Александр Шевченко – Глибинка (страница 3)

Може, коли відкриє ці двері, то потрапить просто в павутиння, від якого мурашки по шкірі, а товсті чорні павуки заповзуть у волосся? А може, там, всередині, ховається щось і страшніше?

Проте отак піти звідси він не міг. Цікавість зводила з розуму, а бажання похизуватися своїми подвигами перед товаришами примусило ризикнути. Розсунувши кущі, зробив крок і опинився біля самісіньких дверей. Тепер бачив потріскану блакитну фарбу на них і щілини між дошками, а також міг торкнутися ручки. Відмикалися вони таким же чином, як і в дідусевій хатині — натиснеш на залізний язичок і штовхай уперед. Спробував, проте нічого не вийшло — вочевидь, заважав шар землі на підлозі. Натиснувши ще раз, буквально влетів усередину, скривившись від рипіння в завісах. В обличчя вдарив запах сирості й плісняви. Широко відкритими очима озирнувся навколо.

У хатині панував напівморок, проте в слабкому світлі дня він роздивився деякі предмети інтер’єру. Під стіною стояла вкрита пилом стара скриня, на стінах висіли брудні рушники з незрозумілою вишивкою. Усю підлогу вкривали пожмакані папірці й шматки старих газет. Вони зашаруділи під ногами, коли увійшов усередину, тримаючи руку на пістолеті.

Стефан зрозумів, тут давно вже ніхто не мешкав — на це вказувало рясне павутиння на стінах і загальна занедбаність, проте він все ще був готовий накивати п’ятами, щойно помітить щось страшне. Затамувавши подих, пройшов повз закопчену піч, мимохідь глянувши на дивні малюнки на ній, і опинився перед ще одними зачиненими дверима. Цього разу не вагався. У дитячій уяві вималювався забутий скарб, що лежить десь там, очікуючи, поки його знайдуть. Натиснув на ручку.

Двері відчинилися легко, майже без шуму. В першу мить Стефан тільки заблимав очима, засліплений світлом, що пробивалося крізь брудні шибки, і не відразу помітив річ, що стояла на лаві…

Там була труна, в якій, склавши руки на грудях, нерухомо лежав якийсь чоловік. Його вапняне обличчя, що зберігало абсолютний спокій, вкривала нечесана сива борода, а на губах завмерла крижана посмішка. Стефан закляк, як статуя. Не зрушив з місця і тоді, коли стариган, розплющивши прозорі очі, сів у домовині й відкинув простирадло. І лише коли довгі руки з покрученими пальцями простягнулися вперед, хапаючи повітря, хлопчак прийшов до тями. З його вуст злетів відчайдушний зойк, і він помчав назад, не чуючи землі під ногами. Лише якоюсь часткою свідомості відчув, як колючки дряпонули руки й обличчя, коли перелетів через поріг та понісся шляхом.

Прийшли на згадку обличчя батьків, сердиті й стурбовані, їх докори, що він поліз у стару хату, де його могло привалити сволоком чи ще чимось. А тоді до нього наблизився дідусь. Він присів на стілець, і, тримаючи його за плечі, запитав:

— Що ти там бачив, синку?

Прогулювалися берегом озера в парку, дивлячись, як дітвора жбурляє качкам шматки хліба. Стефан ненадовго замовк.

— І що ж ти відповів? — поцікавилась Марина. Її очі блищали — схоже, історія справила на неї враження.

— Я розповів усе, як було, — посміхнувся він. — Навіть сказав, що збирався знайти там скарб. Проте цю частину вони пропустили повз вуха.

— І що ж далі?

— Батьки, звісно, мені не повірили, а ось реакція діда була дивною. Коли я вибалакався, він підвівся на ноги і, дивлячись у вікно, зловісно пробурмотів: «Старий Данило!»

Дружина здригнулася.

— Схоже на фільм про привидів, — промовила вона. — То що ж було насправді? Ти дійсно бачив якусь примару?

— Навряд чи, — замислено відповів Стефан, засунувши руки в кишені плаща. — Не забувай — мені було всього сім років. Я міг побачити просто ящик з порожніми пляшками і науявляти собі казна-чого. До того ж та місцевість зовсім не сприяла гарному настроєві.

Марина промовчала.

— Ось так, — закінчив він. — Після того випадку батьки дали мені прочухана й забрали звідти. Більше вони мене з собою не брали.

— Дивно, що ти мені ніколи цього не розповідав.

— Не було нагоди. Та й навіщо? У кожної людини є якісь приховані дитячі жахи, і, як кожна така людина, я намагався про все забути.

— Але ж ти зібрався повернутись туди, — зауважила вона скоріш ствердно.

— Так. Ти сама подала мені цю ідею. Я вважаю, що ця подорож — саме те, що мені зараз потрібно.

— Але чому ти не хочеш, щоб я їхала з тобою?

— Бо не бачу потреби, — Стефан зітхнув і поклав руку їй на плече. — Я навіть не впевнений, чи збереглося взагалі те селище, не кажучи вже про якусь рідню. Буде краще, якщо я спершу розвідаю, що до чого — так би мовити, зроблю перший постріл. Якщо я там нічого не знайду, то повернуся в той же день. Ну, а якщо ж там можна жити, то тоді я напишу тобі листа, у якому і змалюю ситуацію.

