Александр Насибов – Безумці (страница 3)

Катер причалив. Вони зійшли, піднялися на укіс, минули просіку в густому сосновому бору і опинилися коло приземкуватого будинку — на перший погляд, звичайної дачі. Але, придивившись, можна було помітити замасковані в кущах пости охорони.

Охоронявся і будинок, і острів, і навіть саме озеро. Повновладним господарем усього цього був Артур Абст. На острові містилась його лабораторія, зашифрована індексом «І—W–І». Кілька працівників розвідки, що завідували постачанням лабораторії і тому знали про її існування, були проінформовані: корветен-капітен[9] доктор Артур Абст проводить складні дослідження в галузі лікування божевільних новітніми засобами нейрофармакології; його праці мають важливе значення для Німеччини.

Було відомо: час од часу з різних клінік країни в лабораторію «І—W–І» транспортують групи хворих. Їх привозять і залишають на острові. Тут вони проходять складний курс лікування, мета якого — повернути їх суспільству.

Те, що хворі не поверталися, нікого не бентежило: для Артура Абста підбирали клієнтів, що не мали родичів і близьких. Та й кого могла цікавити доля якихось божевільних у такий насичений подіями час, коли безслідно зникали тисячі здорових, відомих усій країні людей!..

Артур Абст і справді провадив дослідження. Проте головне завдання, яке доручив йому Фрідріх Кан, полягало в іншому і медицини не стосувалося. Тут, на відлюдному острові, в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу Абст готував групу підводних розвідників та диверсантів.

Фотокартки, що їх Кан показував Гітлеру, було зроблено минулого літа. Саме тоді випадок допоміг Абсту проникнути в район таємної бази італійських підводних плавців, розташованої поблизу Спеції. Один з його агентів — конюший у маєтку герцога Сальвіаті — зажадав невідкладного побачення. Чуття підказувало Абсту: його викликають недарма. Тому, залишивши всі справи, він полетів на явку.

І не помилився. Агент розповів про дивні справи, що коїлися недалеко від маєтку, на узмор'ї. Тут, у селянських хатах, з яких виселили їхніх господарів, чи просто в наметах на березі оселилася велика група італійських військових моряків.

«Усі молоді, здорові, один в один, — доповідав агент, — усі чудові плавці. Цілісінькі дні у воді. І от яка дивовижа — плавають не тільки на поверхні, але надовго щезають у глибині, сівши верхи на якісь циліндри».

З допомогою агента Артур Абст пробрався спочатку в порожній маєток герцога, а потім і на узбережжя. Те, що він побачив, приголомшило його. І ось у розпорядженні Абста пачка фотокарток. Спеціальний фотограф групи італійських плавців зробив знімки, проявив плівку у ванній кімнаті замка і легковажно залишив її там сушитися…

З унікальними фотокартками Абст подався до свого патрона: знімки треба негайно показати фюреру. Але Фрідріх Кап міркував інакше. Він вирішив, що фюрер може й зачекати. Зате сам Кан не гаяв жодного дня. Тут, на острові, негайно було створено спеціальну групу на чолі з Абстом, що мала за будь-яку ціну розкрити таємницю італійців, скопіювати їхню апаратуру й підготувати першу партію німецьких «людей-жаб».

Проте німцям не пощастило викрасти креслення військової новинки, а тим паче — роздобути саму керовану торпеду: італійці ревно берегли свої таємниці від усіх, у тому числі й від німецьких друзів. Та, власне, в цьому не було особливої потреби — спеціалісти з технічного відділу розвідки хутко розібралася в Абстових фотокартках. Важлива була ідея, а її вони зрозуміли.

Робота в «І—W–І» закипіла. Незабаром було виготовлено дослідні торпеди, навчено групу підводних плавців. Тепер можна йти до Гітлера.

Фрідріх Кан вирішив: у фюреровому кабінеті він розпочне з італійських фотокарток. А потім, коли фюрер посатаніє і вчинить рознос командуванню флоту, — він, Кан, викладе головний козир: доповість про Абста й підготовлену ним групу плавців. Але, як відомо, справа обернулася інакше, і Кан повинен був дякувати провидінню за те, що не поквапився з доповіддю про діяльність лабораторії «І—W–І».

Третій розділ

У каміні, складеному з брил зеленкуватого граніту, догорало велике поліно. Часом на ньому спалахували короткі сині язики полум'я, і тоді з напівтемряви виступали неясні силуети.

Вже давно посутеніло. Вітер, що віяв увесь день, ущух. На острові запала тиша. Абст підійшов до вікна, розчинив його. В кімнату ринула волога прохолода, в якій були запахи стоячої прісної води, і плісняви, і багнистих, замулених берегів, і дерев, що намерзлися за зиму, а тепер повернулися до життя…

Кан позіхнув, мерзлякувато зіщулився.

Абст обернувся:

— Ви нездужаєте? Може, вип'єте кави?

Кан кивнув.

Невдовзі служитель вкотив столик із кавою і пляшкою коньяку, підкинув у камін дров.

Абст розлив каву по чашках, одну з них підсунув гостеві.

— Що ж нам робити? — запитав. — Невже припинити все?

