Александр Шевченко – Бранці мороку (страница 32)

Так що насправді ти сама себе обдурила. Тепер у дитячу кімнату піде твоя донька. Як тобі такий розвиток подій?

— НІ! — реву я у затоплену водою траву.

— О так, Віро, о так! Це і є справедливість. Подумай над цим, поки я закінчу всі справи з нашою доцею.

Хлюпаючі кроки віддаляються, а я нічого не можу вдіяти, лише повзаю по колу, заливаючись сльозами, й вигукую ім’я своєї дівчинки. Між тим відчиняються двері «ниви», його тихий голос промовляє до Тоні банальні втішання, хоча навряд чи дівчинка їх чує. Дверцята знову зачиняться. Бурмотіння Ореста тихшає, кілька кроків шаркають по бетону, і все.

— НІ! — Господи, дай мені збожеволіти, щоб нічого більше не розуміти, про все забути і взагалі втратити здатність до логічного мислення... Але я продовжую залишатися у свідомості. Відчуваю фізичний біль, відчуваю, що мене заливає водою, бо дощ нарешті перетворився на справжнісіньку зливу, чую вибухи грому. І усвідомлюю, що саме в цей момент потвора під маскою мого чоловіка разом з моєю дитиною знаходяться під землею. Я хочу померти, але навіть цю можливість у мене забрали — патрони у кишені нічого не важать без рушниці. Я абсолютно безпомічна.

Орест повертається швидше, ніж я очікувала. А може, це просто я втратила відчуття часу. Воно відновлюється, коли він присідає навколішки поруч і майже лагідно стирає воду й кров з мого лиця.

— Ось і все, люба, — голосно каже він, перекрикуючи дощ. — Тепер я готовий приділити свій час тобі.

— Що ти з нею зробив? — булькаю я.

— Нічого. Можеш не дякувати мені, але я нічого не зробив. Вона жива і ще досить довго такою залишатиметься. Я просто замкнув її у дитячій кімнаті. Замковий отвір не знайде ніхто. Радій, жінко, Тоня житиме навіть після нашої смерті.

— Ти наволоч! — кричу я у небо. — Щоб ти здох, клята тварюка, щоб ти здох, розвалився, згорів живцем!

— У тебе бурхлива фантазія, кохана. Але смерть я можу влаштувати. На нас із тобою чекає остання подорож. Ну ж бо, на ноги!

Орест підводить мене, але я не можу стояти. Тоді він тягне мене до машини і садовить на переднє пасажирське сидіння.

— Тобі доведеться почекати хвильку, — каже він. — Перед від’їздом хочу перекрити газ і замкнути будинок. Адже ми їдемо звідси!

— Відпусти її, — молю я його у відповідь. — Прошу тебе, відпусти нашу дитину!

Він мовчки зачиняє дверцята з мого боку, залишаючи мене наодинці з собою на хвилинку, та ця мить свободи небагато важить. Що я можу? Лише сидіти, скиглити і прислухатися, як десь далеко грюкають двері нашого будинку, дзенькають ключі, а потім швидкі кроки, що повертаються до машини.

— Тепер точно повний порядок, — радісно повідомляє чоловік, сідаючи за кермо. Двигун оживає. — Вирушаймо.

— Чому? — шепочу я. — Чому, за що?

— Ти ж казала, що тебе це не цікавить, — дивується Орест. Машина повільно рушає з місця. — Що я можу тобі відповісти на це... Немає ніяких причин. У мене було пречудове золоте дитинство, і ніхто з батьків мене не ображав. Я не відривав лапки комахам і не бризкав аміаком в очі собакам. Я добре вчився у школі, й дівчата мене теж любили. Я обожнюю сімейні комедії й інколи навіть давав дріб’язок жебракам у метро. Так що змирися, серце моє, немає ніякої причини. Мені просто це подобалося, от і все. Це як конструювати моделі літаків.

— Будь ласка, — не знаю, чи паморочиться моя голова, бо нічого не бачу, але здається, що нарешті починаю втрачати свідомість. — Будь ласка, відпусти її.

— Ш-ш-ш. Вже майже все. — Орест гладить мене по волоссю, продовжуючи керувати машиною. — Все буде точно так, як казали на нашому вінчанні, яке ти так бажала влаштувати: «У радості, і в горі, і так далі, завжди разом». І про «померти в один день» теж чиста правда.

— Що ти... робиш...

— Ш-ш-ш. Тихо, люба.

Я відчуваю, що ми їдемо вниз. Щось булькає, а потім мої ноги опиняються у холодній воді.

Він їде в наше озеро.

— Оресте...

— Тобі варто пристібнутися. — Його рука перетягує пасок через мої груди і встромляє його кінець у замок між сидіннями. — Майже дісталися.

Я чую, як вода ллється у салон крізь діру в лобовому склі, вона вже сягає мого живота. «Ниву» хитає з боку в бік.

— Зупинися...

— Ні, Віро. Покінчимо з цим, як справжнє подружжя. Тепер ми завжди будемо ра...

Його слова обриваються бульком, а мої легені сповнюються крижаною водою.

Я вимикаюся.

