Александр Шевченко – Глибинка (страница 10)

Тут же був і невеличкий магазинчик — вочевидь, мета їхньої поїздки. Кілька літер з його назви зникло невідомо куди, і невизначений напис«…ТОВАРИ» не давав жодного уявлення про те, якими ж товарами тут торгують.

— Хліб завезли, — сказав Семен, сплигуючи з воза. — Почекай, я ненадовго.

— Семене!

— Га?

— Тут є пошта? — Йому зовсім не хотілося стирчати на цьому візку, ловлячи на собі сторонні погляди. А якщо ця кобила захоче рушити з місця? Що він тоді буде робити?

— Так. Оно, — той махнув рукою у бік невеличкої цегляної будови на протилежному боці вулиці.

— Я збігаю відправити листа.

— Ну, давай.

Стефан зістрибнув на землю і попростував через шлях, тримаючи листа в руці. Стільки різноманітних вражень він не отримував вже хтозна як давно, і відчував, як нові слова буквально вирують у голові. Що ж, з цього можна тільки радіти — відчув, що знову готовий впрягтися у роботу.

На пошті було майже порожньо — лише під дошкою з оголошеннями нерухомо сиділи двоє сонних дідуганів. Підійшов до прилавку, купив конверт і присів за кособокий стіл. Написавши адресу, розгорнув свого листа і продовжив:

«… Відчуваю, що мій приїзд сюди не був марним. Того, що я почув, цілком вистачить для книги… Гадаю, я пробуду тут ще близько тижня, звісно, якщо мої хазяї будуть не проти. Тутешня атмосфера надзвичайно позитивно впливає на розумові процеси, і варто скористатися цим, поки є така можливість. Обіцяю все тобі докладно розповісти, коли повернуся.

Не сумуй!

На підвіконні задзижчала муха, виводячи його з роздумів. Заклеїв конверт, вкинув у поштовий ящик і вийшов надвір.

Зійшовши зі східців, попрямував було до воза, коли раптом його хтось гукнув. Стефан повернув голову. Відокремившись від натовпу, що скупчився навколо бочки з пивом неподалік, до нього йшов якийсь чолов’яга. Його обличчя видалося йому знайомим, а через мить згадав. Микола Грицик. Той водій, що підвозив його вчора. Судячи з напівпорожнього кухля в руці, сьогодні в нього був вихідний.

— Здоров, письменнику! — вигукнув Грицик, до хрусту стискаючи Стефанові руку. — Що, невже передумав?

— Та ні. Ось приїхали з родичем по хліб.

— Ага. Знайшов-таки своїх?

— Можна й так сказати, — відповів з посмішкою.

— А я оце з хлопцями заправляюся, — добродушно відказав водій, збовтуючи рештки пива. — Пішли, пригощу.

— Я б залюбки, але…

— Гей!

Озирнувся. Семен вже сидів на візку, попахкуючи цигаркою, і дивився в їхній бік. Стефан знизав плечима.

— Час рушати.

— Гаразд, коли так, — промовив водій. — Але ти ще подумай про те, що я казав. Жінка дуже з тобою познайомитися хоче.

— Неодмінно подумаю, — пообіцяв і відчув полегшення, коли повернувся до Грицика спиною. Непоганий чоловік, ось тільки трішки нав’язливий — хоча, можливо, ця риса притаманна усім мешканцям цих місць.

— Що, вже й друга собі знайшов? — запитав Семен з іронією. Стефан видерся на воза і сів на лаві поруч з ним.

— Той водій, що віз мене, — коротко пояснив.

— Угу. Ясно. — Семен потягнув за віжки й крикнув: — Н-но, здохляко!

Повернувшись додому, Стефан хотів було засісти за свої записи, але у хазяїна знайшлась для нього робота — треба було спиляти верхівку горіха, що кидав велику тінь на подвір’я. Отримавши величезну ножівку, він покірно поліз на дерево, у той час як сам Семен заходився майструвати якусь подобу собачої буди.

— Сусід пообіцяв гарне цуценя, — пояснив. — А жити йому нема де. Як наш старий пес здох узимку, я його халабуду на дрова пустив — думав, що більше не знадобиться.

Стефан у відповідь лише трусонув гіллякою. Що ж, можна було очікувати, що у Семена неодмінно знайдеться якась робота для гостя з міста. Справді, чого б і не поексплуатувати письменника, поки той не втік від важкої селянської долі назад у місто? Але якщо Семен думав, що у того руки ростуть з іншого місця, то тут він помилився — робота не лякала. Через хвилину верхівка дерева, тріснувши, полетіла на землю, і Стефан повільно зліз, вважаючи, що впорався з усим не гірше справжнього селянина. Семен став на ноги й схвально хитнув головою.

— Непогано… як для міського. Ну, тоді ходімо в сарай — допоможеш мені плуг полагодити.

— А як же буда? — запитав без особливої надії.

— Та нікуди вона не дінеться. А як захочеш, то потім і з будою попрацюємо.

