Александр Шевченко – Аутсайдери (страница 18)

Сума, яка була в кейсі, становила сорок тисяч доларів.

Даромир гадки не мав, що тепер із ними робити. У межах Ковильця це всього лиш купа папірців, оскільки тут не те що банку, а й обмінного пункту не знайдеться. Якщо залишитися, то користі від них нуль. А їхати звідси він поки що не збирався.

Після того як хлопчик, а потім і письменник пішли в місто, Даромирові теж захотілося з’ясувати свою дислокацію. Ковтнувши на кухні зварену Яриною каву, він натягнув плаща й вийшов із будинку. У місто він чомусь вирішив виїхати на своєму BMW, хоча міг би обійти його пішки за якусь годину. І чим більше він роздивлявся з машини все навкруги, тим більше переконувався, що це місце просто створене для того, щоб від когось у ньому ховатися.

Той шматок асфальтованого шляху, що привів його сюди з шосе, був єдиною ниточкою, яка поєднувала селище з довколишнім світом. Будь-яка інша вулиця зрештою обрубувалася тупиком, і далі не було нічого, крім нескінченних міріад соснових стовбурів, які військом обступили Ковилець. Неймовірно… і це містечко досі живе? Справді унікально. У такій ізоляції міг би існувати невеличкий хутір на двадцять хатин, але це селище якимось чином тримало цілком пристойну форму і помирати, здається, не збиралося.

Мешканці, що сиділи на лавах біля будинків, крокували тротуарами або й просто стояли посеред шляху, супроводжували машину Даромира здивованими поглядами. Звісно, це ж єдиний автомобіль тут. Але де в біса інші? За час свого ознайомлювального об’їзду він усе ще не бачив жодного. Ярина щось казала про людей, які приїздили сюди й залишалися; цікаво було б поспілкуватися з кимось із них. Але вони, мабуть, уже настільки тут прижилися, що відрізнити їх від корінних жителів він навряд чи зміг би.

Зустрівся письменник, що приїхав учора в Ковилець. Все ж незрозуміло, якого дідька він тут забув. Хоча в цих адептів мистецтва завжди у голові дивні примхи… Може, фантазія скінчилася, то він і надумав підновити її в провінції, відчути себе вільною пташкою. Що ж, у кожного свої проблеми. Вони перекинулися чемними привітаннями й рушили далі, кожен своїм маршрутом.

У наступному провулку на нього очікувала несподіванка. Розслаблено споглядаючи будинки обабіч дороги, Даромир ледь не скрикнув, коли раптово щось промайнуло перед машиною. Щось кругле й різнобарвне… Він миттєво натиснув на гальма, дивуючись власній удачі. Ну от, знову інцидент на дорозі, вже втретє. Що за чортівня?

Перед очима стрибнув веселковий гумовий м’яч, відскочив від капота й покотився по асфальту. Даромир уже виглядав у пошуках неслухняного малюка, збираючись щонайменше сказати йому кілька різких слів із метою виховання, але язик несподівано присох до піднебіння.

На шлях вийшла маленька дівчинка у рожевому ситцевому платтячку. З двох великих бантів на голові стирчали біляві хвостики волосся. Вона неквапно підійшла до м’яча, підняла його й повернулася обличчям до машини. Даромир відчув, як починає провалюватися кудись у суцільну темряву, і, щоб утримати свідомість, яка прагнула полишити його, з усіх своїх сил учепився в кермо.

Це його дочка.

— Тату? — промовила дівчинка невпевнено, крок за кроком наближаючись до машини. Даромир стежив за нею широко відкритими очима; він не наважувався навіть поворухнутися, щоб вона не випарувалась, як міраж. Але дівчинка не зникала.

— Господи, — автоматично прошепотіли губи те, що зазвичай і промовляється у випадках, коли людина зустрічає на вулиці свою померлу дочку. Потім рука штовхнула дверцята, і Даромир вийшов із машини, боячись відвести погляд від дитячої постаті. Він дивився на неї згори вниз і через якусь нескінченну мить зважився вимовити вголос:

— Настя?..

— Татку! — Її маленькі рученята обхопили його за пояс. Від несподіванки він хитнувся, й ослаблі ноги ледь не підвели. Утримавши рівновагу, Даромир обережно опустив долоні їй на плечі, і коли відчув під ними справжнє тіло, розридався від почуттів, що сповнювали його через край. Забутий м’яч пострибав геть від них.

— Татку, ти нас знайшов!

— Я… — що можна було сказати, не розуміючи, марить він чи все відбувається насправді? Тільки цей порожній звук. Він сповз на коліна і зазирнув їй у вічі. Ті самі шматочки блакиті, які неможливо забути, як і її обличчя. Ні, це вона, жодних сумнівів не було.

— Настя, — знову випало з вуст. — Господи, Настя, Господи… — він ладен був повторювати це нескінченно, аби тільки її худеньке тіло не зникало з його рук. Дівчинка теж плакала, притулившись обличчям до його неголеної щоки; Даромир міг відчувати вухом її дихання. Потім він буде шукати цьому пояснення, а зараз було важливим тільки одне — її дихання.

— Я знала, що ти нас знайдеш, — прошепотіла Настя, й тут до нього дійшло.

