Александр Шевченко – Глибинка (страница 21)
Марина наблизилася до дверей розмальованої квітами хатини й обережно постукала. Ані звуку. Раптом з’явилося відчуття, наче щось наближається до неї ззаду. Вона різко озирнулася, але побачила все ті ж порожні вулички й темні вікна будинків. Ні, так далі не можна. Її рука натиснула на ручку, двері рипнули й відчинилися, неначе запрошуючи її приєднатися до хазяїв у царстві мертвих. Із завмираючим серцем вона зробила крок усередину.
— Гей, є тут хто-небудь?
Відповіддю була тільки тиша. Навколо панував таємничий напівморок, але хата виглядала так, неначе її полишили зовсім нещодавно. Марина увійшла до гостинної і нерішуче зупинилася, озираючись на всі боки.
Засланий скатертиною обідній стіл, на якому ще стояли залишки чиєїсь вечері. Цокає годинник на стіні. В кутку причаїлася кремезна шафа із тріснутим дзеркалом. І ні душі.
— Стефане?
Звісно, він не відгукнеться, бо його тут немає. А може, немає і в Маренівці? Тоді де ж він?
Вся ця мовчазна порожнеча подобалася їй все менше й менше. Марина зазирнула у кімнату, але й там нікого не знайшла. Ліжко, маленький чорно-білий телевізор і стілець з одежею. Вона розгублено покружляла на місці і вже збиралася йти геть, коли раптом її хтось схопив за гомілку. Скрикнувши від несподіванки, вона глянула вниз. З-під ліжка висовувалась чиясь повна біла рука, вона вчепилася в її ногу залізною хваткою. І коли Марина спробувала звільнитися, зарипіли пружини і звідти виповзло те, що ховалося там увесь цей час.
Це була огрядна жінка років, може, сімдесяти. Смикаючись, немов ящірка, вона повільно виповзала зі свого притулку, а її білі нелюдські очі вирячилися на несподівану гостю з неприхованою ненавистю. Марина неначе закам’яніла. Її мозок відмовлявся прийняти те, що вона побачила — не дивлячись на розповідь Стефана, вона не вірила до кінця у його історію про вампірів. І ось тепер їй довелося зіштовхнутися з цим жахом лице в лице, але почуття страху її просто паралізувало. Вона дивилася, як бабця намагається підвестися на ноги, бачила довгі ікла в її роті і спотворене злістю зморшкувате обличчя, але не могла примусити себе навіть рушити з місця. І лише коли друга рука упирихи потягнулася до її шиї, в голові яскраво спалахнула думка:
«Біблія»
Пальці гарячково пірнули у сумочку й відразу ж намацали тверду обкладинку. Господи, все це неначе епізод якогось пришелепкуватого фільму. Коли жінка зробила крок, простягуючи руки вперед, Марина відсахнулася убік і виставила книгу прямо перед собою.
Нутрощі хатини сповнив несамовитий вереск страшної істоти. Упириха затрусилася, як навіжена, і затулила обличчя руками, з її горлянки полинули жахливі звуки — щось схоже на запис на зім’ятій магнітній плівці. Зробивши кілька кроків вглиб кімнати, її дебеле тіло раптом гепнулося на підлогу і швиденько закотилося у темряву під ліжком.
Знову запанувала тиша.
Кілька хвилин Марина приходила до тями. Все відбулося так швидко, що вона знову почала сумніватися, а чи сталося це насправді. Проте зазирати під ліжко, щоб переконатися, не стала. Перевівши подих, вибігла з проклятої хатини, стискаючи Біблію в руках. Тепер це її єдина зброя у цьому божевільному місці.
Отже, все, що розповів Стефан — правда, якою б химерною не видавалася. Не було сенсу обходити всі ці хати, щоб зрозуміти це. Невже він думав, що зможе щось тут змінити? Їх приїзд сюди дорівнював самогубству, тепер це стало зрозумілим, і їй залишалося тільки знайти чоловіка й забрати звідси, поки нові, перероджені жителі Маренівки не вийшли зі своїх схованок. Але як це зробити?
Вона може до темряви блукати цими закутками і гаяти дорогоцінний час.
А може, він пішов у ту хату, де бачив привида? Чи не могла вона стати епіцентром всього цього жаху? Марина вирішила, що це можливо. Ось тільки вона ніколи її тут не знайде, і це знання нічого їй не давало.
Вона вийшла на шлях, перебуваючи у цілковитій розгубленості. Що ж робити? Зазирати в усі хати, шукаючи чоловіка, і бачити там цих клятих істот? Ні, у неї нерви не залізні і такого просто не витримають. А, може, просто залишити все і втекти? А як же тоді Стефан?..
Думки у неї зовсім заплуталися.
Крізь шум дощу пролунав голос:
— Марино…
Вона озирнулася. Позаду неї стояв якийсь чоловік з довгою патлатою бородою і палаючими зеленими очима.
Ні… не те. Чому їй це здалося? Не чоловік, а красива чорнява дівчина опинилася за її спиною. Ось тільки очі в неї були такі ж — зелені і дуже глибокі. В них відбивався цілий світ.
— Поклади книжку, — м’яко промовила вона.
Марина глянула на Біблію у своїй руці. Чому вона досі її тримає? Раптово здалося, що книга важить цілу тонну, і захотілося відкинути її геть. Погляд дівчини полонив її, підкорив своїй волі, і всі тривоги кудись поділися.
