Александр Шевченко – Глибинка (страница 19)

— Що, Петре, знову проблеми?

— Як бачиш. Гадаю, ти сам розберешся?

— Звісна річ. У чому справа?

— Цей клієнт розпочав бійку, — відповів міліціонер, презирливо глянувши на затриманого. — Натовк пики місцевим хлопцям. Якби не я, він би їх зовсім повбивав.

— Он як? — в очах чергового промайнула цікавість. — А де ж самі потерпілі?

— Вибач, забув прихопити з собою. Вони тобі потрібні?

— Ні. Не сьогодні, — відсунувшись від столу, запалив сигарету. — Залишай цього бойовика і йди собі.

— Все буде нормально?

— Аякже. Зараз ми з ним трошки побалакаємо.

— Ну, щасти тобі, — міліціонер повернувся і попрямував до дверей. Коли взявся за ручку, черговий покликав:

— Петре, за що мені цей головний біль?

Посміхнувшись, той знизав плечима і вийшов.

— Ось так завжди, — глянув на Стефана. — Ти сідай, сідай. Спішити тобі немає куди.

Той опустився на дерев’яний стілець. Черговий неквапно пройшовся навколо столу, випускаючи в повітря клуби диму, і знову сів у своє крісло. Якийсь час роздивлявся свої папери, а тоді промовив:

— Ну що ж, розказуй, як було діло, а я послухаю.

Стефан глянув у його холодні сірі очі. Тепер він сам не розумів, як все це могло статися. Як і в той, перший раз, він втратив контроль, вірніше, його примусили це зробити. Але все ж десь всередині залишилося задоволення від свого вчинку, від тої всепоглинаючої шаленості берсерка, яку він відчув. Якби його не зупинили…

— Я лише захищався, — сказав він нарешті. — От і все. Ті хлопці вимагали в мене гроші.

— Чи не оті, що вештаються по платформі? — спитав черговий, глянувши у вікно. Стефан простежив його погляд і побачив тих двох, що чіплялися до нього у вагоні. Третього, зі зламаною рукою, не було, проте до них підходили нові, такого ж бандитського вигляду. Він кивнув головою.

— Так, це вони. Але чому ви їх…

— То куди ти їхав? — перебив його міліціонер. — Як тебе…

— Стефан. Стефан Хошкевич.

— То що, Стефане, куди ти прямував?

— В одне село, — відповів він, зітхнувши. — Маренівку.

— Маренівка? Де це?

— Під Ніжином.

Черговий почухав скроню.

— Отже, ти їхав у свою Маренівку, а ці хлопці почали вимагати гроші. Я правильно зрозумів?

— Так. Правильно.

— А чого ти туди їхав?

У Стефана знову почали здавати нерви. Він сидить тут, а час іде, і невідомо, чи зможе він вирватися звідси хоча б до вечора. Перешкоди на кожному кроці.

— Слухайте… — він глянув на його плечі. — Лейтенанте.

Приведіть сюди тих хлопців, і розпитайте про все. Я ні в чому не винен, і мені необхідно потрапити сьогодні в те селище. Або давайте розберемося з усим, як треба, або не затримуйте мене більше.

— Ти мені не вказуй, що робити, — сказав черговий, свердлячи його очима. — Багато вас тут таких розумних.

Звідки їдеш?

— З Києва.

— Воно й видно. Думаєте, вам все можна? А от я зараз впаяю тобі штраф, і тоді побачимо, який ти крутий.

— Гаразд, — промовив Стефан. — Паяйте, і випустіть мене звідси. Якщо у вас тут так заведено, що місцеві бандюги нишпорять по вагонах і чіпляються до простих людей, а ви навіть не поворушитесь, щоб це припинити, тоді я вже нічого не розумію.

Міліціонер відкинувся у кріслі й склав руки на грудях.

Деякий час просто дивився на Стефана, а тоді сказав:

— От що, розумнику. Ти мене жити не вчи. У мене й так сьогодні важкий день — жінку повезли в лікарню з апендицитом, в самого голова розвалюється, а мене засадили писати ці довбані папери, бо всі наші хлопці на виклику через якогось п’яного недоумка, який хотів підсмажити живцем свою стару матір. Так що не треба мені мізки вправляти, — він розлючено розчавив недопалок у керамічній попільничці. — Думаєш, я не бачу, що на станції коїться? Так, хлопці дозволяють собі зайве, але один з них — племінник нашого голови, а інший — син директора м’ясокомбінату. Отак. Я б і сам цим шмаркачам голови повідкручував, але тоді я до пенсії без роботи сидітиму, а в мене двоє малих на шиї. П’ять і сім. То що скажеш?

