього струс мозку, все пливе. Втім, це теж невисока ціна за збережене життя.
Невже перемогли? Скільки ж машин розбилося там, на шосе? І скільки з них належало сектантам? Напруживши пам’ять, він припустив, що близько десяти-п’ятнадцяти. А скільки їх узагалі, тих недоумкуватих фанатиків? Чи може статися таке, що сюди зараз прибуде підкріплення? Чи, може, решта психопатів зустріне їх на базі?
Як би там не було, відступати було нікуди.
Капелюшний вовтузився на своєму сидінні, намагаючись вирвати з тримача ремінь безпеки. Вирвав, виліз із машини, сперся на деформований капот і втупився у Вересня сповненим ненависті поглядом.
— Знав же, знав! Печінкою відчував, що якесь гівно точно станеться! Ледве не угробив, бляха! Щоб я ще кудись із тобою поїхав...
— Не поїдеш, не переживай, — видихнув Вересень, скосивши очі на те, що лишилося від машини. — І можеш не дякувати...
— Не дочекаєшся, — огризнувся капітан. Він витяг з кишені мобільник, набрав номер свого відділка, змалював черговому ситуацію і попросив вислати підмогу. Після цього наблизився до Романа і допоміг звестися на ноги. — Досить валятися. Веди далі, Сусанін-герой. Ходімо, як то кажуть, дамо комусь по задниці.
— Ні, — похитала головою Тамара хвилин через п’ять після того, як Край закінчив оповідь, — тобто тоді, коли знову змогла говорити сама. — Ні. Ніколи. Я не дозволю.
Щосили хотілося прокинутися, хоч вона і знала, що не спить. Та почути подібне в реальності... Тамара боялася, що саме вона виявиться тим, чого бажає ця потвора, тим, заради чого вона влізла в цей світ. Але таке...
— Що, справді? — блиснув білими зубами Край, і його брови здивовано підстрибнули вгору. — Ти справді гадала, що все це
Він зігнувся навпіл у нападі заливистого реготу. Тамарі ж було не до сміху. Здійснення бажання цього ЩОСЬ під оболонкою мускулястого мачо означало для неї набагато гірше, ніж мученицьку смерть. «Чи не те саме свого часу відчувала Марія, дружина Йосипа?» — промайнуло в голові блюзнірське.
— Так, от тільки не треба цього дешевого мелодраматизму. — Край знову випростався і змахнув сльозу з ока. — Можна подумати, я запропонував щось погане. Житиме він, житиме. І навіть чудово себе почуватиме. Проживе довге життя і багато чого досягне. Можеш починати пишатися ним уже зараз.
Тамара продовжувала хитати головою з боку в бік, неначе заведена. Краєва усмішка повільно сповзла з його лиця.
— Твій син, Томо, — чітко і повільно повторив цей страшний молодик. — Він мій. Тепер уже мій. Усе, як домовлялися.
— Я з тобою не домовлялася, — буквально виплюнула Тамара. — Я ні...
— Ти ні, але це не має значення. Я покликав тебе не для того, щоби сперечатися чи торгуватися. Справа вже вирішена. Вона була вирішена задовго до того, як ти взагалі намітилася на цьому світі. Тобто ніяких відмовок бути не може. Я візьму те, що моє. А ти тут лише з тієї причини, що я хочу зробити все тихо й мирно. По-людськи. — Тут його фірмова усмішка знову сяйнула в усій красі. — Я не збираюся забирати його в тебе. Я пропоную
О так. Шляхетніше нікуди. Їй велять подарувати свого сина істоті з найгіршого із світів, мотивуючи прадавньою угодою, що її уклала якась там пращурка. А вона має беззаперечно підкоритись.
— З якої причини я маю тобі вірити? — запитала Тамара перше, що спало на думку. Їй потрібен час, аби щось придумати, знайти хоч якийсь вихід з цієї клітки без ґрат. Якщо вдасться, звісно, адже всі її думки для нього такі ж читабельні, як транспаранти на параді. — Звідки мені знати, що у твоїй історії є хоч краплина правди?
— Бо я ніколи не брешу, — знизав плечима Край. — Але гаразд. Хочеш доказів — добре, маєш право. Я сам дав цю силу вашому роду...
— Ти?! — недовірливо перебила Тамара.
— Авжеж, я. Ти ж не думала, що це люблячий Господь за власним бажанням напоумив тебе копирсатися у вищих сферах? Він, взагалі-то, дуже не любить усякі язичницькі штучки-дрючки. Я в цьому плані більш ліберальний. Так-от, оскільки це мій дарунок, то я прекрасно знаю, на що ти здатна. А от сама ти, здається, цього ще не усвідомлюєш.
— Чого саме?
— Своїх можливостей. Те, чим ти займаєшся зараз, — то як стрільба по горобцях із зенітної установки. Насправді тобі не потрібні ніякі закляття й амулети. То все для невдах. Тобі ж достатньо самої лише сили думки.