Александр Шевченко – Бранці мороку (страница 29)
Сперечатися далі з самою собою значило гаяти дорогоцінний час, а цієї розкоші я не могла собі дозволити, тому попрямувала до прочинених дверей. Але діяти треба швидко, бо якщо Михайло повернеться під час мого перебування унизу — я можу там і залишитися. Назавжди. А це аж ніяк не входить у мої плани.
Зорова пам’ять не збрехала — в оглядовій ямі дійсно були сходи. П’ятнадцять чи двадцять сходинок, що вели під землю, до білуватих дверей без жодного віконця. За якими — Таємниця. Звісно, ця схованка — не Михайлова робота, її побудував Орест, попередній хазяїн будинку. Але питань від цього не поменшало. Щось мені підказувало, що навряд чи там виявиться солярій або салон тайського масажу. Для звичайного погреба — надто ретельна конспірація, до того ж у будинку для цього є підвал. Пам’ять-суфлер послужливо шепнула на вушко про історію діда Мирона з Зеленого, і по шкірі побіг легкий морозець — не тільки від прохолоди всередині гаражу.
Чомусь розум не поспішав відкидати цю версію — навпаки, ухопився й почав крутити з усіх боків, як кубик Рубика, знаходячи дедалі більше збігів.
Там, за цими дверима, має бути відповідь. Відповідь, яку треба отримати за будь-яку ціну.
Роздуми скінчилися — я почала спускатися. Сходинка за сходинкою, глибше й глибше. Ось підлога опинилася на рівні очей, ось вона вже вище. З протилежної стінки виступає частина фальшивого дна, яке досі ховало під собою ці східці. Це брила, що совається на коліщатках по вмурованих у бетон рейках, — винахідливо, нічого не скажеш. Ось я вже під нею, і до дверей лишається усього п’ять чи шість сходинок. На дверях лише засув, і він відсунутий. Я навіть не замислююсь чому. Напевно, з тієї ж причини, з якої відкритий і цей таємний підвал. А що як Михайло дізнався правду, зазирнувши туди, і це привело його до тями настільки, що він вирішив утекти звідси? У будь-якому випадку — мені теж треба знати. Я вже просто не зможу піти, не дізнавшись.
Подолавши решту сходів, я витягла руку і штовхнула фарбований білим метал. Двері відчинилися, відкривши кімнату, залиту таким само білим електричним світлом й викладену білим же кахелем. Принаймні дальня стіна, яку я тільки й бачила зі своєї позиції, була саме такою. Та я дивилася не на стіну, а на річ, що стояла в центрі цієї кімнати і більш за все нагадувала електричний стілець у мініатюрі. Дитячий стільчик з ремнями на ручках, під яким на підлозі засохла велика бура пляма.
Мене повело вперед, і в поле зору потрапило невеличке ліжко, з тих, що бувають у шкільних медпунктах. Підлога під ним, а також частина стіни поруч теж вимазані бурим. А ще — медичний стіл-візок на коліщатках, його я побачила, непомітно для себе перетнувши поріг. І щось темне праворуч від мене. Я повернула голову, і в перші секунди ніяк не могла зрозуміти, що ж я бачу. Якась велика лялька в кутку, вдягнута в червоний джемперець і картату спідничку. Лялька сиділа, підтягнувши коліна до грудей, обхопивши їх руками й притуливши голову до стіни. От тільки кому спало на думку виготовити таку жахливу іграшку, схожу на маленьку мумію? І чому вона вдягнута точнісінько як дівчинка з мого сну?
І коли я все зрозуміла й відкрила рота, збираючись закричати, позаду промайнула якась швидка тінь. А потім на шию мені неначе опустили телеграфного стовпа, котрий віджбурнув мене у центр кімнати. Я вдруге за останню добу полетіла шкереберть і в результаті наштовхнулася спиною на той маленький стілець. Хребці аж хруснули, але стільчик не рушив з місця — схоже, його прикрутили до підлоги.
