Александр Шалимов – Дивний світ (страница 80)

— Послухайте, Джонсон, — вів я далі, — покійний Річардс розповідав вам про свою останню подорож у ці місця?

— Дещо розповідав. А що саме вас цікавить? Крокодили?

— Ну, припустимо, велетенські крокодили.

— Ні, про крокодилів не казав.

— Ну, а про якихось інших великих тварин?

— Не пам'ятаю, шефе. Здається, ні. Його остання подорож сюди закінчилася невдало. Обидва туземці, які супроводили його, загинули. Якби вони не були неграми, Річардсу могли загрожувати неприємності…

— Це для мене новина. Ви раніше не говорили про загибель туземців.

— Тому що ви не запитували…

— А тепер запитую і прошу розповісти все, що знаєте про останню мандрівку Річардса. Чому ви не поїхали з ним?

— Я захворів на дизентерію.

— А потім?

— Він звелів чекати в Бумба. Він повинен був розвідати нові місця для полювання на рідкісних звірів. Так наказав агент містера Бейза. Але туземці загинули, і Річардс повернувся в Бумба. Ми мали їхати з ним разом через місяць, а тут прибула стріляти левів стара американка. Вона найняла Річардса на місяць. На першому ж полюванні лев, якого вона поранила, розірвав Річардса.

— А вам відомо, як загинули туземці?

— Річардс розповідав, що їх затоптав білий носорог.

— А Річардс вам нічого не розказував про незвичайних гігантських тварин, яких він зустрів під час своєї останньої подорожі?

— Ні, шефе… А хіба він зустрічав їх?

— Скажіть, Джонсон, а ви самі ніколи не чували про біблейських потвор, що мешкають у Великих болотах?

— Які це біблейські потвори? Невже кити?

Я почав втрачати терпіння. Сухо сказав:

— Я маю на увазі тварин, яких досі ніхто не бачив в Африці. На інших континентах вони вимерли в давні геологічні епохи.

— А раз їх ніхто не бачив, то звідки відомо, що вони тут є? — щиро здивувався Джоисои.

— Ну, а в легендах туземців ви нічого такого не чували?

— Ет, — махнув рукою Джонсон, — тутешнім неграм вірити не варто… От учора один з них патякав, ніби його батько бачив на краю балки потвор, схожих водночас і на слона, і на крокодила, ще й завдовжки до двадцяти метрів. Що з такого візьмеш?..

— Справді, нічого не візьмеш, — мовив я. — А що ви думаєте з приводу цієї фотографії? — я простягнув знімок тиранозавра, одержаний від містера Бейза.

— От так диво! — пробурмотів Джонсон. — Звідки це у вас?

— Цю фотографію зробив Річардс, очевидно, під час своєі останньої мандрівки.

— Не може бути! У Річардса ніколи не було фотоапарата. Та й фотографувати він не вмів. Це не його робота, шефе.

Персі неспокійно поворухнувся на своєму брезенті.

— Але ж фото надіслав містеру Бейзу Річардс, — заперечив я.

— Можливо, але це не його знімок.

— А чий же?

— Не знаю. Я ніколи не бачив у Річардса подібной фотографії. Та, й про зустріч з такою тварюкою він би мені розповів. То це ви на неї полювати приїхали?

— На неї теж.

Джонсон тихенько засвистів.

— Не хотів би я з нею зустрічатися, — пробурмотів він, розглядаючи фотографію. — Подивіться-но, що залишилось від білого носорога.

— Ви думаєте, що це білий носорог, Джек?

— Безсумнівно, подивіться на його голову.

Я взяв знімок, почав розглядати його в лупу і переконався, що Джонсон мав рацію. Це відкриття примусило мене замислитись. Туземці, що супроводжували Річардса, були затоптані білим носорогом. На фото був теж білий носорог, розтерзаний тиранозавром. Чи простий це збіг? Білі носороги стали в Африці великою рідкістю. Офіціальна статистика твердить, що їх залишилося не більше сотні голів. А з другого боку, у Річардса не було фотоапарата… Завдання несподівано ускладнилося, і я пожалкував, що не почав цієї розмови раніше.

