Александр Шалимов – Дивний світ (страница 14)
Утрьох — капітан, Вель і Лур — вони знаходилися в кабіні управління корабля.
— А що було потім, Вель? — запитав капітан, помовчавши.
— Потім ви сперечалися, як їх ловити, Лур пішов із сачком на берег озера, а ми залишилися на містку. Він нічого не спіймав, і тоді ви…
— Як же ти не пам’ятаєш усього цього, Луре?
— Жарт заходить надто далеко, капітане, і я наполягаю…
— Ти знову загинеш і вдруге можеш не воскреснути. Просто вони вдруге не захочуть повернути час назад…
— Дурниці, це її хвора маячня.
— Але вона правильно назвала номери пробитих конденсаторів. Звідки вона могла їх знати?
— Випадковий збіг.
— Ти сам у це не віриш, Луре. — Голос капітана стає різким. — Тепер я зрозумів, чому загинув Шерр і його супутники. Серед них не було Вель, і всі чи майже всі були такими, як ти…
— Ми не можемо покинути планету, де виявили органічне життя, і не захопити з собою зразків.
— Зразків чого?
— Ви розумієте, що я маю на увазі.
— А якби ти зустрів тут істот, схожих на нас із тобою, ти також захотів би узяти «зразки»?
— Мова йде про комахах.
— Але у нас уже достатньо підстав підозрювати, що ці «комахи» — якась частина або якийсь прояв високоорганізованого, розумного життя. Життя, абсолютно незрозумілого нам, але яке, вочевидь, стоїть значно вище від земного. Можна навіть припускати, що вони вміють керувати часом. Найпевніше ми, висадившись тут, стали для них об’єктом якогось експерименту, причому експерименту гуманнішого, ніж наш учорашній.
— Все це припущення, що базуються на маренні, галюцинаціях, тобто не мають під собою жодних підстав.
— Але те, що ти називаєш галюцинаціями, ймовірно пов’язане з їх спробами встановити контакт. Із нас трьох лише Вель наділена здібностями до такого контакту, але навіть її здібностей виявилося замало. Ти їх спроби витлумачив хибно, я — просто непридатний. Я ніколи не захоплювався музикою. А музика, мабуть, єдина нитка, доступна для нашого й їх розуміння. У всьому іншому ми чужі. Вони це збагнули відразу, Вель зрозуміла з їх допомогою, я — з її допомогою, лише ти вперто стоїш на своєму.
— Повторюю, все це гіпотези, і украй хисткі.
— Чого ж ти хочеш?
— Хочу переконатися, а для цього мені потрібні тутешні бабки.
— Але Луре, — втрутилася Вель, що мовчала весь цей час. — Це не бабки. Це щось зовсім, зовсім інше. Можливо навіть, це не комахи. У мене досі стоїть перед очима вогненний смерч, на який перетворився один з роїв, атакований учора жорстким випромінюванням. Капітан не пам’ятає цього, але я… я…
— Ось коли я зможу переконатися, що це не комахи…
— Тоді буде пізно, Луре… Адже я вже бачила тебе лежачим без ознак життя, і капітан… сказав, що ти мертвий. Ти був мертвий, Луре, зрозумій це… Вони щось зробили з часом, ймовірно для того, щоб ми зрозуміли всю глибину своїх помилок. Якщо ми щасливо повернемося на Землю, зіставлення абсолютних лічильників часу, ймовірно, покаже, що той день, який ви з капітаном не пам’ятаєте, а я пам’ятаю, справді був нами прожитий.
— Слухаючи вас обох, я скоро сам збожеволію! — несамовито кричить Лур. — Та зрозумійте ви нарешті — я не вірю, не вірю у всі ці небилиці. Я вчений, розумієте ви — вчений…
— Дуже добре, — обриває капітан, — чого ж хоче вчений?
— Узяти зразки перед стартом. Декілька екземплярів…
— Але якщо ця шляхетна жага вченого коштуватиме життя всім учасникам експедиції?
— Ах, ось чого ви боїтеся! Чудово! Я залишуся тут з необхідною апаратурою, ви відведете «Вихор» на якусь далеку орбіту, а потім повернетеся. І повантажите мене й мою колекцію.
— Або труп ученого.
— Не виключений і такий варіант. Він підтвердить вашу правоту.
— Але вони можуть після невдалого експерименту знищити при посадці й «Вихор», слушно побоюючись продовження подібних «експериментів».
— Гаразд, ми підтримуватимемо зв’язок по радіо. Якщо після експерименту я не відгукнуся, ви поведете «Вихор» у зворотний шлях без посадки.
— Як переконати тебе, Луре?
— Ви мене не переконаєте.
— Але це шаленство.
— Шаленці ви. Ви й Вель. Шаленці й боягузи!