— Як романтично, — засміялася вона. — Ти не писав мені листів ще з часів навчання.

— Справді? — він почухав лоба. — Що ж, тоді я не хочу втрачати такої нагоди…

Вони зупинилися над водою біля кованих перил, і Марина притулилася до нього, примружившись від задоволення.

— І не втрачай, — сказала вона. — Роби все, що вважаєш за потрібне, і не дозволяй мені заважати. Якщо ти гадаєш, що це справді допоможе тобі надолужити втрачене і знову вийти в перші ряди — тоді вперед.

Він був вражений.

— Ти знаєш, — промовив Стефан, затискаючи її в обіймах, — я ніколи не пошкодую, що зустрів тебе.

— Це було б нечесно, — відповіла вона грайливо. Його рука доторкнулася до її м’якого волосся, а губи зустрілися у довгому, поцілунку. Стефан відчув себе щасливим, як ніколи, і сподівався, що знайшов-таки вірний шлях. Можливо, все ще буде гаразд.

Вони рушили берегом, і верби ліниво хитали їм услід своїм довгим зеленим волоссям.

В дорозі (3)

«Протягом усього тоскного, тьмяного, німого осіннього дня, коли хмари висіли гнітюче низько над головою, я їхав сам вельми сумною місцевістю, і нарешті переді мною відкрився огорнений вечірніми тінями похмурий дім Ашер…»

Відірвався од книги, яку читав, і глянув у запльоване дощем вікно. Дивно, але ці перші рядки безсмертної новели містера Едгара По повністю виказали його теперішній стан. З самого ранку він намагався нагнати на себе відповідний настрій, щоб краще відчути факт повернення, і, можливо, зафіксувати ці почуття у майбутньому творі, проте все сталося само собою. Можливо, це впливала погода — ще з вечора небо затягнули важкі сиві хмари, які час від часу проривалися рясним дощем. Але було ще щось. Щойно він сів у електричку, як відчув це — приємна прохолода, що розтікалася у грудях, дивні картини, які швидко пробігали перед очима. Забуті почуття знову заволоділи Стефаном — він повертався.

Розпрощалися з Мариною на вокзалі о десятій ранку. Пообіцявши відразу написати у випадку вдалого прибуття на місце, він закинув свій скромний багаж на плече і прудко вскочив до вагона, який виявився на диво порожнім. Вмостившись на сидінні, з якого невідомі злодії ще не встигли поцупити дорогоцінний дермантин, Стефан помахав у вікно дружині й відчув, як завібрувала під ногами підлога. Через хвилину електричка рушила, і він полегшено зітхнув, коли перони залишилися позаду. Мости спалені.

Спробував відновити в голові необхідний маршрут. Той міцно тримався в пам’яті, проте Стефан не був повністю впевнений, що не змінився з роками. Чи досі ходить з Ніжина автобус, що раніше довозив їх до самого лісу, в глибинах якого й ховалося селище? В крайньому випадку, подумав він, зловимо попутку. Це якраз той вид транспорту, що не підвладний часові. Головне — знати, куди їхати.

З рухом поїзда людей у вагоні прибувало. Тамбур заповнили круглобокі баби з такими ж круглими торбами, що були набиті всякою всячиною, супроводжуючі їх чоловіки з велосипедами (або «лисопетами», як то кажуть у цих місцях), а також сім’ї з надто голосними дітьми. По салону поплив гамір, сміх і запах ковбаси. Дві дебелі жіночки, що габаритами нагадували бійців сумо, впали на сидіння поруч, ні на мить не перериваючи свого жвавого діалогу. Був змушений покласти на коліна свою сумку, у яку завбачливо вклав тільки найнеобхідніше — старий ноутбук, рулон туалетного паперу й з десяток баночок сардин в олії. Господи, подумалось, усе життя шукати виразні характери, коли тут, у звичайному потязі, вирують справжні пристрасті. Навіть старий п’яничка, що притулився до стіни, однією рукою тримаючись за стоп-кран, — і той буквально просякнутий життям. Стефан вирішив, що ця поїздка може принести більше користі, ніж здавалося на перший погляд. Посміхнувшись про себе, знову розкрив книгу американського класика й занурився у читання, морщачи лоба кожен раз, коли дами поруч з ним вибухали реготом.

Так промайнула година, потім друга. Дощ за вікном не вщухав. Звідси, з пагорбу, по якому пролягала залізниця, йому відкривалася велична картина зеленої долини з гостроверхими дахами хатин, розкиданих по ній. То там то тут траплялися рябі скупчення корів, що незворушно виїдали траву під низьким сірим небом. Якби був художником, то, напевне, закохався б у цю сільську панораму, що здавалася такою природною після нескінченної міської метушні.

Не помітив, як зникли балакучі супутниці. Тепер тут сиділо двоє неголених суб’єктів, схожих на тих представників прошарку суспільства, яких зазвичай називають бомжами.

Глянув на їхні потовчені долею та міліцією мармизи й знову перевів погляд у вікно. Читати розхотілося. Врешті решт притулився скронею до стінки й удав з себе сплячого, про всяк випадок міцно затиснувши сумку між колін. Так пройшла решта часу.