Від болю в спині зір розфокусувався, але впізнати постать, що вийшла з-за дверей, я змогла. Михайло. Він мерзенно посміювався, чого досі не робив ніколи в житті.
— А ось і ти, падлюко. Таки прилізла, як він і казав. Та ще й привела у мій будинок якусь курву... Ну то нічого. Ми на вас чекали. Спочатку вона, потім ти. Якщо добре втрамбувати, всі в одну яму влізете.
Я у розпачі застогнала. Як, звідки? Мабуть, ці питання виразно відбилися на моєму обличчі, бо розпливчаста постать розреготалася.
— Ну й дурна ж ти! Що, думала, я у місті? Я лише відігнав машину в ліс, дурепа ти! Невже ти гадала, що він про вас не дізнається?
От і все, Лі. Догралася. Зате тепер ти все знаєш.
— Нікуди не йди, сучко, — довірливо мовив Михайло й розвернувся до дверей. — Незабаром повернуся.
Але він зачинив, коли мені залишалося проповзти лише два метри; засув брязнув, і Михайлів притишений сміх почав віддалятися. Я залишилася у пастці, сама.
Ні, не сама. Зір швидко повертався до норми, і деталі приміщення проступали в усій красі. Тепер, лежачи на холодній бетонній долівці, я змогла роздивитися річ, яку досі не помічала. За дверима, у кутку, причаїлася скляна ємність, схожа на душову кабінку. І вона була майже повністю забита пошматованими рештками тіл, що плавали у каламутній жовтуватій рідині.
Дитячих тіл.
— ГОСПОДИ! — закричала я в розпачі, мій крик забився між стінами цього маленького замкнутого приміщення, як зачинений у клітці дикий звір. Усе стало на свої місця, нарешті я бачила повну картину. — Боже, зупини його, будь ласка, прошу, зупини його!
Це єдине, що я тепер могла вдіяти, — кататися по підлозі й молити Бога, бо більше не залишилося на кого сподіватися. Тані не впоратися з цим монстром самій. Ми обидві приречені. Та чи мав Бог бажання втручатися? Боюся, ці нещасні, покалічені тіла й були відповіддю.
Коли плач перетворився на судомні схлипи, я підповзла до дівчинки, чий дух приходив до мене учора вночі, закликаючи тікати, обережно обійняла її маленьке висохле тільце, притулила до себе й зашепотіла втішання — ці самі слова я б промовляла до своєї власної дитини, якби та, перечепившись, роздерла колінце, чи впала з гойдалки, або мучилася безсонням... Зараз вона й була моєю дитиною, яку мені не довелося народити.
Один єдиний металевий звук розрізав раптом тишу, і я здригнулася. Мабуть, я задрімала, на хвильку чи більше... але тепер прокинулася і відразу збагнула, що це було. Засув, який відсунули. Невже Михайло вже впорався? Тільки не це! Господи, хай це буде не він! Хай це буде Таня, яка якимось дивом врятувалася!
Двері рипнули й прочинилися, сантиметрів на п’ять, не більше. І все. Ніхто не проходив усередину, та й жодного звуку більше не пролунало. Навряд чи Михайло знову став би гратися зі мною у схованки. Я поволі поклала легеньке тіло безіменної дівчинки на місце й обережно, навколішки поповзла до дверей. Щілину я бачила, але за нею була сама лише темрява, і тільки десь угорі виднівся далекий відблиск дня зовні. Але ж не могли двері відчинитися самі? Звісно, ні. Я простягла руку, збираючись розширити шпарину, подумки готуючи себе до того, що може там виявитися... але не встигла підготуватися до холодних слизьких синіх пальців, що раптом вхопили мій зап’ясток.
Я істерично зойкнула, намагаючись вирватись, але хватка була мертвою... в усіх сенсах. Смуга світла розширилася, лягаючи на блискуче обличчя безокої покійниці. Лице почало наближатися до мого, але страх несподівано минув. Я бачила, що її рот розтягується, але не хижо, а мученицьки, неначе силячись щось вимовити. А по шкірі руки, що її досі тримали пальці жінки, забігали мурашки.
Аліна /