— Схаменися, Луре!
— Шаленці, повторюю. Ви втратили контроль над своїми відчуттями, не бачите відмінностей між реальним довкіллям і міражами, які вигадали ви самі, ви…
— Ну досить, як капітан я забороняю тобі… Це наказ.
— Ви можете змусити мене замовкнути, але на Землі ви відповісте за це. І за наругу над наукою…
— Якби ми були з тобою удвох, Луре, — голос капітана стає хрипким від хвилювання, — я дозволив би тобі повторити експеримент. Такі люди, як ти і Шерр, не здатні озиратися. Наука начепила вам на очі шори[22]. Але ризикувати ще й життям Вель я не можу і не буду.
— Відмовка, капітане.
— Зрозумій, Луре, — тихо каже Вель, — при такій постановці питання, при такій переконаності обох сторін — я маю на увазі тебе і нас із капітаном, я теж пішла б на ризик повторного експерименту, хоча мені було б дуже страшно, не за себе звісно — за тебе… Але є ще одна сторона нашої суперечки — вони… Ми не знаємо, що означає для них відторгнення або навіть знищення декількох бабок. Можливо, це теж загибель розумних індивідів.
— Якщо все так, як ти кажеш, вони мають перервати спроби контакту… Іншими словами, бабки сьогодні увечері не з’являться.
— Непогана думка, — підводить голову капітан. — Це може вирішити суперечку. Якщо ми маємо справу з розумними силами, а я в цьому майже не сумніваюся, і якщо експеримент Лура чимось небезпечний для них, вони не прилетять сьогодні. Взагалі не з’являться більше, поки «Вихор» залишається тут. Хтозна, можливо, їх появу слід пов’язувати саме з нашою присутністю. Можливо, все, що ми бачимо навколо, — це лише міраж, стійке зорове враження, створене невідомими нам силами. А бабки — лише частина цього враження. Адже тоді, того вечора, день чи два дні тому, я сказав вам неправду… Пам’ятаєте, я послав вас надіти шоломи, а сам спустився вниз. Я спустився тому, що почув щось… Можливо, це була мелодія, про яку розповідає Вель. Не знаю. Вони тоді не поринули у воду… Вони просто розтанули в повітрі разом із затихаючою мелодією. Я покликав вас, щоб розповісти про це там, на місці, де все це трапилося і… не посмів… Я також подумав тоді про галюцинацію… Хотів перевірити…
— Напевно зле, що ви не сказали про це відразу, — шепнула Вель.
— Напевно… Отож, Луре, якщо ти ще наполягаєш, можеш повторити свій експеримент. Але поспішай, сонце вже низько.
Лур уважно поглянув на капітана:
— Гадаєте, що їх не буде?
— Гадаю, що так.
— Якщо так, ми втратили єдину можливість…
— Але, ймовірно, набули інші.
— Що саме?
— Майбутнє покаже.
Вони не з’явилися. І дивовижна музика не залунала більше в тиші ночей. Марно Вель та її товариші напружували слух… Уранці виявилося, що пов’янули квіти і трави, обміліли річки й холодний поривчастий вітер жене хмари колючого піску. Капітан зачекав ще декілька днів. З кожним днем околиці набували все більш дикого вигляду, і коли «Вихор», здіймаючи хмари піску й куряви, піднявся над рівнинами, внизу, скільки досягав погляд, тягнулася мертва пустеля.
— Все це дуже схоже на зміну пір року, — сказав Лур, спостерігаючи в зорову трубу за покинутою планетою.
— Все це дуже схоже на поразку, — пробурмотів капітан, — здається, вони втратили до нас будь-який інтерес раніше, ніж ми встигли щось зрозуміти.
Вель нічого не сказала; вона думала про далеку Землю — маленьку часточку безмежного світу і про людський розум — крихітну іскру якогось гігантського загадкового багаття…
МУЗЕЙ АТЛАНТИДИ
Цю дивовижну історію розповів дон Антоніо Сальватор ді Рівера — старий лінгвіст і хранитель музею в Порто-Альте на острові Мадейра. Де в ній закінчується правда і де починається вигадка, нехай вирішують самі читачі.
Портрет датований 1889 роком, тобто написаний задовго до появи відомої праці Альберта Ейнштейна про відносність часу. Крім того, квапливість, з якою ігумен поспішив оволодіти ключами від підземелля…
Утім, почну по черзі.
Ми проводили океанографічні дослідження в Атлантиці за програмою Міжнародного геофізичного року. У Біскаї потрапили в сильний шторм. Ураган пошкодив кермове управління і відігнав легку шхуну далеко на південний захід. До Фуншалю ми зайшли лагодитися і простирчали там більше двох тижнів.