20. / Таня / Лице в лице

Будинок прокинувся хвилин за п’ять після того, як Аліна пішла надвір, і прокинувся він у дуже поганому гуморі. Тривала відсутність будь-якої активності розслабила мене, тому коли в наступну секунду ця сама активність почала зашкалювати, я просто-таки відмовилася вірити власним очам. А тій силі, що окопалася тут, схоже, було абсолютно начхати, вірю я чи ні.

Спочатку рамочка у моїх руках завертілася, наче пропелер гелікоптера, і за мить її ручка нагрілася настільки, що обпекла мені долоню. Я мусила розтиснути пальці, й цей шматок звичайнісінького дроту злетів було до стелі, неначе дійсно став гелікоптером, а потім спікірував у віконне скло і зав’яз у ньому. А дива лише починалися. Ліжко раптом посунуло просто на мене, як танк, й довелося мені проявити чудеса спритності й перекотитися через нього. В’їхавши у дальній кут біля вікна, ліжко завмерло, але тепер вже дошки, що вкривали підлогу, почали одна за одною з тріском відриватися від долівки й переходити у вертикальну позицію, створюючи загрозливий частокіл, який примусив мене позадкувати до дверей.

Ця сила просто бавилася зі мною. Схоже, затишшя було лише фікцією, щоб дозволити мені увійти сюди.

А ось тепер воно, хоч би що це було, полишило схованку... неначе дочекавшись чогось.

Невже Михайло повернувся?

Але де в такому разі Аліна?

Дарма я її відпустила. Будинок приспав мою пильність, і я зробила дурість, яка могла виявитися фатальною. Треба забратися з дому, доки не пізно.

Вискочивши за поріг кімнати, що стала схожа на акулячу пащу з кількома рядами дерев’яних іклів, я розвернулася до сходів, і саме в цю мить грюкнули вхідні двері, неначе хтось сильним поштовхом відчинив їх навстіж. Потім почулися неспішні кроки по риплячих мостинах першого поверху. Я заклякла.

— Аліна? — покликала обережно, хоча чудово знала, що це не вона. Той, хто йшов унизу, ніс у собі частку чорної сутності цього дому — я відчула це навіть на відстані. Схоже, мені відрізали єдиний шлях до відступу.

Ні. Якщо це Михайло, треба спробувати достукатися до нього. До нього справжнього, якщо такий ще існував. Зараз, коли тутешня сила випросталася на повний зріст і я отримала змогу оцінити її міць, то зрозуміла, що він просто не мав шансів. Він не зміг би опиратися, принаймні довго. Навіть я відчувала, як лізуть мені в голову, порпаються в моїх думках та намагаються переконати, що я програла без бою. А що вже казати про звичайну, не підготовлену до подібного людину? Що він міг їй протиставити?

Я наблизилася до дерев’яних перил і глянула вниз. Кроки тепер чулися якраз піді мною, під площадкою, на якій я стояла. Вони завмерли на мить, неначе цей хтось знав, що я знаходжуся просто над ним, і я уявила, як він стоїть, задерши голову, і дивиться на шпарини між дошками. А потім звук кроків поновився, а разом із ним залунало безтурботне насвистування. Ось рипнула перша сходинка, і в полі мого зору з’явилися плечі чоловіка у картатій сорочці й синіх джинсах. Він повільно підіймався сходами, і кожен рух свідчив про те, що він розуміє — йому поспішати нікуди. І мені теж. Досягши площадки, що з’єднувала секції сходів, він повернув голову і глянув на мене. Так, це був Михайло — я пам’ятала фото, яке Аліна показувала мені в Києві. Але якщо на тій світлині був зображений чоловік приємної зовнішності, з веселим блиском хитрувато примружених очей, то до мене зараз наближалася особа, від якої так і віяло ненавистю, а лице спотворювала крива презирлива усмішка-гримаса. І в обведених темними колами очах блищали не веселощі, а безумство.

— Ах ти ж паскуда, — майже ніжно сказав Михайло, підморгнув і продовжив підйом. — Це приватна власність — ти, суко, в курсі? Боюся, що ні.

— Я тут, щоб допомогти, Михайле, — спокійно відповіла йому я. — Твій розум потребує звільнення.

— Ага, ага, — він вів долонею по перилах, і від тертя шкіри по лакованій поверхні чулося пронизливе скавчання. — Кажи, кажи ще. Мені дуже цікаво, як виправдовуються отакі хвойди, вламуючись до чужих будинків. Кажи, поки ще можеш.

— Де твоя Аліна, Михайле?

Він завмер на секунду, а потім одним ривком подолав останні три сходинки.

— Не переймайся за неї, скоро зустрінетесь. Покладу вас в одну яму.

— Ти повинен боротися, — я пильно вдивлялася йому у вічі, намагаючись прорватися крізь злість у них до глибин його справжнього «я». — Ти повинен зрозуміти, що це не ти говориш. Не ти робиш усе це. Тебе використовують, як маріонетку. Дивись мені в очі, і я зможу тебе вивести. Я допоможу тобі зві...

Три велетенські кроки, й він уже стояв біля мене, міцно стискаючи рукою мою шию. Я захрипіла, силячись зробити ще хоч ковток кисню, але не змогла.

— Ні в біса не переконливо, шльондро. Посаджу-но я тебе на палю, — хватка посилилася, Михайло відірвав мене від підлоги й поніс, як безсиле кошеня, до кімнати, з якої я вибігла. — Може, встигнеш отримати задоволення, перш ніж здохнути.