Александр Шевченко – Глибинка (страница 2)

Може, письменництво — це і є той єдиний шлях до самореалізації, який тільки й допомагає йому випустити на волю те, що накипіло всередині?

У пам’яті спливли слова Віктора, колишнього однокурсника й сусіда по кімнаті в гуртожитку: «Ніколи не давай іншим керувати тобою. Вони зроблять усе, щоб зіштовхнути тебе вниз, проте не варто перейматися. Якщо відчуваєш, що не можеш не писати — пиши, і чхати на те, що кажуть інші. Завжди знайдеться людина, якій сподобається те, що ти робиш». Колишній випускник факультету журналістики, зараз він також мав справу з белетристикою, займаючи досить непогану посаду в редколегії «Нового часу». Саме завдяки його зусиллям Стефанові опуси опинилися на столі головного редактора, проте передбачити, що буде далі, важко. І все ж таки, після тривалих вагань Стефан вирішив — навіть якщо він у черговий раз отримає відмову, буде нерозумно просто здатися. Має бути якийсь вихід, якась цікава ідея, що допоможе йому реабілітуватися, і він повинен докласти всіх зусиль, щоб знайти її.

З півгодини він просидів у вітальні редакції, намагаючись настроїти себе на оптимістичний лад, проте, коли усміхнена секретарка ласкаво запросила його до кабінету редактора, всі його надії знову почали танути. В приміщенні було накурено, і новенький кондиціонер старанно гудів, наганяючи всередину порції свіжого повітря. Людина, що сиділа за столом, жваво розмовляла по телефону, і, помітивши Стефана, кивнула головою вбік крісла. Він обережно присів, терпляче очікуючи кінця тої розмови.

Коли редактор нарешті звернув увагу, в його очах не видно було нічого обнадійливого. Склавши руки на столі, він довго дивився в заповнену недопалками попільничку й згодом промовив:

— Стефане, я прочитав ваші оповідання…

Що ж, знайомий початок. Так завжди кажуть, коли збираються ввічливо вказати на двері. Коротке зітхання — і таке ж знайоме продовження:

— Не знаю, як ви це сприймете… але я не знайшов у них нічого цікавого. Цілком ординарні ідеї, передбачуваний розвиток дії, невиразні характери. Так, мені сподобалися ваш стиль і легкість розповіді, проте цього замало для повноцінного твору. Ви мене розумієте?

Стефан нічого не відповів, лише хитнув головою. Що ж, можливо, він має рацію. Недосконале, банальне, пусте… Ти втратив свою музу, і ніхто більше не згадає, що колись твої книжки називали «поверненням справжнього українського слова» та «кращим зразком сучасного молодого письменництва». Все це в минулому.

Редактор між тим продовжував:

— Я знайомий з вашими ранніми творами, і деякі з них вважаю дуже потужними речами. Але ця ваша збірка… Чогось в ній не вистачає. Може, вам варто на якийсь час зробити собі відпустку, щоб набратися нових вражень? Ви ніколи не думали про це?

Ці слова продовжували крутитися в Стефановій голові, коли він повертався додому, тримаючи в руці свій зім’ятий рукопис. Відпустка? Хіба було замало тих двох років, протягом яких він намагався витиснути все можливе зі своєї втомленої уяви? Але щось в цьому було. Та не міг вловити це, — неначе мелодію пісні, яку ніяк не згадаєш, — проте відчуття, що це й стане першим кроком до надолуження втраченого, було досить чітке й настирливе.

Увечері, коли обоє з Мариною сиділи на балконі, спостерігаючи, як весняне сонце повільно рухається на захід, а тіні навколо видовжуються, вона знову запитала його про сон. Стефан, який вже встиг забути про нього, здивовано звів брови.

— Просто нічний жах, — відповів. — От і все.

— Ти казав, що він пов’язаний з твоїм дитинством.

— Так.

Після недовгої мовчанки він сказав:

— Одного разу, коли я з батьками приїхав у село до свого дідуся, у мене вперше в житті була галюцинація. Мені здалося дещо… чого просто не могло бути. І в моєму сні все це знову пригадалося.

— У тебе є родичі в селі? — спитала дружина.

— Ми приїздили до материного батька, але це було тридцять років тому. Навряд чи там хтось залишився.

Несподівано вона сказала:

— То чому б тобі не з’їздити туди і не перевірити? Розвіятись, змінити оточення?

Стефан завмер. Відразу на згадку прийшли слова редактора: «…зробити відпустку? Ви ніколи не думали про це?» Щось клацнуло в його голові, неначе всі розрізнені елементи головоломки з’єдналися в одне ціле, а на обличчі з’явилася посмішка.

— Люба, — розгублено вимовив він. — Ти геній. Щойно дала мені відповідь, яку я стільки часу шукав. Звичайно, ось воно!

— Що сталося? — здивувалася Марина. — Ти відкрив новий закон Всесвіту?

— Майже, майже. Вибач, я на хвилинку, — і побіг до телефону, щоб домовитися про зустріч з Віктором. Можливо, він занадто поспішає, але…

Розмова (2)

Вони сиділи у просторій кабінці біля кафетерію під велетенською фірмовою парасолею. Навколо буяла зелень, і лапаті каштани повільно хитали гіллям, вкриваючи відвідувачів чудернацькими тінями. Трохи далі зграйка дітлахів виробляла викрутаси на роликових ковзанах, не звертаючи уваги на виючі авта й апатичних пішоходів.

