Александр Шалимов – Дивний світ (страница 77)

Прекрасна вранішня зоря Землі!.. Лар знову вмикає зовнішні рефлектори. Все той самий морок, густий і щільний. Температура за бортом близько сорока градусів. Це на висоті двадцяти кілометрів, а біля поверхні?

Лар згадує свій останній тренувальний політ у хмарах полярного земного циклону і зітхає: яка то була чудова прогулянка…

Втім, він, здається, починає помалу пристосовуватися до тутешньої скаженої циркуляції. Коли ракета потрапляє в невидимі низхідні потоки, Лар зменшує тягу двигунів і намагається «пливти за течією», що тягне його до поверхні планети.

Якби лише ці потоки не змінювали так стрімко свій напрям…

Сильний удар обрушується на ракету зліва знизу. Корабель Лара починає стрімко обертатися навколо вертикальної осі; відтак іще удар, просто знизу. Верх і низ устигають десятки разів помінятися місцями, перш ніж Лару вдається стабілізувати ракету. Нова течія підхоплює її і тягне вниз по пологій кривій. Лар не опирається. Його мета — дістатися до твердої поверхні планети. Хоч один погляд на неї, хоч один дотик механічних маніпуляторів, які відірвуть пробу твердого ґрунту. І тоді вгору… якщо це можливо.

Розслабивши м’язи, Лар напівлежить у кріслі. Руки на важелях управління, ноги на педалях, очі оббігають шкали приладів. І все-таки це миттєвості відпочинку. Стійка атмосферна течія тягне диск корабля до поверхні. Дванадцять кілометрів, десять, вісім, сім. Радари фіксують близьку вже одноманітно плоску рівнину, вражаюче плоску! Жодного підвищення на десятки кілометрів навколо.

Але… Лар здригається… Щось змінилося за бортом. Змінилося саме середовище, крізь яке пливе корабель Лара. Опір рухові помітно зріс, хоча швидкість атмосферного потоку залишається майже постійною. Невже за бортом злива?.. Спалах зовнішніх рефлекторів. Ракета летить серед майже горизонтальних струменів. Вони б’ють в ілюмінатори. Масляниста жовтувата рідина стікає, відразу ж випаровуючись.

— Нафтовий дощ, нафтова злива! — забувши про все, кричить Лар у мікрофон. — На «Землянині» — чуєте? Біля поверхні планети проливний дощ із нафти…

Лар тут-таки замовкає, пригадавши, що його ніхто не може почути, пригадавши, що «Землянин» відокремлений не лише десятками кілометрів хаосу й мороку, але ще й двома тисячами кілометрів непробивної стіни іоносфери.

Припавши до верхнього ілюмінатора, Лар бачить, як виблискують у променях рефлекторів потужні косі струмені нафтового дощу, підхоплені поривами стрімкого урагану.

Дощ припинився так само несподівано, як і почався. І знову густа, мов патока, пітьма, набита несеним кудись туманом. Поверхня планети всього у двох кілометрах, але немає жодних ознак, що чорний туман рідшає. Далебі, він навіть стає густішим. Утім, тут, у найнижчих шарах атмосфери, трохи тихше… Швидкість попутного вітру ослабла настільки, що її навіть можна зміряти.

Лар проводить нескладні маніпуляції з кнопками апаратури, датчики якої виведені назовні в терранітовий панцир ракети.

«Близько двохсот кілометрів на годину… Плюс швидкість самої ракети. Скільки ж було вгорі? Що доведеться подолати по дорозі назад?»

Висота тисяча метрів, вісімсот, шістсот, п’ятсот, чотириста п’ятдесят… Гасячи швидкість, Лар переводить ракету в горизонтальний політ. Невже хмарність до самої поверхні?.. Ні… Рефлектори намацують проломи в чорних, стрімко линучих хмарах. Чорних дір у густій стіні хмар стає все більше, і ось хмари вже вгорі. Вони утворюють низько нависаюче чорне клубливе склепіння, а внизу, в сотні метрів під диском ракети, злітають на величезну висоту гігантські чорні вали розбурханого моря.

Ось чому поверхня планети виглядала такою рівною на екранах радарів. Море… Очі людини Землі вперше бачать море чужої планети.

Промені рефлекторів уперше освітили ці хвилі…

«Як не схоже воно на ласкаві земні моря», — проносяться думки в голові у Лара.

Але в моря мають бути береги. І, забувши про все, Лар скеровує свій корабель у той бік, куди стрімко котяться величезні чорні вали.

Скільки годин летить він отак? Лар кидає погляд на лічильник часу. Десять годин минуло з моменту старту. Тричі закінчився призначений йому термін. Ймовірно, товариші вважають його загиблим. Хтозна, можливо, вони й не помиляться…

Закусивши губи, Лар збільшує швидкість польоту. Море здається нескінченним. Невже воно вкриває всю поверхню планети? Дивовижна суміш води й нафти та якихось солей, склад яких апаратура ракети визначити не в змозі.

Температура близька до температури кипіння. І місцями ця дивна суміш справді кипить, кипить і вирує під поривами нескінченного урагану.

