Александр Насибов – Безумці (страница 50)

Першим отямився Абст. Засунувши руку до кишені, він вихоплює низку ключів. Ціла! Кілька квапливих кроків, і він біля сейфа. Ключ встромлено у замкову щілину. Поворот. Ще поворот. Сейф розчинено. Одного погляду досить, щоб упевнитися: тут усе гаразд.

Замкнувши сейф, Абст помалу повертається.

— Глюк, однесіть випромінювач!

Плавці прямують до крана, щоб підняти буксирувальник.

Цієї секунди Карцов помічає біля вихідного тунельного отвору Марту. Бачить її і Абст.

— Рішер! — вигукує він. — Що ви тут робите?

Кран рокоче, підіймаючи з води буксирувальник. Марта виходить на майданчик:

— Я не розчула, шеф…

— Ви давно зайшли?

— Тільки-но… Щось сталося з передавачем. Я вимкнула його й поспішила сюди.

— Глюк, Вальтер, мерщій! — наказує Абст. — Закінчуйте і йдіть у радіорубку. Негайно налагодьте станцію!

Німці, що вже зняли з буксирувальника випромінювач, несуть його в тунель.

— Мені йти з ними? — запитує Марта.

— Йдіть до себе в кімнату. До речі, де наш лікар?

— Не знаю, шеф. — Марта охоче пропонує:— Я знайду його й пошлю до вас.

— Чула, — шепоче Карцов, — чула все. Хоче попередити мене!..

— Йдіть у свою кімнату, — повторює Абст. — Зачиніться й відпочивайте. Я сам знайду його, коли звільнюсь.

— Так, шеф.

Марта йде.

— Раджу піти й вам, — звертається Абст до Галлера. — Не треба, щоб він бачив вас.

Галлер залишає майданчик.

Провівши його поглядом, Абст обертається до італійця.

— Ну от, ми з вами самі. Сьогодні ви бачили немало цікавого, чи не так?

— Я хотів би піти звідси, — каже Пелла.

— Спочатку ми поговоримо.

— Що ж, поговоримо. — Італієць сідає. — Цього чоловіка вб'ють?

— Він був приречений уже тієї хвилини, коли опинився у нас. Але певний час я використовував його знання. Тепер потреба минула.

— Напрошується аналогія, синьйоре.

— Нема ніякої аналогії! По крові, складу розуму й способу життя ми — брати, лейтенант Пелла. А той — росіянин! Він комуніст. Отже, мій особистий ворог і наш ворог, ворог усіх німців і всіх італійців. Ви розумієте мене?

— Припустімо. Що далі?

— А далі те, що ми з вами союзники, як би не змінилися відносини між нашими країнами… Італія програла війну. На жаль, становище ускладнюється і для Німеччини. Тепер, коли росіяни виходять до кордонів рейху, багато хто вважає, що Німеччину може спіткати доля вашої країни. Проте нація робить усе, щоб запобігти катастрофі. І я вірю: ще нічого не втрачено. На заводах рейху кується нова страшна зброя. Горе тому, проти кого її націлять.

— Що ви маєте на увазі?

— Багато що… Завтра, наприклад, сюди прибудуть підводні човни. Вони готуються до відповідальної операції: човни вирушать бомбити Америку!

— Яка дурниця!

— У святому письмі сказано: «Не робіть необачних висновків».

— Ви вірите, що цей задум можливий?

— Як кажуть юристи: прецедент був.

— Я не знаю таких прецедентів. Правда, Бенітто Муссоліні мріяв здійснити щось подібне до цього. Та, на щастя, це. лишилося на папері…

— Я маю на увазі інше. Потрібні факти? Прошу. Лютий 1942 року. Тихий зимовий вечір на узбережжі США, поблизу Лос-Анжелоса. За п'ять хвилин до заходу сонця з-під води виринає силует бойової рубки підводного човна. Це японський І — 17. Віддраюється рубочний люк. До гармати біжать матроси. Один за одним лунають десять пострілів. На березі вибухи, пожежа, паніка… І це не єдиний факт. Літаки, що здіймалися з японських човнів, знищували військові об'єкти у Ванкувері, а в штаті Орегон підпалили ліс: грандіозна пожежа палахкотіла кілька днів. Далі, човен 1–25 обстріляв велику базу американського флоту… Звичайно, це дріб'язок, проте й він довів ворогові, що океан — захист не дуже надійний.

— Ви теж хочете десь підпалити ліс і зруйнувати кілька будинків?

— Тепер усе задумано серйозніше. Німецькі човни випустять на американські міста свої літаки-снаряди великої руйнівної сили. Кораблі в портах атакують люди на торпедах. Перший об'єкт — Нью-Йорк з його хмарочосами й гігантським портом. Бомби й хмарочоси!.. Правда, цікаво?

— Авжеж, я розумію, чого ви хочете цим досягти. День у день справи німців гіршають. Вас б'ють і росіяни, і американці з англійцями. 1 удари посилюються. Як бути далі? Єдина можливість — розколоти табір ворогів, залякати одного з них, примусити укласти мир, і тоді всі сили кинути проти іншого. На сході ваш задум приречений на провал. Тому свої погляди ви звернули на захід. Дурниця! Я глибоко переконаний: обстріл Америки, хай з повітря і з-під води, хай найбільш варварський, уже нічого не змінить у ході війни. Занадто пізно, синьйоре.

