Александр Насибов – Безумці (страница 2)
ЧАСТИНА ПЕРША
I-W-I
Перший розділ
18 березня 1939 року о третій годині пополудні з центрального під'їзду берлінської резиденції Гітлера на Фоссштрасе вийшов літній чоловік, міцний, кремезний. Він був у цивільному, але довготелесі есесівці, що стояли біля входу з карабінами на плечах, вітали його як офіцера високого рангу.
Чоловік зійшов на тротуар і сів в автомобіль, який чекав на нього.
Десь за Олександерплац він торкнув тростиною шофера в плече. Той під'їхав до тротуару, загальмував і, вистрибнувши на панель, широко відчинив задні дверцята.
— Я буду тут… — Хазяїн автомобіля вказав на кафе із смугастими маркізами на вікнах. — Ви мені не потрібні. Можете їхати.
Сідаючи за кермо, шофер бачив: хазяїн неквапно попрямував до кафе.
Машина зникла за рогом. Тоді чоловік з тростиною, що стежив за нею краєм ока, звернув і пішов уздовж тротуару. В короткому широкому пальті, які тієї весни тільки входили в моду в Берліні, у цупкому касторовому капелюсі із загнутими догори куцими крисами і з тростиною під пахвою він нічим не відрізняється од тисяч фланерів, що заповнили в це надвечір'я вулиці німецької столиці. Насправді ж цей чоловік (назвемо його Фрідріх Кан) мав досить високий чин в ОКВ[5] і керував найважливішим напрямком гітлерівської військової розвідки та контррозвідки.
Показалося таксі. Фрідріх Кан підкликав його, сів і поїхав.
Берлін вирував. Юрби молодчиків-фашистів біснувалися навколо трибун, з яких виголошували промови керівники НСДАП[6]. З вікон житлових будинків і установ, з балконів і дахів, з телеграфних стовпів та дерев звисали портрети Гітлера і націстські прапори — довгі полотнища кольору крові з білим колом і чорною свастикою посередині. Друкарні викидали все нові випуски газет, в яких смакувалися подробиці вступу гітлерівських військ у Прагу: в ці дні Німеччина завершувала окупацію Чехословаччини.
Поїздка на таксі тривала довго — автомобіль перетинав величезне місто. Поступово широкі гомінкі магістралі змінилися на тихі вулички з котеджами в палісадниках. Потім потяглися корпуси заводів. Тут уже не було ні прапорів, ні галасливих газетярів. По закутках стояли групи мовчазних людей.
Кан вийшов біля станції приміського електропоїзда, заплатив шоферові якраз стільки, скільки нарахував лічильник, акуратно причинив за собою дверцята і пішов до станційних кас. Тут він затримався, розглядаючи розклад.
Ждав, щоб машина поїхала.
А шофер, якому не хотілося повертатися без пасажира, барився. Минуло кілька хвилин. Пересвідчившись, що в цьому районі пасажирів не дочекатися, водій нарешті запустив мотор. Автомобіль рушив.
Фрідріх Кан одійшов від кас і неквапливо попрямував до лісу, що темнів на обрії. Не ступив він і сотні кроків, як його наздогнав старенький «оппель». Дверцята машини відчинилися. Кан сів у кабіну, і «оппель» швидко помчав дорогою.
Пасажир сидів нерухомо, стиснувши руками тростину. Він ще не заспокоївся після хвилювання, пережитого в Гітлеровому кабінеті. Він довго готувався до цієї аудієнції, вивірив усі деталі. Здавалося, успіх забезпечено. А сталося інакше…
Отож дві години тому на письмовий стіл Гітлера лягла пачка фотокарток. Горішня зображала людину в гумовому костюмі в обтяжку з дихальним апаратом на грудях. Широко розставивши ноги в литих каучукових ластах, плавець стояв на морському березі і дивився в об'єктив.
На другій фотокартці два плавці в таких самих костюмах сиділи верхи на торпеді, повністю зануреній у воду.
Ще з десяток фотокарток було зроблено під водою: плавець у гумовому костюмі і з дихальним приладом буксирує сигароподібний підривний заряд; той самий плавець приладнує заряд до корабельного киля; два легких водолази пораються біля розібраної керованої торпеди — її кормова частина лежить на дні, зарядне відділення підвішено до корабельного гвинта.
Гітлер схилився над картками.
— Наші? — запитав, розглядаючи фото.
— Італійці, мій фюрер! — гордо відповів Фрідріх Кан. — Таємниця, що вони бережуть, як зіницю ока..
— Торпеди… — Гітлер підвів голову, задумливо пожував губами, прижмурився. — Бачу, вам вони до вподоби?
— Керовані торпеди, які разом з людьми йдуть під воду і мчать до мети, невидимі й нечутні. — Кан поклав руки на стіл, подався вперед. — Навіть при пильній охороні вони легко проникають на ворожі бази і топлять військові кораблі, танкери… Загоряється нафта, розливається морем, і пожежі охоплюють десятки інших суден. Всюди паніка, жах, смерть!..
Кан замовк. Він був певен: ось зараз у Гітлерових очах спалахнуть вогники люті, рука натисне кнопку дзвоника. Вбіжить ад'ютант, йому накажуть викликати командуючого військово-морським флотом Редера. І тоді на голову безталанного адмірала, що проґавив важливу військову новинку італійців, впаде страшний гнів фюрера.
