Александр Шевченко – Глибинка (страница 9)

Семен знову замовк. Можливо, вперше він пошкодував, що почав цю історію, але не закінчити вже не міг. Зітхнувши, витяг з пачки останню сигарету й запалив.

— Данило, схоже, відразу дізнався про все, — продовжив. — На те він і був чаклун. Під вечір на вулиці почалося щось страшне: налетів буревій, та такий, що дерева почали з землі вивертатися, грім гуркотів, і блискавки всюди блимали. Жах що коїлося! Я все це добре пам’ятаю, бо якраз сидів з батьком у діда Матвія і у вікно видивлявся. Здавалося, ще трохи, і хати позлітають. Люди хрестилися і ховалися всередині, діти кричали… І тоді я помітив старого. Він повільно йшов по вулиці, неначе й не було навколо сильного вітру, і довге пальто його лопотіло, немов крила в летючої миші. Йде, а на обличчі така злість, що дивитися не можна. І ось зупинився він, руки вгору підняв і як крикне:

— Будьте ви всі прокляті!

Дехто вийшов подивитися, що відбувається, і ми з батьком теж. Це було страшно. Данило стояв, як сам сатана, і, здається, навіть очі в нього світилися зеленим. Він все кричав:

— Проклинаю цю землю і весь рід ваший! Не будете знати спокою до самої смерті, а тоді вже я про вас подбаю! Всі через мої руки пройдете…

Зі своєї хати вийшов батюшка і став як укопаний. Так, тоді він, мабуть, як і всі ми, побачив, як виглядає диявол.

І останнє вигукнув Данило:

— Я ще повернуся! Хочете здихатися мене? Я прийду до ваших дітей і перетворю це місце на цвинтар! Я…

І тоді щось сталося. Спочатку я не зрозумів, що саме, лише замружився, коли щось яскраво спалахнуло. А через секунду, коли все знову прокрутилося перед моїми очима, збагнув. Звідкилясь з неба вдарила блискавка, вона влучила прямо в нього, миттєво перетворивши на попіл, і коли перед очима зникли яскраві плями, ми всі побачили на тому місці, де стояв Данило, лише гірку чорної золи.

— Все, — сказав тоді дід Матвій. — 3 вогню та в полум’я. Буде тепер чортяка в пеклі горіти.

Батько щось пробурмотів про те, що це ще невідомо.

Із зникненням чаклуна миттєво припинився і вітер з блискавками. Тепер з неба пішов рясний дощ, і вимісив з того, що залишилось від Данила, звичайну грязюку. Люди постояли ще трохи і почали розходитися, жваво обговорюючи те, що сталося. Пішли в хату й ми.

— Ось так все було, — сказав Семен, і, здається, на його обличчі відбилося полегшення. — Хочеш — вір, хочеш — ні. Але я не хотів би, щоб ти ще з кимось балакав про це. Люди тут підозрілі, і їм не сподобається, якщо ти почнеш лізти в їхні справи.

— Я розумію, — промовив Стефан. Що й казати, історія була просто надзвичайною; варто було вирушити у цю подорож, щоб почути її. Господи, може вийти неймовірна книга! Якщо тільки він зможе перенести все це на папір, виписавши окремі характери і окресливши сюжетну лінію… тоді можна бути впевненим, що договір з видавництвом у нього в кишені.

Занурений в свої думки, він пропустив повз вуха те, що сказав йому Семен, і з запізненням перепитав:

— Пробач?

— Я кажу, що розуміти мало. Пообіцяй, що ти ні з ким з цього села не заведеш розмову про це.

Стефан кивнув.

— Обіцяю.

— Це справді серйозно, — промовив той, дивлячись йому в очі. — Ця історія ніколи не полишала Маренівки, і я сподіваюся, що так воно й залишиться. Ти ж не збираєшся писати про все це, га? — по його інтонаціях можна було зрозуміти, що він зовсім випустив з уваги існування такої загрози.

— Власне… — Стефан не знайшов, що відповісти.

— Якщо ти хочеш написати про все це книжку, тоді забирайся з мого будинку, — Семенові очі казали, що він не збирається сперечатись. Той зітхнув.

— Гаразд, — промовив він після паузи. Зараз міг пообіцяти все, що завгодно. — Я не буду писати про це.

Що ж, якусь частину обіцянки міг виконати — Стефан і справді не збирався ні з ким балакати про те, що почув сьогодні. А щодо книги… врешті решт, міг змінити назву селища та імена людей, переробити все так, щоб ніхто не здогадався, що ця ідея прийшла до нього звідкілясь ззовні. Просто забути все він не погодився б і під загрозою ядерної катастрофи.

— Сподіваюся, що ти не брешеш, — сказав Семен… проте він знав, що письменник все ж таки зробить усе по-своєму. Чи не для того він розповів, щоб те, що так довго тримало людей у постійному страсі, нарешті перетворилося на звичайну легенду?

— Пішли до хати, — сказав він Стефанові. — Час вечеряти.

Підвелися і пішли всередину, залишивши позаду кривавий шматок сонця, що повільно зникав за горизонтом.

Будні (7)

«15 травня, вівторок.

Люба Маринко!