— Ну ж бо, — незнайомка не зводила з неї очей. — Я знаю, ти шукаєш свого чоловіка, і я можу відвести тебе до нього, тільки спочатку поклади цю книжку. Викинь її.
— Можеш? — чужим голосом спитала Марина. Вона слухняно махнула рукою і Біблія полетіла у придорожню грязюку. Тепер вона їй вже не потрібна, і ця дівчина зараз відведе її до Стефана, а решта не має значення. Чорнява красуня наблизилася до неї і протягнула свою руку.
— Молодець, — сказала з посмішкою. — Тепер я проведу тебе туди, куди ти так мріяла потрапити. Ходімо!
Вони взялися за руки й пішли в глиб села, як дві давні подруги, що не бачилися багато років, і блискавки висвічували їм шлях.
Стефан відчув, що більше не може. Сили полишили його, і він втомлено впав на коліна під невеличкою ялинкою, в розпачі опустивши голову. Все, досить. В теперішньому стані він навіть таргана не дожене, не кажучи вже про якусь боротьбу. Вони перемогли, виграли бій ще до його початку, і йому залишилося тільки віддатися на милість того, що має статися. Може, хоч тоді, нарешті, прийде спокій.
— Ні, — прошепотів він. — Не можу. Хоч убийте…
А як же люди в автобусі? Невже їх життя для нього нічого не важить?
— Їх все одно вже не повернути! — вигукнув Стефан у розпачі. Але все ж примусив себе підвестися. Ні, він мусить довести справу до кінця, хоче він цього чи ні. Залишилося зовсім небагато, і якщо вже помирати, то з чистим сумлінням.
Стиснувши кулаки, він знову вирушив уперед, ковзаючи по лісовій грязюці, і скоро вже йшов знайомим шляхом, дивлячись, як над темними хатами перекочуються велетенські пасма хмар. Все навколо дихало загрозою, утворюючи якусь зловісну неживу атмосферу, але йому було байдуже. Стефан неквапно завернув на вулицю, що вела до хатини дідуся і побрів нею, роздивляючись навколо. Так і є, диявольське колесо заоберталося. Він майже бачив, як це відбувалося — спочатку Семен, а потім всі інші. Відвідавши всіх, кого змогли, Оксана і той малий пустили справу на самоплив, і пізніше — може, наступної ночі — ті, хто став їх жертвою, вже самі вирушили на полювання, стукаючи у хати своїх родичів або сусідів. І їх пускали, оскільки не було причин підозрювати найгірше, якщо тільки хтось не дізнався до цього, що могила Данилової «онуки» раптово спорожніла… Чи вдалося комусь вижити? Цього він не знав, але дуже сумнівався.
Тепер, якщо людей у селищі більше не залишилось, вони будуть шукати нової крові. Червоний Хуторець? Можливо. А що буде далі, страшно навіть передбачати.
Щось привернуло його увагу — щось чорне, заляпане брудом. Воно лежало на узбіччі, і Стефан схилився над ним, щоб роздивитися, але раптом випростався, відчувши різь у очах. З горла вирвався повний болю стогін, бо він вже знав, що це за річ, але до останньої хвилини відмовлявся вірити. Ні, тільки не це — не може бути, щоб все було настільки погано.
— Господи, — прошепотів він. — Будь ласка, не допусти цього…
На чорній обкладинці він побачив зображення золотого розп’яття і свої власні відбитки, що залишилися після пам’ятного учорашнього вечора на кухні. І потрапити сюди ця Біблія могла тільки одним-єдиним шляхом. Марина. Усвідомивши це, він розкинув руки і несамовито закричав у важке сіре небо, і цей крик розлетівся навколо, відбиваючись у найпотаємніших кутках Маренівки.
Він програв, на цей раз остаточно. Але дещо він ще може зробити, і цього шансу він не прогавить.
Шалена лють заслала очі червоною плівкою, коли він кинувся вперед. Спочатку до Семена, щоб оцінити становище, а потім… Коли попереду з’явився знайомий обрис дідової хати, він навмисно не дивився у інший бік, туди, де за кущами причаївся центр всіх його жахів — реальних та уявних. Щось підказало йому, що спішити більше немає куди. Вони все одно вже знають, що він в Маренівці, і завітати до них він ще встигне. Спочатку треба провідати родича.
Стефан увійшов на подвір’я і зупинився, розмірковуючи.
Як не крути, а це він прирік цих людей на долю, гіршу ніж смерть, і саме він має дати їм спокій. Спокута, ось що. Коло сараю він побачив лопату і взяв її в руки, провів пальцем по лезу. Загострене як треба, і це було схоже на Семена, такого, яким він його запам’ятав. Сповнившись рішучості, він підійшов до дверей і натиснув на клямку.
Всередині було тихо й темно. Тримаючи лопату напоготові, Стефан відразу попрямував на кухню — туди, де хазяїн тримав дрова на розпал. Ззовні поступово темнішало, але він сподівався, що упирі ще продовжують спочивати. Чи, може, час для них не має значення, а головним є відсутність сонячного світла? Що ж, тоді вже скоро. Натиснувши на вимикач, він схилився над ящиком з дровами, взяв звідти два кілки і сунув їх за пояс. Осикові чи ні, цього він не знав, і взагалі вважав, що це не має значення. Головне — пробити серце… і відрубати голову.