Коли Уляна вийшла у двір і повідомила, що обід готовий, Стефан відчув, що трошки погарячкував, коли мріяв оселитися тут назавжди. Звичайна, як для місцевого, норма роботи, для нього видавалася надмірною, і він потай від Семена роздивлявся мозолі, які раптово повискакували на його долонях. Проте, сівши за стіл, він не міг не визнати, що після таких от навантажень апетит прокидається просто звірячий. Навернувши дві добрячі миски червоного борщу, він помітив хитруватий погляд хазяїна, який прекрасно все зрозумів. Що ж, хай дивиться і не думає, що його гість вміє працювати тільки на папері.

Після обіду вирішив прогулятися, бо відчував, що на переповнений шлунок нічого путнього не напише. Запаливши цигарку, вийшов на шлях і побрів вулицею, мимохідь кинувши погляд на Данилову хату. В селі було так само тихо — лише звідкилясь доносилися жваві голоси дітей, та у сусідньому дворі ритмічно гупала сокира. Він ішов, вдихаючи на повні груди чисте повітря, у якому виразно відчувався аромат хвої, і з цікавістю роздивлявся навколо. Схоже, тут і справді ніколи нічого не відбувається; навіть час іде зовсім по іншому — мляво і неквапно. Того й гляди, зовсім зупиниться. Мабуть, тут можна, особливо не напружуючись, спокійно дожити до ста років — у всякому разі, така можливість його б зовсім не здивувала.

Неначе в підтвердження цієї думки помітив старезного діда, який незворушно сидів на лаві з таким виглядом, немовби це заняття є найприємнішим у світі. Пам’ятаючи, що селяни люблять, коли з ними вітаються навіть незнайомі люди, Стефан схилив голову і приязно промовив:

— Доброго дня, діду!

Старий розплющив свої маленькі очі й глянув на раптового перехожого, тоді підняв руку і поманив його до себе вузлуватим пальцем.

— А йди-но сюди, синку.

Коли той наблизився, хитнув головою на лаву:

— Присідай.

Стефан покірно опустився поруч. Дідуган примружено дивився на нього.

— То хто ж ти такий, га? — запитав він скрипучим голосом. — Начебто ніколи тебе тут не бачив…

— Стефан Хошкевич. Я тільки вчора…

— A-а, то ти і є той городянин, що у Семена оселився?

— Так, — Стефан здивувався, наскільки швидко тут розходяться новини. Він-то вважав, що його ніхто не бачив.

— А хто ж ти йому будеш? — продовжував розпитувати старий.

— Матвій Стеценко був моїм дідом, — відказав він просто. Той хитнув головою.

— Ага, ясно. А чого ж ти тепер сюди приїхав? Хіба не знав, що Матвій помер давно?

Стефан зітхнув. Чого всі намагаються влізти в його справи? У нього не було ніякого бажання знову торкатися мети свого приїзду.

— Давно не був у селі, — відповів він. — Захотілося трохи розвіятися.

— Еге. Мабуть вдома вже їсти нема чого? — стариган хрипло розсміявся. — Розумію. Та тільки треба було тобі в якесь інше місце їхати.

«Ось, знову», подумав Стефан. Але тепер він хоча б знав причину, через яку його хочуть відправити з Маренівки. Згадалося попередження Семена про те, щоб він ні з ким більше не балакав на цю тему… Але, може, цей старий щось додасть до того, що йому вже відомо?

Він обережно запитав:

— Але чому?

— Не треба тобі це знати, — сказав той. — До нас давно вже ніхто не приїзджав — забулися про це село, то хай би воно так і залишалося. Ти б теж їхав звідси.

— Дякую за попередження, але я збираюся пробути тут ще кілька днів.

— Як собі знаєш, — дід повільно підвівся на ноги й подивився на нього. — Ось тільки як би тобі потім жалкувати не довелося.

Він пішов геть, спираючись на свою палицю. Стефан дивився йому вслід і розмірковував. Жалкувати? Він буде жаліти лише в тому випадку, якщо прислухається до їх порад і втратить таке потужне джерело натхнення.

Повернувшись додому, відразу сів за ноутбука і продовжив писати. Тепер можна було починати розробку сюжету. За цією справою він просидів до вечора, аж поки Семен не покликав його вечеряти.

Так пройшов перший день його перебування в Маренівці. Далі був другий, третій, і з кожним цим днем відчував, як справа потроху зсувається з мертвого місця, і сподівався, що зможе довести її до кінця.

Стефан писав.

Чого не знав Стефан (8)

Яке з людських відчуттів найсильніше? Любов? Може, страх? Так, вони відіграють значну роль у житті, проте все ж найголовнішим для людини є відчуття реальності. Якщо воно зникає, разом з ним йдуть у небуття і всі життєві орієнтири, перетворюючи особистість на корабель без капітана й команди, що його все далі несуть в океанську безодню потужні хвилі. Необхідно відчувати землю під ногами, щоб і надалі без перешкод рухатися прокладеними життям рейками.