Александр Шевченко – Бранці мороку (страница 28)
«Припини себе накручувати, — наказала я самій собі. — Такий підхід нічим не допоможе ані тобі, ані Михайлу. Та й що я можу знати про Тетянині можливості? Нічого, доки ми не спробуємо. Тож вгамуй тремтіння в колінах — це зараз зайве».
Будинок нарешті з’явився поміж дерев, і Таня, помітивши його, видала дивний звук, неначе поперхнувшись повітрям. Я швидко глянула на неї: вона не відриваючись дивилася на дім і, здавалося, бачила щось таке, чого не бачила я.
— Святий Боже, — нарешті вимовила вона.
— Все настільки погано? — якомога спокійніше запитала я, обертаючи кермо — машина пішла на поворот. — Що ви побачили?
— Я не бачу... точніше, не очима. Це просто відчуття... подібне я відчувала, будучи свідком однієї великої автопригоди. Тоді «КамАЗ» протаранив пасажирський автобус. Багато смертей. І щось ще... — вона трусонула головою. — Енергетика просто жахлива. Чесно кажучи, мене дивує, як ви взагалі змогли прожити тут стільки часу.
— На початку було не так уже й погано, — сумно відказала я, скинула швидкість до мінімуму і спрямувала джип у ворота.
Ну ось, тепер ми в полі зору Михайла... і будинку. Залишається лише сподіватися на краще. Зокрема на те, що якщо доведеться драпати, двигун не заглохне.
— Ви боїтеся, — сказала Таня скоріше ствердно, ніж запитально.
Я кивнула — не треба бути екстрасенсом, щоб помітити це.
— Так. І, здається, починаю сумніватися у правильності свого рішення. Може, даремно я вас сюди притягла...
— Не бійтеся, — Таня залишалася спокійною, принаймні зовні, реакція на будинок була єдиним проявом її емоцій, і тепер вона знову себе опанувала. — Тут і зараз страх — поганий помічник. Скоріше навпаки, він може бути енергетичним допінгом для тих, кого ми приїхали приборкувати. Тож заспокойтеся. Зараз я не відчуваю ніякої надактивності. Те, що є в цьому домі, неначе дрімає, і давайте спробуємо не будити його.
— А якщо Михайло надумає нас...
— На цей випадок ми не будемо глушити двигун машини. Та спочатку спробуємо домовитися з ним мирно. Я можу бути дуже переконливою — і не тільки з людьми. Якщо пощастить, мені вдасться його загіпнотизувати. Головне — тримайтеся поруч зі мною.
Я згадала, як тугий кулак Михайла поцілував мою щоку, і подумала, що легше буде загіпнотизувати свіжоспійманого лева, але вголос нічого не сказала. Чи залишався якийсь вибір?
Наш джип підкотився до гаража, і тут мені впало в око, що його двері прочинені. Раптом подумалося: а якщо Михайла немає вдома? Добре це чи погано? Мабуть, добре, адже в цьому випадку Таня зможе дослідити будинок, а може й встигнути провести... як би це назвати... обряд екзорцизму? Але чи можливо, щоб провидіння зробило нам такий подарунок?
— Треба перевірити гараж, — сказала я, зупинивши машину.
— Думаєте, вашого чоловіка може не бути вдома?
— Гадаю, можливо й таке. Хоча шанси мізерні.
— Що ж, це було б просто ідеально, — кивнула Таня. — Саме будинок є цитаделлю цієї сили, я відчуваю це. Він випромінює її, неначе шматок урану, і саме з нього треба почати. Теоретично може статися навіть таке, що поза будинком вплив паралельника на Михайла слабшає — малоймовірно, але можливо. У такому разі ми можемо сподіватися на мирне вирішення конфлікту.
Тепер я пригадала, що дійсно ніколи не бачила, щоб Михайло був агресивним поза домом. Хоч би вона мала рацію... Господи, допоможи!
— Господи, допоможи, — пробурмотіла я, схрестивши пальці, й вилізла з машини.
Якщо не зважати на тихе бурчання двигуна та цвірінькання пташок, навкруги панувала цілковита тиша. Як у раю. Хіба це справедливо? Я все життя мріяла про будиночок у лісі, і коли нарешті отримала його, рай виявився пеклом. А я сама тепер нишпорю, неначе злодійка, на власному шматку землі, боячись, що ось зараз із дверей будинку вискочить Михайло з ножем у руці й божевільним поглядом, і з криком
— Цить, — сказала я своєму боягузтву і наблизилася до дверей. Просунувши палець у щілину, обережно прочинила одну з половинок. Зсередини виплив запах бензину, мазуту й залізяччя, але ніхто не стрибнув на мене з напівмороку — адже там не було ані Михайла, ані нашого багатостраждального «рено». Порожньо.
Я зробила крок усередину, наче бажаючи переконатися, що машина не стала невидимою, що її там дійсно немає. Переконалася. Окинула поглядом приміщення. І з полегшенням повернулася до джипа.
— Машини немає, — видихнула я. — Схоже, поїхав у Кардашів... у найближче містечко. Не можу сказати, як давно, але...
