Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 25)

Попереду над землею здіймалася велетенська округла маса тілесного кольору, вона коливалася, похитувалась — і невпинно рухалася в їхньому напрямку. Дерева заступали її майже повністю, але та частина, що височіла над кронами, неначе маківка айсберга, давала змогу виразно уявити розмір цього явища. Навіть звідси можна було розгледіти людські кінцівки, що стирчали з неї, та десятки облич. Асоціації з пам’ятником, який вони щойно бачили, напрошувалися автоматично.

— ЩО ЦЕ? — Симон втратив голос і зміг вичавити лише сиплий шепіт. Максим зводив очі все вище й вище, спостерігаючи, як величезна маса суне вулицею прямісінько на них. Так кроленя дивиться на велетенського удава в останні секунди життя.

— Це вони, — відказав він тихо. — Йдуть по нас.

Разом із рухом неймовірної істоти насувався і звук, схожий на бурмотіння кількасот голосів. Він поступово гучнішав, доки не стало зрозуміло, що всі вони повторюють одне й те саме слово: «Залишайтеся».

«Залишайся» — мамин голос пролунав у голові Максима, поступово знижуючись і перетворюючись на татків бас. І знову виникло знайоме відчуття, яке було біля звалища — щось стороннє вовтузиться у мізках, як проткнута голкою гусінь. Він стиснув маленькі кулаки й голосно закричав, намагаючись заглушити всі ці звуки — у повітрі й у власній голові.

Крик хлопчика примусив Даромира отямитись. Він дав задній хід і завертів головою навкруги, вишукуючи хоч якийсь захисток. Ага, ось воно!

— До школи! — крикнув він своїм пасажирам, зупиняючи автомобіль і відчинивши дверцята. — Мерщій!

Симону двічі повторювати не довелося — він викотився із салону й подерся на пагорб, на якому височіла цегляна будівля. Але Максим не рушив із місця — так і сидів, обхопивши руками голову. Даромир чортихнувся, висмикнув із замка його пас безпеки й витяг хлопчика з машини. Він помітив, що фотокартка випала з Максимових пальців, але не зупинився, щоб підібрати її. З ним на руках він побіг до пагорба, мимохідь глянувши на страхіття, яке продовжувало наближатися. Тепер воно постало перед ними в усій красі — гігантська потворна куля перекочувалася по шосе, відштовхуючись десятками рук і ніг. Невже він цілував частку цього?! До горла підступила нудота. Він трусонув хлопця, приводячи його до тями.

— Максиме, чорт забирай, допоможи мені! Повзи!

Той застогнав, але поліз, чіпляючись за траву, Даромир за ним. Долетів Симонів крик:

— Покваптеся!

Він уже стояв біля дверей. Даромир подвоїв зусилля, але раптом завмер і вилаявся. У машині ж залишилися гроші! Але повертатися, звісно, він не збирався. Та й до дідька їх! Поглинутий цією живою горою, він не потребуватиме грошей до кінця життя — у Ковильці інші методи розрахунків.

Вони з Максимом видерлися на схил і побігли до школи, де їх, нервово підстрибуючи на місці, чекав Симон. Двері були зачинені, що й не дивно. Але навісний замок принаймні давав надію, що всередині нікого немає.

«Якщо ця істота захоче увійти, то навіть фасад навряд чи її втримає», — похмуро подумав Даромир. Але хіба був інший вихід? Зараз мала значення будь-яка відвойована хвилина.

— Пригніть голови! — порадив він своїм супутникам, діставши пістолет і навівши його на двері. У кіно перший же постріл відчиняє що завгодно, але в житті рикошет може піднести сюрприз. Він натиснув на спусковий гачок. Куля, вискнувши, підкинула замок, але той утримався.

— Вже близько! — істерично повідомив Симон. Даромир не став озиратися, щоб переконатися в цьому. Наступний оглушливий постріл зніс нижню частину замка, блискуча дужка із дзенькотом упала до його ніг. Він смикнув ручку дверей на себе, пропускаючи письменника з хлопцем, а сам востаннє озирнувся на шлях.

Злиті в одне тіло мешканці Ковильця дісталися до його машини. Цей велетенський пухир насів на неї, і відразу декілька рук ухопилися за ручки дверцят і дах. Скло репнуло й вилетіло геть, кузов прогнувся під вагою істоти. За мить відразливі пульсуючі складки поховали BMW під собою.

Тепер, щоб вибратися звідси, залишалося розраховувати тільки на власні ноги.

У кутку фойє Даромир знайшов швабру і просунув її крізь ручку дверей. Краще хоч такий засув, аніж зовсім ніякого. Він підійшов до заґратованого вікна й визирнув назовні. Істота зникла з поля зору, але вона, безперечно, десь поруч. Голос Реґіни продовжував жити серед його власних думок. Він прикинув, чи багато часу знадобиться потворі, щоб наздогнати їх, якщо вони вирішать тікати. Тварюка здавалася повільною, як личинка плодожерки, але після всього побаченого ні в чому не можна бути впевненим. А якщо вона знову розділиться на окремих людей? Тоді нікому не врятуватися, хай вони будуть хоч чемпіонами з бігу.