Мисливець продовжував розглядати фотографію. Персі Вуфф дрімав, притулившись спиною до в'ючного чемодана.

— Цікаво, куди стріляти в цього малюка, щоб зразу покласти його? — в задумі спитав Джонсон, не відриваючи погляду від знімка.

— Ось сюди, — я показав місце на покритому лускою корпусі ящера. — Вдалим пострілом ви пробиваєте серце і перебиваєте хребет. Але треба постаратися впіймати цю тварюку живою.

Джонсон зареготав.

— Ви жартуєте, начальнику! Якщо навіть вдасться заманути її в пастку, то як справитися з нею, на чому транспортувати і чим годувати? Ні… Підстрелити — інша річ, але ловити живою я відмовляюсь. Цього і в контракті не було…

— Якщо натрапимо на слід ящера, — спокійно зауважив я, — контракт переробимо. А впіймати спробуємо молодого, якого можна звідси вивезти. Але, насамперед, ми вивчимо звички цих тварюк. Сучасна наука про йих майже нічого не знає. Вважають, що вони вимерли близько шістдесяти мільйонів років тому — наприкінці крейдяного періоду. Однак на такому стародавньому континенті, як Африка, деякі види цих плазунів могли зберегтися. Тут, в центрі континенту, геофізичні умови змінювались, очевидно, поступово, тому динозаври могли пережити свою епоху. Якби ми знайшли їх, це принесло б славу і гроші. Ви, Джонсон, стали б забезпеченою людиною.

— А ви, професоре?

— Я написав би про них товсту книгу з кольоровими ілюстраціями.

Персі Вуфф чи то зітхнув, чи то хрокнув, і я зрозумів: він лише вдає, що спить, а насправді уважно слухає нашу розмову.

«Можливо, він тільки прикидається телепнем», — подумав я.

— А скільки я міг би одержати? — поцікавився Джонсон.

— Зараз про це говорити передчасно. Треба спочатку дізнатись, чи справді тут водяться ящери і які. До речі, звір, про якого вам говорив негр, може виявитись не хижаком, як той, що зображений на фото, а. травоїдним, наприклад, бронтозавром. Розпитайте негра, де й коли його батько бачив ту тварину і який вона мала вигляд.

— Я можу покликати негра. Він трохи розмовляє по-англійськи.

— Покличте.

Переді мною стояв високий молодий негр, задрапований у кусок білої тканини. Довгасте обличчя було спотворене глибоким шрамом.

— Його звуть Квалі, — пояснив Джоисои. — Він прийшов з партією носильників і хоче залишитись у таборі.

— Здрастуй, начальник, — мовив Квалі, торкаючись долонями своїх грудей і трохи схиливши голову. — Моя знає хороший місця для охоти. Багато хороший місця. Моя вміє пух-пух… Дай мені карабін і патрони, і моя покаже хороший місця… Багато лев, слон, білий носорог…

— Мені потрібен крокодил, великий-великий крокодил, — сказав я.

— Такий крокодил тут нема, — рішуче заявив Квалі. Джонсон задоволене кивнув лисою головою.

— А звір, про якого ти вчора розповідав білому мисливцю?

— О, цей не тут. Два, п'ять, десять, п'ятнадцять день іти треба… Дуже поганий місце… Один підеш — пропав… Так… Так… — і він почав щось пояснювати Джонсону місцевою говіркою негрів банту.

Мисливець уважно слухав, з сумнівом похитуючи головою.

— Що він каже?

— Він твердить, що великі звірі живуть за два тижні дороги звідси, але чорні мисливці ніколи не заглиблюються в болота — ті місця охороняють злі духи. Їхні голоси лунають вечорами над болотами. Його батько бачив великих звірів, які перелякано тікали від когось. Він гадає, що їх налякали злі духи. У великих звірів тіло й ноги слона, хвіст крокодила, голова і шия змії. Коли ці звірі тікали, то земля двигтіла і тремтіли дерева…

— Спитайте, скільки таких звірів бачив його батько і коли це сталося?

— Три. Два великий, один маленька. Це було давно: тоді батько був молодий, а Квалі ще не народився.

— А де зараз твій батько?