— Нічого, — Таня рішуче вибралася з салону. — Якась кількість часу в нас таки є. Не будемо витрачати його намарно.
І вона цілеспрямовано рушила до вхідних дверей. Я за нею, відшукуючи ключі в кишені куртки.
Будинок зустрів нас мертвою тишею. З порогу Таня озброїлася своєю рамочкою, і та майже відразу почала описувати коло за колом. Ми досягли вітальні, і там рамка зупинилася, перед цим тричі хитнувшись вправо-вліво. Мені це нагадало вказівного пальця, що загрозливо попереджає — далі йти не варто.
— Цікаво, — пробурмотіла Таня. — Те, що тут є, неначе у сплячці. Наявність фіксується, але будь-яка активність на нулі.
— Можливо, це через відсутність Михайла? — припустила я.
— Не думаю. Хоча... Оце і є те дзеркало? — Таня тицьнула пальцем у напрямку люстра у жахливій рамі. Зараз, втім, воно не було схоже на дзеркало — срібляста поверхня стала сірою, подібно до екрана вимкненого телевізора, й абсолютно матовою; лише тріщини залишалися на своєму місці. Не чекаючи мого підтвердження, Тетяна пішла до нього. Наблизившись, піднесла пальці з наміром торкнутися та раптом із зойком відсмикнула руку.
— Неначе електричний розряд, — пояснила вона мені й потерла вражені кінчики. — Стає дедалі цікавіше...
Особисто мене у цей момент більше цікавили не паранормальні явища у моєму будинку, а методи боротьби з ними. Від однієї згадки про те, що Михайло може повернутися у будь-яку мить, проймав піт. Та якось пришвидшити процес обстеження дому я навряд чи могла — адже серед нас був лише один екстрасенс, і ним була не я. Тетяна, однак, усе зрозуміла без слів.
— Покажіть мені кімнату, де ви бачили дітей, Аліно, — попросила вона. — А потім, гадаю, буде краще, якщо ви спуститеся вниз і будете визирати, чи не з’явиться ваш чоловік надворі. У такому разі зможете вчасно мене попередити.
— Ви впевнені, що нам варто розділятися? — спитала я, не знаючи, чого треба боятися більше — розділення чи раптової появи Михайла. Таня хитнула головою.
— Зараз дім, можна сказати, спить. Вочевидь, ваш здогад вірний — саме Михайло якимось чином каталізує процес. Так що, поки він відсутній, ваша допомога не обов’язкова. А щойно помітите його машину, гукайте. Та, сподіваюся, в мене вистачить часу скласти повну картину і визначитися з діями.
Я теж сподівалася. Ми піднялися сходами на другий поверх, і я провела Тетяну до «дитячої» кімнати, де та заходилася міряти площу кроками й уважно стежити за показниками рамки в кожному кутку. Ну а я, попередивши, що буду надворі, туди й попрямувала.
Щось мене бентежило. Що саме — збагнути ніяк не вдавалося. Я вийшла з дверей надвір, першим ділом прислухалася, чи не чутно звуку двигуна «рено», а потім задерла голову до соснових верхівок. Сонце поступово зникало за хмарами, котрі повільно, але невпинно захоплювали небосхил. Та й вітерець дедалі міцнішав. Схоже, діло дійде й до зливи...
Ні, щось явно не так. От тільки що? Ну хоч головою об стіну бийся — не розумію. Неначе згадуєш забуту мелодію пісні. Ні, неначе я нещодавно побачила чи почула щось важливе, але на рівні підсвідомості, не приділяючи достатньо уваги. А от тепер підсвідомість намагається достукатись до мене, щоб вказати на виразну невідповідність.
Сон. Щось уві сні? У тому куцому двадцятихвилинному недогризку? Що ж у ньому було такого важливого?
Які ще сходи?
Стривайте хвилинку, але в гаражі немає ніяких сходів. Точніше, є кілька сходинок, що ведуть на дно оглядової ями, але...
Ось воно. Схоплене очима, але не проаналізоване розумом. Я не зазирала у яму, лише зиркнула навколо, але чіпка натренована зорова пам’ять не підвела.
Сходи, що ведуть під землю.
Я озирнулася на двері. Чи варто сказати про це Тані? Ні, краще не відволікати її зараз, коли кожна хвилина на вагу золота. Я сама подивлюся, що там. Ні, ні, панове, жодних дурниць у дусі голосистих героїнь фільмів жахів, з великими бюстами й курячими мізками. Я лише переконаюся, що там дійсно є сходи, що вони мені не примарилися. Може, спущуся на кілька сходинок униз. Гляну, яким чином вони досі так добре маскувалися. І перевірю, чи справді там, унизу, є двері.
Але іншого шансу дізнатися, що там, унизу, може не бути. Тільки дуже важливі таємниці ховають настільки ретельно.
Тому що Михайло не очікував, що я повернуся, а тим більше так швидко. Міг і просто забутися. А може, це просто ще один подарунок провидіння, яке не менше за мене бажає все це припинити.