Стефан мовчав. Він зовсім не очікував таких відвертостей. Черговий кілька хвилин барабанив пальцями по столі, а тоді підвівся.

— Кажеш, твоє село під Ніжином? — спитав він.

— Так.

— Значить, ось як ми зробимо. Я зараз менше за все хочу з тобою нянчитись, і даю тобі можливість швидко звідси зникнути, поки не повернулися наші.

Помітивши здивування на обличчі Стефана, додав:

— Ти не схожий на ту гидоту, яка зазвичай сюди потрапляє. А якщо батечки цих хлопців дізнаються, що тут сидить той, хто набив фізії їх немовлятам, то в тебе будуть великі неприємності. Так що раджу забиратися, поки я не передумав. Тут поруч є зупинка, і автобус через Ніжин відходить якраз через десять хвилин. Якщо встигнеш, то вважай, що тобі пощастило. Зрозумів?

Стефан підвівся зі стільця.

— Дякую, лейтенанте.

— Сюдою ти не вийдеш, — черговий глянув через вікно на станцію, де коло перону вже зібралося чоловік з десять. — Вони тебе вмить по землі розмажуть. Пішли, проведу через каси.

Все ще відмовляючись вірити в усе це, він попрямував за міліціонером. Вони перетнули невеличкий зал очікування і увійшли в двері поруч з віконцями білетних кас. Там був короткий коридор з кількома іншими дверима, останні з яких черговий і відчинив. Стефан побачив вулицю, зелену травичку і сонячне світло.

— Зупинка трохи далі, — сказав той. — А тепер швиденько звідси, поки ніхто не помітив. В тебе десять хвилин.

Стефан подивився на нього.

— Ще раз дякую, лейтенанте.

— Сергій. Сергій Гудзенко. Нема за що. Ну ж бо, біжи, чорти б тебе забрали!

І він побіг.

Сісти в автобус вдалося без жодних проблем, і скоро вже їхав, притиснутий до вікна чиїмись величезними торбами, і дивився, як повз нього пропливають вулиці цього божевільного містечка, назву якого він так і не з’ясував. Все ж таки їм не вдалося надовго затримати його тут. Може, доля все ще була на його боці і, як могла, допомагала йому? Тоді в нього залишаються непогані шанси вийти з цієї історії переможцем.

Стефан приїхав у Ніжин о шістнадцятій двадцять п’ять. Порозмисливши трохи, вирішив не ловити попутку, а дочекатись рейсового автобуса, до приїзду якого залишалося ще півгодини. В теперішніх умовах це все ж буде надійніше, аніж стирчати на шосе і гаяти час. До того ж тепер він виразно відчував, як те, що знаходилося в Маренівці, не бажає його приїзду. Якщо на початку це нагадувало лише якусь прозору тривогу і відчуття небезпеки, то тепер ця сила стала схожа на зворотній бік магніту, що рішуче і невпинно відштовхував його геть. Супротивитися цьому було надзвичайно важко, але він зробить усе, що в його силах, бо іншого виходу просто немає.

О сімнадцятій автобус під’їхав до зупинки, і Стефан разом з іншими пасажирами запхався усередину. Отже, попереду останній відрізок шляху. І йому залишилося тільки сподіватися, що його вдасться подолати без пригод.

— Гей, жіночко!

Хтось трусив її за плече. Розплющивши очі, першою Марина побачила паперову ароматичну ялинку, що гойдалася під дзеркальцем заднього огляду. Вона хитнула головою, відганяючи залишки тривожного сну, в якому з-за стовбурів дерев на неї дивилися якісь неясні постаті, і глянула на водія.

— Виспалися? — спитав він посміхаючись. — А ми вже майже приїхали. Ось і лісництво.

З правого боку над ними височіла стіна смерекового лісу, що тягнулася уздовж всієї траси. Марина зачаровано дивилася на цю мовчазну велич. Справді, місця тут дуже своєрідні — в них відчувається якась зверхність до звичайної людини, і здається, що саме тут природа виразно відчуває всю свою міць і силу.

Лобове скло вкрилося цівками перших дощових крапель, а звідкілясь з гори щось пробуркотів грім.

— От і починається, — прокоментував водій, дивлячись на небо. — Сподіваюсь, ви знаєте, куди вам треба?

— Не зовсім, — чесно відповіла вона.