Як ти вже, мабуть, здогадалася, мені вдалося-таки дістатися кінцевого пункту моєї подорожі, про що й поспішаю повідомити. Як це не дивно, але стара Маренівка майже не змінилася за увесь цей час — все навкруги таке саме, як і в моїх дитячих спогадах. Уявляєш, мені навіть вдалося відшукати свого далекого родича, про якого я раніше ніколи не чув. Його звуть Семеном, і він типовий селянин з характерними звичками та поглядами. Саме з його вуст я почув одну дивну й цікаву історію, яку тепер збираюся зробити стрижнем свого майбутнього твору. Я засидівся над нею до глибокої ночі, але сьогодні прокинувся рано, і, як виявилося, вчасно — Семен якраз збирався їхати за покупками у сусіднє село, і я вирішив скласти йому компанію. Заразом трошки роздивлюся навколо, побачу, які ж люди живуть у цих місцях і з чого складаються їх будні…»

— Про що ти пишеш? — голос Семена вирвав його з задумів. Стефан відклав ручку.

— Листа дружині. Розповім, як доїхав.

— Я не про це. Які книжки ти пишеш у Києві?

Він почухав підборіддя. Чи варто розкривати свій задум щодо цього селища? Згадалася учорашня Семенова погроза, і він вирішив, що цього робити не слід.

— Різне, — відповів нарешті. — Взагалі-то я пишу про життєві речі: любов, смерть і таке інше. Але іноді, бува, тягне і до фантастики.

— Ясно, — Семен так само дивився на дорогу, в одній руці тримаючи віжки, а іншою збиваючи попіл з цигарки. — Я це от до чого: ти краще забудь про те, що я вчора розповів. Я просто бовкнув зайвого, от і все. Тобі не варто писати про все це, бо це наші особисті справи, і не треба, щоб ще хтось про них дізнався. Згода?

Стефан хитнув головою, маючи на гадці зовсім інше. Він не бачив ніякої загрози для спокою жителів Маренівки у тому, що в його книзі з’являться деякі елементи почутих ним історій. Йдучи їм назустріч, він змінить місце дії і все, що має зв’язок з реальними подіями. Хоча які «реальні події» він має на увазі? Скоріше за все, насправді було щось інше, а колективна свідомість селян перетворила це у якусь диявольську змову. Можливо, йому пощастило побачити той цікавий процес, коли на побутовому грунті утворюється справжній елемент фольклору. «До того ж, подумав, немає ніяких гарантій, що цю книгу надрукують.» Отже, жодних причин для хвилювання, і його сумління нічим не заплямоване.

Візок неквапно котився шляхом, похитуючись і підстрибуючи на камінцях, і повітря поступово насичувалося пилюкою, що вже встигла просохнути після учорашнього дощу. Досі ще було прохолодно, але сонце вже підіймалося над землею, все більше розпалюючись, і було схоже на те, що опівдні знову запанує спека. Стефан насолоджувався цими миттєвостями єднання з природою. Після надмірного міського прогресу рипіння коліс незвичного Семенового транспорту видавалося йому райською музикою. «Хоча незвичний він тільки для мене», подумалося. «Для нього це обов’язковий елемент господарства.» Глянувши на худорляву, як і її хазяїн, кобилу, що шкутильгала попереду, посміхнувся. Як же іноді хочеться втекти від звичного, усталеного способу життя і оселитися у такій от Маренівці; годинами про щось патякати з сусідом, сидячи на лаві, готувати на обід те, що власними руками виростив на городі, і, нарешті, раз у тиждень виїжджати до сусіднього села ось на такому возі. От де справжня, природня романтика! Просто диво, що десь ще залишилися місця, у яких виразно відчуваєш свій зв’язок з навколишнім світом, зі своїм корінням, з землею…

Вони досить швидко перетнули межу села й тепер їхали вузькою дорогою, обабіч якої височіли ряди величних сосен. Семен, на обличчі якого не було ніякого романтизму, розповідав про рутинне сільське життя, про остогидле господарство та інші невід’ємні елементи існування в глибинці. Стефан слухав з неприхованим інтересом. На його думку, у всіх цих побутових дрібничках крилася якась своєрідна чарівність, що так вабила людей, які опинялися далеко від міста, і вивченню цього феномену він збирався приділити особливу увагу.

Хвилин через сорок ліс почав рідіти, а шлях вивів їх до скупчення побілених хатин. Це й було село Червоний Хуторець. Контраст з Маренівкою він вловив відразу — асфальтовані вулиці, гарчання автомобілів, та й людей тут було побільше. Семен смикнув за віжки, й коняка покірно побігла узбіччям широкого шосе, можливо, пригадавши знайомий маршрут.

— Ну, як тобі це? — запитав він весело. — Цивілізація, нічого не скажеш…

— Еге ж, — кивнув Стефан, проте особливого враження селище на нього не справило. Занадто галасливо, занадто людно. Таких поселень було повно і під Києвом.

«Цікаво», подумалося. «Тільки вчора з міста, а вже розмірковую як справжній абориген». Посміхнувся.

Зупинилися на майдані, і першою кинулася в очі бронзова фігура Ілліча з привітно простягнутою рукою.