Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 26)

— Давай, стріляй, малий. Якщо вважаєш, що це тобі допоможе.

Голова Даромира почала деформуватися, перетворюючись на желеподібну мішанину пухирів, потім стекла з руки Симона, і тіло впало додолу. Але він був усе ще живий. Руки помацали навколо, потім відштовхнулися від підлоги, підводячи тулуб у сидяче положення. Те, що було головою, почало набувати попереднього вигляду, начебто вливаючись у невидиму форму. За кілька секунд він знову став точнісінько таким, як і раніше — за винятком білих очей.

— Бачу, ви вже багато знаєте про справжній стан речей? — прогарчала істота-Симон до хлопчика. — Усе по полицях розставили… але так і залишилися дегенератами.

В усьому шукаєте причини, пояснення, трясця їх матері, хочете видаватися розумнішими, а насправді…

— …є дурними свинями! — продовжив Даромир, зводячись на ноги. — Невдячними до того ж… Вам повертають ваші мрії, вибудовують їх у всіх деталях, пропонують нове, краще життя у суспільстві — а що ж ви? Хіба ви знаєте, чого хочете? Дідька лисого. Коли вам робиш добро, починаєте шукати обман! Коли чогось не розумієте, приплітаєте прибульців! З якими дурнями доводиться мати справу…

— Хто ж вас примушує? — просичав Максим, піднімаючи пістолет. Він знав, що це не допоможе — але й покірно чекати, поки йому відкриють радість нового життя, він не збирався. Знову школа, знову його оточують вороги, і він хотів гідно завершити це останнє випробування. Тремтячий приціл перестрибував з одного монстра на іншого, а ті зробили синхронний крок уперед, задоволено шкірячись.

— Ми навіть із таких безнадійних ідіотів можемо зробити ідеальних людей, — сказали вони в унісон. — Твої попередники це зрозуміли. Ніхто з тих, що приїздили сюди до вас, не залишився незадоволеним, ніхто навіть не думав тікати! Ні — ось тепер знайшовся маленький розумник, який вважає, що сам з усім упорається! Хто ти такий, щоб змагатися з громадою? Від громади не втечеш! Більшість завжди знає, що краще для тебе!..

Не було більше сили це слухати. Він натиснув на курок, цілячи в Симона… але нічого не сталося. Пістолет не спрацював. Як же так?!

— О, завжди всі забувають про запобіжник, — зітхнув Даромир і простягнув руку.

— Дай мені, я покажу, як це робиться.

Треба тікати. Спробувати якось знайти Гришка. Чому він одразу його не послухав? Хотів урятувати інших… Тепер його зловлять… Так чи інакше, але спробувати все одно варто. Максим відкинув пістолет геть і підхопився на ноги. Тієї ж миті за його спиною віконна шибка гучно вибухнула, бризнувши всередину дощем скалок. Перекриваючи дзенькіт скла, гримнули спарені голоси Симона-Даромира:

— Все ще хочеш утекти?! Залишити свого нового татка?

Він озирнувся, хоч зовсім не хотів цього. У віконний отвір, сповзаючи з даху, як тісто, ввалювалася тілесна маса мешканців Ковильця. Вона обтікала, неначе грязюка, ноги Симона й Даромира, які й далі стояли в холі й сміялися. Потім від субстанції відокремилася голова Якова на довжелезній м’язистій шиї. Максим безвільно притулився до перил, дивлячись, як ця страшна пародія наближається, світячи нелюдськими очима.

— Ось ти де, синку, — прогуділа басом голова. — А я тебе всюди шукаю… Мама чекає на тебе. Скоро все скінчиться.

Із шиї виросли довгі вузлуваті руки. Вони простяглися вперед.

«Це сон, — спокійно подумав Максим, — всього-на-всього сон. Скоро все скінчиться».

Він заплющив очі.

Частина четверта

Пробудження

Це справді був сон, і зараз Максим прокинувся.

Згадки були розпливчастими і нечіткими, але залишилося відчуття переляку від того, що він міг зробити помилку. Зрештою воно змінилося на полегшення, бо йому все ж не дали помилитися. Ким він був раніше? Маленьким хлопчиком, слабким і недосконалим. А зараз він — усі.

Його оточували голоси, які одночасно були його власними. Він був Яковом, був Симоном, Даромиром, Яриною та іншими — хоча зараз імена вже не мали значення. В істоти, яку вони разом складали, імені не було. Голоси перемовлялися між собою, бувши думками великої дружної сім’ї, одного ідеального організму, притулку за-блуканих душ.

«Я — це ти, а ти — це я», — казав батько, і це було правдою.

— До нас знову гості, — казали голоси.

— Це жінка. Якраз те…

— …що треба.

— Ми її спрямували, і вона…

— …наближається.

— А що Гришко?

— Мабуть, знову влізе зі своїми попередженнями.

— Може, пора вже його?..

— Він нешкідливий. Хай бавиться.

— А не буде ускладнень, як…

— …останнього разу?

— Ні. Та й хіба це…

— …були ускладнення? Лише трохи динаміки перед кульмінацією, це навіть збадьорює.

— До того ж вона сама. Її маленький син помер місяць тому. Вона…

— …думає тільки про нього.

— Нам треба добре зустріти її.

— Я зроблю це, — сказав Максим.

Голоси не заперечували. Вони почали втілюватися в людські подоби, перетворювалися на звичайних мешканців і наповнювали порожнє містечко, займаючи кожен своє місце, неначе актори у масштабній постановці. Максим знову став одинадцятирічним хлопчиком, яким і був досі. Але його метаморфоза ще не скінчилася. Крокуючи ранковою вуличкою і весело насвистуючи під ніс, він продовжував перевтілюватися: темне волосся посвітлішало й відросло, колір очей змінився, та й зріст поменшав майже удвоє. Тепер він — Денис, що в пам’яті гості помер від запалення легенів. А тут він живий. У Ковильці немає нічого неможливого.

Він уже бачив червоний автомобіль, що зупинився біля клумби. З нього вийшла висока струнка жінка в довгій сірій сукні й озирнулася навколо, вишукуючи хоч когось із мешканців. Насправді в неї закінчується бензин, і вона лише шукала найближчу заправку… але їй тут сподобається. Він знав це напевно. Усім подобається. Жінка дивилась у протилежний бік. Максим-Денис розкинув рученята й побіг до неї, тонесенько вигукуючи:

— Мамо! Мамо!! Ти знайшла!