«І все-таки берег має бути — думає Лар. — Тим паче, що глибина моря невелика, всього декілька сотень метрів…»

Тут, біля самої поверхні, швидкість атмосферної циркуляції трохи ослаблена. Можливо, це результат тертя на межі газової й рідкої оболонок планети. Стеля чорних хмар то наближається до киплячих гребенів хвиль, то йде вгору, і тоді рефлектори ракети пронизують навколишній морок на декілька кілометрів. Але видно лише стрімкі чорні вали…

Вочевидь, ракета вже наближається до межі тієї області, яку Порецький зверху визначив як область відносно спокійних рухів атмосфери. «Відносно спокійних»!.. Що ж чекає Лара на межі цієї області і за її межами? Проте він мусить долетіти до цієї межі. Можливо, саме там знаходиться берег.

Ще півгодини польоту на зменшеній швидкості. Відтак ще година. Час від часу смуги маслянистого дощу хльостають у море, примушуючи його трохи вгамовуватися. Але кінчається дощ — і величезні вали знову здіймаються до диска ракети.

«Царство мороку, води й нафти, — думає Лар. — А може, й Земля переживала щось подібне в безмежно далекі архейські часи[165]; може, саме тоді в таких самих вируючих морях зародилося на Землі життя? Тут немає кисню… Прилади показують його повну відсутність. Та інакше й бути не може. Якби раптом з’явився кисень, усе це море і хмари миттєво запалали б. Але у верхніх шарах атмосфери спостерігався вуглекислий газ і навіть озон. Значить, займання можливе? Чи не воно причина тих атмосферних вибухів, про які казав Коро? Адже він припускав саме займання величезних кількостей речовини, «схожої на земну нафту». Молодець Коро!.. Блискуча здогадка… Однак якщо таке займання станеться поблизу ракети, терраніт, звісно, не витримає… Смерть у миттєво запаленому нафтовому океані! А звідки кисень? Найшвидше — звідти ж, звідки й вода і нафта, — з надр планети. Треба за всяку ціну розшукати берег цього моря і дізнатися, з чого він складається».

Лар починає диктувати в мікрофон результати спостережень, покази приладів, свої думки. Радіопередавач ракети увімкнений, але це так — про всяк випадок: слова фіксує магнітний запис. Він повинен зберегтися за будь-яких обставин…

Минула ще година. Тепер Лар переконаний, що перетнув межу області зі спокійнішою хмарністю вгорі. Проте тут, біля самої поверхні, особливих змін за бортом ракети поки не помітно.

Запаси енергії для двигунів дозволили б облетіти навколо планети, але Лар уже й так порушив усі накази й заборони Строгова. Саме час подумати про повернення. Тим паче, що й сили вичерпуються. Чотирнадцять годин безперервного польоту, та ще в таких умовах. Однак перед поверненням треба спробувати трохи проникнути на південь у бік екватора планети. Можливо, берег там?

Скільки ще часу минуло? Лар боїться кинути погляд на годинник. Він уже переконаний, що чинить підло, продовжуючи політ; підло щодо своїх товаришів. Мабуть, зараз вони намагаються шукати його, припускаючи, що він потрапив у аварію чи заблукав. А його жене вперед ненаситна жадоба першовідкривача…

«Я чиню як негідник, — думає Лар і… зціплюючи зуби, продовжує політ. — Хоча б острівець, невеликий острівець — твердить він, — і я відразу спробую повернутися».

Порив урагану, могутніший, ніж усі попередні, притискує диск ракети до самої поверхні моря. Хвилі важко б’ють у плоске дно корабля. Пінявий маслянистий вал перекочується через верхні ілюмінатори. Цього ще не вистачало! Потонути у нафті!

Лар насилу стабілізує ракету, піднімає її над гребенями хвиль. Ураган розметав хмари. Чорна хмарна стеля високо. Злетівши на сотню метрів, Лар із подивом бачить, що море на величезному обширі закипає. Кипіння посилюється. Гігантські пузирі газу б’ють із вируючої нафти, вибухаючи над хвилями, мов бомби.

Лару починає здаватися, що він розрізняє вдалині багряну заграву. Без сумніву, він не помилився… Низький обрій світліє, відтак пригасає і знову починає червоніти. Там попереду відбувається щось неймовірне… Треба тікати, але куди — назад, угору?.. Ракета крутиться, мов дзиґа, в лещатах жахливого смерчу.

Лар вмикає двигуни на повну потужність. Ні… Пробитися вгору зараз неможливо. Ураган знову притискує диск корабля до вируючих хвиль.

«Невже кінець?» — проноситься в мозку Лара.

Ще ні… Нездоланний вихор раптом підхоплює ракету і відносить геть від багряної плями, що блимає біля виднокраю.

Знову морок. Корпус корабля вібрує. Ларові здається, що його тіло розсипається на частини. Він марно намагається збагнути, куди тягне корабель атмосферний струмінь. Перед очима танцюють екрани локаторів, шкали приладів. Безглуздо скачуть стрілки. Здається, відносить на південь, у бік екватора планети… А можливо, на північ чи назад — до тієї страшної багряної плями? Нарешті вихор слабшає настільки, що корабель знову стає керованим. Море внизу ще кипить, але температура за бортом стала нижчою.