— Як вам сказати… У президента Рузвельта завжди була міцна опозиція. Німці мають за океаном багато добрих друзів. Це могутні люди. Їм потрібна приключка… Вони давно чекають приключки, щоб посадовити в Білий дім іншу людину, лагіднішу. Треба допомогти їм. Тим паче, що вибори президента не за горами. Словом, е всі підстави для оптимізму. Хтозна, що станеться, коли під ударами з повітря почнуть валитися нью-йоркські хмарочоси, а в портах вибухатимуть кораблі з нафтою!..

— Німці проллють кров тисяч людей, переважно жінок і дітей, але нічого не досягнуть. Ви добре розумієте, що війною керують не з Америки. Головне — росіяни, а тут, я певен, ви безсилі… Та перейдемо до діла. Я стомився і хочу спати. Що ви бажаєте від мене ще?

— Вперше я побачив, як ви працюєте під водою, років п'ять тому. Ваше мистецтво схвилювало мене. Але тоді це була заздрість дилетанта. Тепер я зацікавлений як професіонал. Мені відомо, що ви приховували свій секрет навіть од співвітчизників. Чи не в цьому причина того, що з вами обійшлися так круто?.. В день вашого приїзду й сьогодні я показав, що також дечого домігся. Мені здається, я маю право сказати: об'єднаймося ж!.. Ви мовчите? Що ж, я розумію — ділова людина не розстанеться з тим, що дорого коштує, не діставши солідних гарантій. Такі гарантії будуть. Я уповноважений запропонувати вам чин капітан-лейтенанта німецького військово-морського флоту, посаду мого заступника й сто тисяч марок у будь-якій валюті і в будь-якому банку світу.

— А що повинен робити я?

— Нам потрібен загін плавців, здатних поринати на глибини сто-сто двадцять метрів… Ну, згодні? Можу додати; наказ про ваше призначення підпише сам фюрер.

— Що ви зробили з моїми товаришами?

— Для вас це небажані свідки. Я вирядив їх до табору військовополонених.

— Брехня, — кричить Пелла. — Їх убили!

І, схопившись з каменя, кидається на Абста. Абст, як завжди, напоготові. Точним ударом він звалює італійця, трохи піднімає, знову б'є, штовхає ногами.

— Я примушу тебе підкоритися, — повторює він люто, — примушу, примушу!..

Якусь секунду Карцов вагається. Та наступної миті, розкидаючи ящики, він плигає, звалює Абста й, сівши на нього, викручує руку, якою той тягнеться до пістолета.

Пелла стискує ворогові горло. Ще хвилина — і Абст зв'язаний. Його несуть у глиб майданчика, за стелажі.

Карцов порпається в Абстових кишенях. Ось він випростався. В руках у нього низка ключів.

— Росіянин! — Карцов тицяє себе пальцем у груди.

Пелла стоїть поруч, часто киває. Він усе зрозумів.

У нього розбито ніс, пошкоджено брову. Він важко дихає. Кров і сльози, перемішавшись, юшать по його обличчю, капають з підборіддя.

Одинадцятий розділ

Марта Рішер стоїть, прихилившись до стіни, біля тунельного, повороту. Сили у неї тануть, але вона не може примусити себе повернутись до кімнати.

Ввімкнувши радіостанцію, вона й гадки не мала, що почує таке!.. Правда, вже давно стала звичною думка: для підпільниці, яка діє у фашистському кублі, фінал один — катастрофа, загибель. Та десь у глибині свідомості жевріла надія: може, якось минеться!

Не минулося!

О двадцятій годині сорок п'ять хвилин Марта зайшла до радіорубки. Їй пощастило: Абст був зайнятий біля лагуни, і вона сама прийняла важливе повідомлення. Ввімкнула станцію і, маючи трохи часу, настроїлася на хвилю центрального мовлення рейху. Це було суворо заборонено, проте вона іноді ухитрялася послухати, що робиться в світі: коли двері в радіорубку відчинено й видно велику частину коридора, завжди можна встигнути вимкнути станцію або збити настройку, якщо хтось появиться в тунелі.

Передавали звичайну інформацію — щось про економію електрики й газу. І раптом диктор, обірвавши передачу, оголосив, що надійшло дуже важливе повідомлення. В Берліні відбувся суд над керівниками комуністичної організації, яку виловила служба безпеки рейху. Велику підривну групу було старанно законспіровано, її філіали розкидано в багатьох містах Німеччини. Проте СД і поліція безпеки виявилися на висоті. Важку операцію по ліквідації зграї небезпечних злочинців здійснили успішно: заарештовано всю верхівку організації на чолі з керівником — заводським механіком ІІаулем Прозе. Виловлено весь актив.

Голос диктора гримів, коли він розповідав про роботу підпільників: ті вели антивоєнну пропаганду, саботували найважливіші постанови фюрера, переховували дезертирів і втікачів з концтаборів.