— Працюй, Артуре, працюй спокійно. Ми на порозі великої війни. Потрібно буде багато зброї. — Кан помовчав і закінчив: — Богові відомо, скільки мільйонів людей треба винищити арміям рейху. Для цього знадобиться будь-яка зброя, яку тільки зможе винайти людина! Аби вона добре нищила…

Несподівано за вікном почувся стогін.

Стогін повторився. Він дужчав, гучнішав, відтак перейшов у пронизливий зойк і обірвався.

Одним стрибком Абст опинився біля дверей, шарпонув їх і вискочив з кімнати.

А за вікном вже чути було вереск, тупіт, ричання, тріск кущів. Оддалік стиха бахнув пістолетний постріл.

Тієї ж миті віконне скло розлетілося на тисячі друзок, і в рамі з'явилось чоловіче лице. Очі, що вилізли з орбіт, скуйовджена чорна борода, закривавлені кулаки, котрими чоловік гатив по рамі, рештки скла, — побачивши все це, Кан закляк на місці.

Незнайомець втиснув у раму плечі, вчепився рукою за підвіконня… Ще мить, і він буде в кімнаті!

Кан метнувся до каміна, вхопив важку кочергу й приготувався до оборони.

Але за вікном з'явився Абст з помічником. Чоловіка відтягли. Ще кілька секунд долинав шум боротьби. Потім у будинку запала тиша.

Все сталося блискавично. На столі ще парувала кава, В каміні потріскували дрова. Тільки легенько тремтіла напівзірвана з завіс пуста віконна стулка, на килимі валялися скляні скалки, і вогонь каміна відбивався в них веселими іскорками.

Повернувся Абст.

Порушена розмова поновилася. Кан і його вихованець поводилися так, ніби нічого не сталося.

Тепер темою розмови були плавці. Абст доповідав: удень вони тренуються в басейні, вночі — на озері. Обстановка сприятлива, глибини добрі. Опрацьовано і здійснюється цілий комплекс допоміжних вправ, мета яких виробити й розвинути у плавців хоробрість, ініціативу, винахідливість. І все-таки це не те, що треба.

— Чого ж тобі бракує? — запитав Кан.

— Образно кажучи, запаху крові, — Абст посміхнувся. — Звірі, яких готують для вбивства, мають полюбити запах крові.

— Заманулося мерщій пустити їх у діло?

— Так. Конче потрібно, щоб плавці провели кілька операцій. Вони повинні повірити у свої сили, впевнитися, що наша зброя надійна і міцна.

Абст пояснював і далі, але Кан слухав неуважно. Перед ним невідступно стояло лице божевільного, його очі.

Минали хвилини, і міцніла певність: він уже бачив десь цю людину!

Кан підвівся з крісла, підійшов до каміна, довго дивився на вогонь. Потім рушив до рояля в протилежному кутку кімнати, в задумі провів пальцем по полірованій деці концертного «Дідеріхса».

Раптом він обернувся.

— Бретмюллер?

Абст кивнув.

— Неймовірно, — прошепотів Кан, повертаючись до крісла. — Бідолаха, що з ним стало. Дуже хворий?

Абст знизав плечима.

— Авжеж, — мурмотів Кан, — авжеж, якщо його віддали тобі… Шкода, дуже шкода Бретмюллера. Це був хороший німець, хороший офіцер.

Сім місяців тому німецький підводний човен нової серії «Випера», що тільки-но став до ладу, було виряджено в далекий похід. ОКМ оголосило: човен вирушає в океан, щоб перевірити механізми в умовах тривалого автономного плавання.

Насправді ж команді доручили важливе розвідувальне завдання, зашифроване, як «Операція Бібер»[10]. Човен мав проплисти кілька тисяч миль на південь і потайки проникнути в район розташування великої бази військово-морського флоту одного з потенціальних ворогів Німеччини. Треба було вивчити оборонну систему бази, виміряти глибини прилеглих до бази районів, узяти проби грунту, а головне — визначити й нанести на карту дуже складний фарватер у рифах, що був єдиним підходом до бази.

«Виперу» вирядили в похід. Проводи були урочисті. ОКМ настирливо підкреслювало: воно нічого не приховує, човен вирушає у звичайне плавання.

Збігали тижні, а повідомлення про човен не надходили. Спочатку це не лякало командування — в поході човен мав дотримуватися радіомовчання.

Та минули всі терміни, а «Випера» не повернулась. Пошуки не дали наслідків. І тоді оголосили, що човен загинув безвісти.

А згодом німецький рефрижератор, що плив з вантажем бананів повз ту саму базу, виловив командира «Випери». Офіцер був украй виснажений. Але якщо життя ще жевріло в ньому, то розум бідолаха втратив.

Фрегатен-капітена Ханно Брегмюллера привезли в Німеччину, де найкращі спеціалісти взялися його лікувати. Проте все було марно — хворого визнали безнадійним. Разом з його розумом було поховано таємницю загибелі «Випери».

Зрештою моряка передали в «І—W–І». Бретмюллер не мав сім'ї, родичів, і Абст міг робити з ним що завгодно…