— Нас?..

— Даре, о Боже, це ти?! — пролунав знайомий голос.

Ні, так не буває. Але ж ось вона, його дружина, вибігає з хвіртки і наближається до них. Даромир ухопився за ручку дверцят, щоб підвестися, бо сили остаточно пішли від нього.

— Цього не може бути, — устиг промовити він невпевнено, перш ніж опинитися в обіймах Реґіни.

— Господи, ти знайшов!

І вона теж була цілковито реальною: її тіло під блакитним халатом дрібно тремтіло від плачу. Він відкинув усі нечисленні думки, вхопив її й почав гарячково цілувати рідне обличчя, вдихаючи божественний запах шкіри й волосся. Настя теж притулилася до них, і всі троє обійнялися посеред шляху, забувши про увесь світ.

Коли ж нарешті він зміг опанувати себе, то вимовив:

— Поясніть мені, як?..

— Ходімо, — прошепотіла Реґіна, вказуючи рукою у бік будинку. — Ми маємо багато тобі розповісти.

21

Яків останнім із постояльців зійшов униз. Він чув, як усі інші ще зрання вирушили в місто, й подумав, що йому теж не завадить пройтися. Коли повернеться Максим, вони разом вирішать, чи є Ковилець пристойним кандидатом на те, щоб стати їхнім новим домом. Яків подумав, що автомеханік тут навряд чи комусь потрібен, але не біда. Це не єдина професія, якою він володіє досконало.

— Доброго ранку, — привітався він до Ярини, яка поралася на кухні.

— Доброго ранку, — відказала та. — Поснідаєте?

— Так, не відмовлюся.

— Ну, хоч один гість без цих міських забаганок, — усміхнулася Ярина. Вона швиденько виставила на стіл картоплю, тарілку зі шматками оселедця і яєчню. — Ваші супутники геть погані на харчі. Сідайте.

Яків примостився за столом, згадуючи, про що ж він збирався побалакати з хазяйкою. Ага, про гроші.

— Ярино, — сказав він, — ви ж учора так і не сказали, скільки ми будемо винні за вашу гостинність. Давайте розрахуємося, бо я досить ніяково почуваюся, користуючись вашими послугами задурно.

— Та встигнете ще, — вона засміялася. — Ох уже ці міські, гадають, що все можна купити за гроші.

— Ні, я зовсім не те мав на увазі…

— Розрахуємося. Коли ви точно вирішите, подобається вам тут чи ні, й на скільки ви схочете залишитись.

— Мені особисто подобається ваше містечко, — відповів Яків, починаючи їсти.

— Хе, ви ще не бачили головного, — таємниче промовила Ярина. — У всіх вас сьогодні визначний день.

— Справді? Чому?

— Незабаром побачите. До речі, до вас гостя.

У наступну мить почувся стукіт у вхідні двері. Яків завмер із піднесеною до рота виделкою.

— До мене?!

Ярина хитрувато підморгнула йому й пішла у передпокій відчиняти. Він напружив слух, замислившись над її останніми словами. Нісенітниця якась. Хто може до нього прийти?

Двері відчинилися й знову зачинилися, впустивши когось усередину. Окрім важкої ходи Ярини, почулися ще чиїсь кроки, начебто жіночі. Потім у кухонних дверях з’явилися дві постаті — дебела хазяйчина і…

Виделка випала з його руки, голосно дзенькнувши. Пульс у скронях раптом став таким голосним, що здавався годинниковим механізмом закладеної у мозку бомби, яка за мить розірве голову на шматки. Відчуваючи тільки це ритмічне гупання, він спробував підвестися з-за столу, але ноги неначе паралізувало, і Яків знову гепнувся на стілець. Він не зводив очей з людини, яка зайшла слідом за Яриною.

— Здрастуй, Якове, — сказала жінка голосом його дружини.

— Це галюцинація, — невпевнено видушив із себе він, переводячи погляд з неї на хазяйку. Ярина з розумінням хитала головою і посміхалася.

— Не бійтеся повірити, — мовила вона. — Переконайтеся, що все насправді. Дива існують.

— Але ЯК?!

Марія виступила вперед, і сонячні промені з вікна осяяли її обличчя. Вона виглядала так, неначе недуга ніколи її не торкалася — квітучою, рум’янощокою й надзвичайно вродливою. Блискуче чорне волосся збігало по плечах звивистим потоком. Вона простягла руки до Якова.

— Я знала, що ми зустрінемося, любий, — голос цей не міг належати нікому, окрім його дружини.

Яків нарешті зміг підвестися з-за столу. Його рука також витягнулася вперед, потім він зробив крок і обережно доторкнувся до її пальців. За мить їхні долоні зімкнулися, пальці сплелися, а тоді й вони самі обійняли одне одного, міцно й жагуче.

— Я піду, — сказала Ярина. — Не буду вам заважати.

Яків її не чув. Він прагнув зрозуміти, чи не знущаються з нього органи чуттів, чи не зраджують хазяїна очі, ніс, вуха, пальці? Ні, Марія була справжньою, не привидом із книжок, не марою і не фантомом. Він не стримався й заплакав, і її рука почала заспокійливо гладити його волосся.