Почекавши якийсь час і переконавшись, що бліцкрігу на школу з боку чудовиська не передбачається, всі троє за взаємною згодою рушили на верхній поверх. Сходи вивели у невеличкий хол, з якого в обидва боки тяглися вузькі коридори з рядом дверей. Усі класи виявилися зачиненими. Врешті-решт невдалі мандрівники розмістилися біля вікна, яке виходило на шкільний стадіон. Вмикати світло не наважилися — невідомо, як воно могло подіяти на монстра, що вештався неподалік. Зовсім не хотілося погіршувати й без того паршиве становище. Вони всілися на підлогу в полум’яному світлі вечірнього сонця і перезирнулися, неначе останні вцілілі після бомбування.

— Гадаю, тепер можна поміркувати над нашим становищем, — сказав Симон, оглядаючи компаньйонів. — Можливо, знайшовши пояснення тому, що відбувається, знайдемо й вихід? Що бачив кожен із вас?

Максим розповів їм про зустріч із дітьми на спортивному майданчику, про слова місцевого дурника, про повернення матері й нарешті про автомобільний цвинтар. Його голос був утомленим, як у старого діда, що переповідає онукам історію свого життя, а очі дивилися крізь слухачів. Як швидко все сталося… Ще вчора життя було простим і зрозумілим, а сьогодні він опинився в якомусь жахливому світі, де все шкереберть, і де він утратив останню рідну людину. Скінчивши розповідь, хлопчик затулив обличчя долонями й заплакав.

— Співчуваю, — озвався Симон. — А може, треба було залишити все, як є? Може, якби ми прийняли те, що нам пропонували, нічого подібного не сталося б?

— Що ви мелете? — витріщився на нього Даромир. — Ви що, сліпий, нічого не бачите навколо?! Нас же зваблювали підробками! Як у тих клятих фільмах про інопланетян, що можуть перетворитися на будь-кого… Ці створіння не збиралися нас втішати або влаштовувати рай на землі — їх цікавили ми самі, а не наші почуття. І вони майже отримали те, чого хотіли…

Він коротко розповів про зустріч зі своєю сім’єю, і як зрештою дружина наказала йому вбити хлопчика. Яким природним видався йому тоді цей наказ… Неначе вона послала його у магазин по хліб. Звісно, адже найлегший шлях захопити слабкий людський розум — зіграти на його бажаннях і почуттях — горі, розчаруванні, незгоді з самим собою. Особливо в тих, кого доля загнала в глухий кут. Саме такі люди й цікавили мешканців містечка. І, напевно, лише такі й могли сюди потрапити. Аутсайдери.

— А мені тут починало подобатися, — пробурмотів письменник. — Я вже навіть збирався залишитися…

— Як і всі ми.

— Боже, невже ніхто більше не знає про це місце? — Симон скочив на ноги й почав міряти відстань від стіни до стіни. — Як це можливо? Це ж не Америка, де міста-привиди на кожному кроці, це ж УКРАЇНА! Яким чином…

— Не знають, — похитав головою Максим. — Бо Ковилець не існує для більшості людей. Він існує тільки для таких, як ми. От і все.

— Все? І що ж нам тепер робити?

— Якраз це ми й вирішуємо, — Даромир підійшов до вікна. Ще півгодини, і стане зовсім темно. Він не знав, що гірше — сидіти тут і чекати, поки асимільовані мешканці вдеруться до будинку, або ж ризикнути пробиватися назовні. Але навіть якщо станеться диво і вони знайдуть ту стежку, про яку казав хлопчик, чи далеко зможуть утекти? У лісі вже зараз за десять кроків нічого не видно, а блукати там уночі — абсолютне самогубство. Ця дилема загрожувала їм поразкою в обох випадках.

— Гадаю, нам краще залишитися тут, — нарешті промовив Даромир. — Принаймні до ранку. В лісі зараз може бути ще небезпечніше, а школа — це все ж надійніший прихисток.

Максим звівся на ноги.

— Дивно, — мовив він. — Я більше їх не відчуваю. А ви?

Симон похитав головою. Даромир прислухався й зрозумів, що шепіт Реґіни зник зі свідомості. Виявляється, він так призвичаївся до нього, що перестав звертати увагу. Ззовні теж панувала цілковита тиша.

Максим наблизився до Даромира й визирнув у вікно. Лише порожній стадіон із навислим над ним склепінням лілово-червоного неба, і жодного вогника навкруги. Ніяких ознак присутності істоти також не спостерігалося.

«Куди вони поділися?» — подумки запитав він сам себе.

За їхніми спинами Симон відповів:

— Хіба потрібен натовп, коли з цією проблемою може впоратися навіть письменник?

Хлопчик відчув, як його кров умить скрижаніла. Він почав поволі повертатися, і наступної миті Даромир поруч із ним сіпнувся й захрипів. Звівши погляд, Максим побачив, що Симон устромив тому долоню в потилицю і продовжує просовувати її все глибше. Очі письменника були білими й сяяли, як зорі.

Максим закричав, шокований несподіваним розвитком подій. Він кинувся вбік, але перечепився й упав. Симон, зловісно посміхаючись, повернувся до нього, підняв руку вгору, і ноги Даромира зависли у повітрі. Тіло звивалося в корчах, із горла чулися хрип і булькотіння. Пістолет із глухим стукотом випав із-за пояса, і письменник ногою штовхнув його до хлопчика: