Александр Шевченко – Бранці мороку (страница 33)

Я вже уявляла, що станеться, якщо він жбурне моє тіло на ті дошки, які й досі стирчали до стелі, коли несподівано знову отримала можливість дихати. Рука відпустила мене, я стала на власні ноги, але ті не втримали ваги тіла, і я гепнулася на підлогу, одним боком привалившись до стіни коридорчика. А Михайло неначе сказився — закрутився дзиґою й замахав руками, перелякано вигукуючи прокльон за прокльоном. Я витріщилася на нього у намаганні збагнути, що це з ним коїться, й раптом побачила на його голові щось схоже на хутряну шапку. От тільки ця шапка шипіла й нявчала, енергійно відбиваючись від кожної спроби скинути її, і тоді я нарешті зрозуміла. Це ж зниклий Алінин кіт! Наскільки я бачила, він намертво вчепився у голову Михайла і, схоже, збирався протриматися там якомога довше. Господи, благослови цю тварину!

Я схопилася на ноги з наміром скористатися моментом і проскочити повз Михайла до сходів, та не довелося — він налетів на перила, перевалився через них і разом з котом рухнув униз. Падіння знаменувалося голосним гуркотом, скриком і тріском зламаної деревини, які змінилися цілковитою тишею, незвичною після божевільних подій останніх десяти хвилин.

На те, щоб прийти до тями, часу було небагато. Я зробила кілька глибоких вдихів-видихів, в голові прояснилося, і я почала обережно спускатися сходами, витягаючи шию, щоб побачити результат Михайлового падіння. Сподіваюся, він нічого собі не зламав. Може, зі сторони й видається дивним, що я переймаюся чоловіком, якого побачила вперше в житті і який при цьому намагався мене задушити, та я чудово знала, що це справа хоч і його рук, але не його волі. І в його очах мені таки вдалося побачити щось справжнє — частинку усвідомлення власної безпомічності проти сили, що якимось чином пролізла в його тіло й душу. А отже — шанси все ще були.

Михайло нерухомо лежав на спині внизу, ногами на східцях, а тулубом з безвільно розкинутими руками — на дощатій підлозі вітальні. Очі заплющені, обличчя розслаблене. А кіт, що мене врятував (Тигра, згадала я ім’я цього смугастого героя), стояв поруч, обіпершись передніми лапами на його груди, уважно принюхувався до його дихання й виглядав цілим і неушкодженим. Коли я присіла поруч, Тигра окинув мене довірливим поглядом примружених зелених очей і щось коротко буркнув.

— Дякую, що врятував мені життя, — тихо мовила я до нього, потім переключилася на Михайла. Обережно приклала руку до його чола, але ніяких фізичних пошкоджень не відчула. І зовні теж не зауважила, незважаючи, звісно, на глибокі подряпини на скронях, залишені бравим котом. Михайло просто вимкнувся. Непритомність була дуже глибокою, але скільки вона триватиме, я сказати не могла.

На дворі почулося тупотіння, а потім у вхідні двері ввалилася Аліна — бліда, захекана й перелякана, її очі на брудному обличчі буквально вилазили з орбіт. Побачивши живописну картину біля сходів, вона закам’яніла.

— Що... — тільки й змогла прохрипіти.

— З ним усе гаразд, — поспішно запевнила її я. — Просто непритомний. Він упав зі сходів.

— Господи... що... Тигра? А ти що тут...

— На пояснення немає часу, — увірвала я її, знову відчувши якісь недобрі зміни в атмосфері дому. — Аліно, ми мусимо мерщій винести Михайла з будинку чимдалі. Але перед цим треба зв’язати йому руки й ноги, тому, будь ласка, знайдіть щось довге й міцне.

Слава Богу, двічі повторювати не довелося — я навіть не встигла договорити, як Аліна кинулася в двері праворуч від сходів. Там щось залізне важко грюкнулося на підлогу, потім тріснула пластмаса, і секунд за п’ять вона знову приєдналася до мене з двома товстими кабелями живлення, які напевно висмикнула з комп’ютера й монітора. Очі в неї все ще були дикі, а опинившись поруч, я помітила, як її тіло дрібно тремтить, неначе відходячи від шоку. І ще... дивний запах. Я втягнула ніздрями повітря і раптом зрозуміла.

— Господи, Аліно, від вас пахне так, неначе ви щойно з трупарні!

— На пояснення немає часу, — нервово кинула вона мені мої ж слова. — Давайте перекотимо його на живіт.

Ми напружилися й так-сяк перевернули Михайла, стягши його зі сходів. Опинившись обличчям на підлозі, той застогнав. Я боялася, що за хвилину чи дві він отямиться і тоді нам буде непереливки. Наче підтверджуючи цю думку, Тигра поруч із нами видав низьке утробне гарчання.

— У вас на шиї синці, — зауважила Аліна. — Це він?

— Так.

— В’яжіть руки, — вона тицьнула мені один з дротів. — А я візьмуся за ноги.

Я закрутила кабель навколо складених навхрест за спиною рук Михайла, продовжуючи прислухатися до своїх відчуттів. Тепер мені не потрібна була рамочка, щоб напевно сказати, що з секунди на секунду на нас чекає чергова порція паранормальних явищ. Повітря стало сухим, а звідусіль наростав низький гул, що сприймався скоріше мозком, ніж вухами. Це була чиста лють безтілесної істоти.