Що ж, Фрідріх Кан не заперечував би — Еріха Редера, який протягом короткого часу зробив блискучу кар'єру в ОКМ[7] він вельми не любив.
Довго минала хвилина, протягом якої Гітлер роздивлявся фотокартки. Збуджений Кан стояв біля столу, не зводячи очей з фюрера.
— Дурниця! — раптом сказав Гітлер. — Дурниця, Кан! І, зібравши картки, віялом жбурнув їх на край столу.
Кан мовчав. Він був приголомшений.
— Не впізнаю вас, — вів далі Гітлер. — Невже ви гадаєте, що ці іграшки допоможуть нам підкорити Польщу, а потім і Росію?
— Мій фюрер, я гадав…
— Тоді, можливо, Францію?
— І не Францію, — промурмотів Кан. — Я не її мав на думці.
— Кого ж?
— Англію, мій фюрер. Англія — це острови…
Гітлер неуважно глянув на розвідника:
— Острови? Певна річ! Але їх підкорить повітряний десант, або морський, або задушимо блокадою — я ще не вирішив, як саме. Проте за всіх обставин британський флот повинен опинитися тут! — Гітлер витягнув руки, розчепіривши пальці, повільно стиснув їх у кулаки. — Я захоплю його, Кан, а не пущу на дно, як цього домагаєтесь ви. Зрозумійте, нарешті, що без британського флоту нам ніколи не поставити навколішки Америку!.. А щодо нової могутньої національної зброї, надзброї, зброї перемоги, то вона буде! Я ціную вашу завбачливість і енергію, але торпеда, яку ми створимо, це повітряна торпеда, літаюча!..
Настала пауза.
Гітлер сидів, постукуючи по столу пальцями.
— Америка!.. — прошепотів він. — Її атакують звідусіль: німці, італійці, японці. —Несподівано він підвівся, всім корпусом обернувся до співрозмовника. — Але найважливіше — Росія. Затямте, Кан: Росія — це ворог номер один!
Знову настала пауза. Гітлер стояв, заклопотаний якимись своїми думками, і дивився в простір.
Ось, начебто опам'ятавшись, він показав підборіддям на фотокартки і майже ласкаво запитав:
— Ну, а якщо мій друг Муссоліні дізнається, що ви нишпорили в його кишенях? Боже вас борони, Фрідріх Кан. Якщо таке станеться, я не дам за ваше життя навіть ламаного гроша.
Другий розділ
Сонце хилилося до обрію, коли «оппель» виїхав на берег великого озера. Біля дерев'яної пристані погойдувався катер. У кокпіті[8], прихилившись до штурвалу, сидів чоловік у сірому светрі, спортивних штанях і круглій в'язаній шапочці.
Це був Артур Абст.
Побачивши автомобіль, він схопився з місця, допоміг Кану перебратися на борт судна.
— Сподіваюсь, усе гаразд? — запитав він, запускаючи мотор.
Кан похитав головою, одвернувся.
Вміло зманеврувавши, Абст вивів катер на чисту воду і взяв курс до далекого лісистого острова.
— Що ж усе-таки скоїлося? — запитав він.
Кан почав розповідати про недавню аудієнцію.
Ще під час першої світової війни, коли молодий офіцер розвідки німецького військово-морського флоту Фрідріх Кан створював на африканському узбережжі таємні бази постачання німецьких підводних човнів, ще в ті роки пліч-о-пліч з ним активно працював його колега, теж запеклий розвідник і диверсант, Егон Манфред Абст.
Закінчивши справи в Африці, обидва розвідники дістали нове призначення. Кан став військовим дипломатом, Манфред Абст — його помічником. Обидва працювали у Мадріді, в німецькому посольстві. Та невдовзі щастя зрадило Абста. Під час однієї операції поблизу Гібралтару англійські вартові підстрелили його. Перед смертю Манфред Абст доручив Канові піклуватися про свого малолітнього сина Артура.
Так доля зблизила цих двох людей. Кан наглядав за Артуром Абстом, доки той виховувався в ліцеї і сотім вивчав медицину в Кельнському університеті.
Абст відзначався енергією, вмінням спостерігати. Він вивчив кілька мов, прекрасно плавав, стріляв, виявив певні музичні здібності. До того ж він ніколи не втрачав контролю над собою, багато чого вмів, але нічим не захоплювався серйозно, хіба що психіатрією та нейрохірургією…
Після цілковитої поразки Німеччини у світовій війні 1914–1918 років Кан не засмутився. Він знав: мине трохи часу, і прусський дух знову прокинеться в німцях. І тоді Німеччині насамперед знадобиться добре налагоджена розвідувальна служба.
Так воно й сталося. 1935 рік Фрідріх Кан зустрів на дуже відповідальному посту в заново організованій військовій розвідці Третього рейху. На цей час припадають і перші самостійні кроки Артура Абст а, тепер уже молодого медика й офіцера розвідки.
Катер підходив до острова, коли Кан закінчив розповідь про те, що трапилося в кабінеті Гітлера. Він не приховав жодної дрібниці, бо цілком довіряв вихованцеві. Абст мав право знати про діалог Гітлера — Кана ще й тому, що саме він, Абст, роздобув фотокартки італійських плавців і водіїв керованих торпед. За весь час розповіді Абст не промовив жодного слова. Він навіть не глянув на співрозмовника. Лише коли-не-коли облизував темні, ніби пересохлі губи. Така в нього була звичка: слухати, мовчати, дивлячись убік…