Офіціантка принесла замовлення. Дочекавшись, поки вона піде, Віктор схилився над столиком і винувато промовив:

— Вибач, що так вийшло. Я зробив усе можливе, але… сам знаєш, моя думка не є вирішальною.

— Я розумію, — Стефан запалив сигарету. — Але тобі не варто виправдовуватися. Ти й так добряче мені поміг.

— Та годі. Я міг би зробити більше, якби ти тоді не покинув писати.

— Так, — він зітхнув.

— Але твоє ім’я досі пам’ятають, — Віктор відкинувся на спинку стільця. — Є одне видавництво, і вони готові укласти з тобою угоду, якщо ти зможеш їм запропонувати якусь нову велику річ. Умови досить пристойні.

— Було б непогано. Якраз щодо такого великого твору я й хотів з тобою побалакати.

— Твій новий проект?

— Так. Я хочу написати роман.

— І в тебе вже є якісь ідеї?

— Є дещо.

Стефан випив свою каву і сказав:

— Мене завжди приваблювала атмосфера, що панує в маленьких селах. Я маю на увазі не ті перевалочні бази з «продтоварами», пам’ятником вождю і центральною вулицею, по якій щодня проносяться тисячі машин зі столичними номерами. Ні, я кажу про невеличкі, забуті всіма селища, в яких часто немає світла й асфальтованих доріг, зате є власна філософія і свій погляд на речі. В них панує своєрідний вакуум, у якому роками зберігаються древні уявлення і навіть цілі релігії. В таких селах ще вірять у вурдалаків і перелесників, а кожна друга баба там — відьма.

— Сподіваюся, в переносному розумінні?

Стефан засміявся.

— Так вважаємо ми. Саме у цьому й полягає мій задум: провести читача цими оазисами забобон і показати йому, наскільки примарна його віра в реальні речі. Тут, у цій глушині, з вами може статися все, що завгодно. Тут не допоможе мобільний телефон, коли повсталий з могили мертв’як вчепиться у твоє горло. Розумієш, про що я?

— Жахи, — промовив Віктор задумливо. — Стефе, це не пройде. Це за бугром ти можеш вішати на вуха читачів історії про вампірів та перевертнів, і вони завжди попросять ще. Тут це програшний варіант. Сам розумієш — інша ментальність, інша ідеологія, інше… а, до біса! Як ти поясниш читачеві, який очікує від тебе звичних життєвих історій — хай іноді дещо фантастичних, що тебе раптом потягнуло в містику? Він вирішить, що ти врешті решт зовсім здурів.

— Плювати! — гримнув Стефан. — А Гоголь? Орест Сомов?

Вони теж були божевільні? Господи, Вікторе, я ж кажу про речі, які і є частиною тієї самої ментальності. Ці надбання не можна просто відкинути, як якусь чорнуху, або списати за віком, бо це — наша історія. Невже не розумієш?

Той примирливо підняв угору долоні.

— Стефе, прекрасно тебе розумію і навіть поділяю твою точку зору. Я просто намагаюся уявити собі реакцію літературної еліти, коли ти принесеш їм роман, у якому на кожній сторінці бушують відьмаки, а упирі смокчуть кров. Повір мені, я знаю, про що кажу.

— Якщо їхні діти отримують задоволення, коли на екранах телевізорів люди вибивають один одному мізки, то вони проковтнуть і це, — твердо відказав Стефан.

Замовкли. Всі аргументи були вичерпані. Він раптом відчув, що просто мусить написати цю книгу, байдуже — визнають її чи ні. Тепер це справа принципу.

— Гаразд, — сказав нарешті Віктор. — Ти переміг, хоча й не в усьому мене переконав. Скажи лише одне — ти впевнений, що такі осередки ще залишилися?

— Гадаю, що так.

— І, схоже, ти зібрався знайти один з них?

Стефан згадав свій сон. На його обличчі заграла посмішка.

— Здається, в мене є на прикметі одне місце…

Насправді все було не так.

Хатина нагадувала стару могилу, забуту й занедбану. З усіх боків її оточили наїжачені зарості чортополоху, які витягнулися вгору майже в зріст людини; біла крейда, що просвічувала крізь них, була схожа на поверхню старого черепа. Це похмуре місце причарувало маленького Стефана, який випадково забрів сюди, граючись у розвідника. Звідси можна було бачити крізь гілля дерев зеленіючий дах дідусевої хатини, і це додавало йому впевненості — у крайньому разі він пробіжить цю відстань за дві хвилини. Але перш ніж рятуватися втечею, його розвідницький обов’язок вимагав обстежити «ворожу» хату, і на цей випадок при ньому був пістолет із пістонами. Обійшовши двічі цю стару споруду, він нарешті відшукав двері й тепер нерішуче стояв перед ними.

Це місце відрізнялося від тих, що їх Стефан з друзями відвідував удома. Ті вилазки в недобудовану бібліотеку або підземний тунель швидко набридали, оскільки ти знав, що нічого тут з тобою не станеться, а таємничий ворог, що може чекати за наступним поворотом, усього лише Мишко з сусіднього під’їзду. Але тут все було насправді. Тут він сам, і ніхто про це не знає, а ця хата видається такою страшною!