— Відпустіть його, ви, кози драні, курви, матір вашу! — пролунало шипіння позаду. Ми з Аліною озирнулися практично синхронно. Дзеркало у рамі на стіні змінилося. Тепер з нього на нас витріщався кремезний чоловік з коротким сталево-сивим волоссям. Його чорний рот кривився вісімкою, як в античної Медузи Горгони.

— А ну, розв’яжіть йому руки, і хутко! Ах ви ж, паскуди потаскані...

Аліна раптом скочила на ноги, ухопила стільця, що стояв поруч із масивним обіднім столом, і з диким криком обома руками жбурнула його у дзеркало. Від удару скло миттєво перетворилося на тисячі срібних скалок, які полетіли на підлогу дзвінким блискучим водоспадом.

— Здохни ж ти! — вискнула вона. — Здохни, клята тварюка!

— Аліно!

Михайло заворушився, і мені дуже не хотілося, щоб він отямився у будинку. Я зав’язала досить пристойний вузол, але боялася, що в цьому домі Михайлові буде нескладно звільнитися. Якщо йому допоможуть.

— Давайте мерщій виносити його! Беріть за руки!

— Покваптеся, — промовив хтось інший. Дитячий голос. Я нахилила голову — за спиною Аліни звідкілясь узялася бліда худенька дівчинка у червоній кофтинці й спідниці в клітинку. Вона вказувала нам на двері.

— Тікайте звідси, тікайте якнайшвидше, поки ми його тримаємо.

«Ми», напевно, стосувалося інших дитячих фігурок, які раптом постали навколо нас. Укриті жахливими ранами й кривавими плямами, вони всі вказували на двері — хто руками, а хто був їх позбавлений — обрубаними голими кістками.

«Тікайте», — пролунало тепер і в голові.

Тигра зірвався з місця першим і кинувся до дверей, але на порозі вітальні зупинився й озирнувся, ніби переконуючись, що й ми теж не збираємося затримуватися. Звісно, ми не збиралися. Я ухопилася за кабель, що зв’язував Михайлові ноги, Аліна взялася за руки, й, зібравши усі свої сили, ми потягли тіло до виходу. Сказати, що було важко, — це не сказати нічого, та нарікати все одно не доводилося. Справу трохи полегшила лакована підлога, і ми досить швидко доволокли його до коротенького коридорчика, що вів до виходу. Там довелося напружити м’язи, щоби відірвати Михайла від долівки й перенести через два пороги, і в цю мить позаду почувся звук, схожий на стогін дерева і людини водночас. Я озирнулася.

Діти продовжували стояти на своїх місцях, але деякі з них ставали прозорішими, неначе розчинялися в повітрі. І крізь них я бачила сходи, що й були джерелом звуку: дошки спучувалися, вигиналися, мовби гумові, перила хиталися. Потім сходинки з гучним тріскотом почали одна за одною розриватися, підлітаючи догори безформними скалками, а стогін перетворився на справжнє виття безсилої злості й ненависті.

Ось зникла одна з дітей-примар, всмоктана чимось незримим, потім ще одна і ще... Але трохи часу ще лишалося.

— Швидше! — скрикнула я, хоча ми й без того рухалися на межі можливого. Михайло смикнувся, і я ледве не впустила його ноги. Якось нам таки вдалося перетягти його через останній поріг, і ось ми вже були на дворі, під накрапаючим дощем. Це дивовижним чином додало нам сил, а точніше навпаки, стерло відчуття пекельної втоми, що його нам навіювала сила будинку. Принаймні вага Михайлового тіла стала цілком стерпною.

— До озера! — прохекала Аліна.

Ми віднесли його на берег ставка, де й поклали у мокру траву, а самі безсило попадали поруч із ним. Коли дихання більш-менш вирівнялося, а серце перестало калатати, я звернулася до Аліни:

— Тепер розповідайте, що трапилося з вами.

21. / Михайло / До світла

Я спливав із чорної імли, в’язкої і опікаюче-гарячої, схожої на розплавлену смолу і водночас — на дивний сон без сновидінь. Спливав на голос, що видавався мені дивовижно знайомим. Той лунав і лунав, оповідаючи щось, але слів я розібрати не міг — мене приваблював самий лише його тембр, звучання, яке здавалося світлом у царстві пітьми. Звідки я його знав? Мабуть, треба спробувати відкрити очі, щоб зрозуміти це.

— ...тямлюється, — сказав голос, увірвавшись на мить.

Я намагався розліпити чавунні повіки, але це виявилося не так уже й легко зробити. Темрява не бажала полишати мене. Тоді виник інший голос, не менш приємний, але абсолютно незнайомий.

— Ти — Михайло, і ти повинен подивитися на мене.

«Звісно, я Михайло, хто ж ще», — здивовано подумав я, але підкорився наказу, і безжальний серп сірого денного світла різонув очі. Я квапливо примружився, маючи відчуття, що мою живу шкіру натягують на пакет скловати, і хотів спитати, що, в дідька, коїться? Чи довго я спав? І чому я лежу на мокрому? І що тече по моєму обличчю... кров? Але не встиг, бо кришталевий другий голос звелів мені мовчати. Він так і сказав: