Александр Насибов – Безумці (страница 27)

Кроки! Чкурнувши за торпеди, Карцов завмирає.

З тунелю виходить чоловік. На майданчику темно, але невідомий проходить поблизу, йде повільно, і Карцов може розгледіти його. Чоловік зовсім голий!

Незнайомець прямує на край майданчика. Ось він підійшов до трапа, обійняв руками поруччя…

— Зігфрід!

Це гукнула жінка — та, котру крановщик звав фрейлейн Рішер. Карцов і не помітив, як вона з'явилася на майданчику.

— Стій, Зігфрід! — наказує Рішер.

Вона біжить назад до виходу тунелю, вмикає прожектор і повертається. Через плече в неї висить уже знайома Карцову велика сумка, а в руках — портативна кінокамера. Націливши об'єктив на голого, Рішер натискує спуск.

Камера сюрчить. Не відриваючись од неї, Рішер то відступає, то наближається до чоловіка, заходить збоку, ззаду, знімаючи його з різних ракурсів.

Спершу чоловік стоїть нерухомо, байдуже дивиться перед себе. Та ось він починає виявляти ознаки занепокоєння: озирається на всі боки, стискає і розтуляє кулаки, тупцяє, щось бубонить. Зітхнувши, нерішуче йде до води.

— Назад! — наказує Рішер, знімаючи далі. — Назад, Зігфрід, додому! Швидше йди спати!

Чоловік покірливо повертається і шкутильгає до тунелю. Жінка подає йому руку, в котрій затиснуто якийсь предмет.

— Візьми!

Чоловік прискорює ходу.

— Візьми! — владно повторює Рішер.

Голий зупиняється. Рішер підходить до нього. Карцов чує, як чоловік шматує папір, плямкає.

— Добре, — каже Рішер. — А тепер — спати. Спати, Зігфрід. Мерщій у ліжко!

Чоловік зникає в тунелі.

Кілька секунд Рішер дивиться йому вслід, гучно зітхає, затуляє долонями лице. До Карцова долітає схлипування.

— Боже, — шепоче Рішер, — боже праведний, змилуйся наді мною!..

А потім відбувається уже зовсім дивне. Несподівано вона підходить до води, хапає все, що лежить у її великій сумці, жбурляє в лагуну.

— Ось, — кричить вона голосом, що зривається, — ось тобі, ось!..

З цієї сумки Рішер викидала харчі, якими годувала пірнальників. Тепер Карцов розгледів, що це — брикети, загорнуті в папір. Схожі на голландський шоколад. Німці дають його своїм льотчикам та морякам, і він як трофей частенько дістається радянським воїнам.

Подумати тільки, шоколадні плитки плавають десь поряд!

Тим часом Рішер випорожнила сумку й повільно пішла геть. Голова її нахилена, руки стомлено висять вздовж тіла.

Недалеко від тунельного входу вона ховає кінокамеру. Саме ховає: спускає в розколину і закидає отвір кам'яними уламками.

Потім гасить прожектор і йде.

Зачекавши, Карцов крадеться до трапа. Біля самої скельної кромки в щілину впало два брикети в червоно-білому папері. Він бере один, — розриває папір. Ні, це не шоколад. На долоні брусок легкої жовтавої речовини з тонким фруктовим ароматом.

Покуштувати?

Несподівано в свідомості постають нерухомі обличчя плавців, їхні порожні, мертві очі. І особливо ясно він бачить чоловіка, що тільки-но зник у тунелі. Рішер годувала його отакими брикетами, вона була дуже наполеглива… Тим, що буксирували циліндри та мішки, теж давала цю їжу…

Жбурнувши у воду жовтий брусок, Карцов довго тре пальці об камінь.

Десятий розділ

Бічне відгалуження тунелю. Печера в печері. Щось схоже на камеру в скелі. Середину приміщення займає довгий стіл, оббитий цинком. У кутку біля дверей дві шафи із скляними боковинами, заставлені хірургічним інструментами та медикаментами. Обстановку доповнюють кілька табуреток — металевих, пофарбованих білим. А на тросі, протягнутому від стіни до стіни, — велика лампочка з відбивачем, що спрямовує світло на стіл, тоді як стіни та склепіння затінено.

У далекій од дверей стіні великий пролом. За ник — скелі, що спускаються до лагуни. Тут і заховався Карцев. У нього на руці годинник, круглий водолазний годинник. Він узяв його з стелажа на майданчику. Опріч того, відклав акумуляторний ліхтар у водонепроникному кожусі, але тільки відклав і залишив на місці. Ліхтар допоможе Карцову знайти орієнтир у стінній розколині, через яку він пройшов до цього грота. Він дістанеться назад по скельному лабіринту, діждеться відпливу й вийде в море.

Такі плани. А поки що він жде. Чверть години тому Карцов побачив Абста. Той вийшов з печери, не погасивши світла. Отож, повернеться.

Карцов опинився тут після невдалої спроби пройти в тунель з боку майданчика. Двічі наближався до вихідного отвору тунелю й обидва рази відступав: десь у глибині горіло світло, звідти чулися голоси, стукіт друкарської машинки. Карцову потрібні були їжа, зброя. Певно, все це можна знайти тільки в тунелі. А тунель був неприступний. Тоді свою увагу він зосередив на вогнику, що горів десь удалині, в стіні грота. Вогник спалахнув приблизно з півгодини тому, світив безперервно, рівно.

Карцов спустився у воду і поплив на світло.

Так він опинився на скелях біля пролому в стіні печери.

Він був готовий до того, що може зустрітися з Абстом. І все ж, коли Абст з'явився в печері, Карцову перехопило подих.

Абст увійшов, і майже зразу в дверях замаячила постать рудобородого здорованя.

— Шеф, — неголосно сказав він, — схоже, що Рішер знову…

— Що? — Абст обернувся до нього. — Знову істерика?

— Плаче, шеф. Замкнулася й несамовито кричить.

— Поклич її, Глюк.

— Краще б самі, шеф. Ви ж знаєте, дівка з характером. У мене на таких сверблять кулаки. Боюся, не стримаюсь, шеф!..

Абст вийшов. Глюк пішов слідом. Все це сталося з чверть години тому. І ось знову в коридорі кроки. Абст і Рішер входять до печери. Жінка йде, витираючи хустинкою очі.

— Можете сісти, — сухо кидає Абст.

Рішер сідає на табуретку. Опустивши голову на руки, вона плаче.

Так минає кілька хвилин. Поступово жінка заспокоюється. Ось вона глибоко зітхнула, випросталася, одвела від лиця руки.

— А тепер кажіть. — Абст закидає ногу за ногу. — Ви щось хотіли сказати мені? Кажіть, я слухаю.

— Човен… пішов, — шепоче Рішер.

— Так, пішов. — Абст облизує губи. — Виникла небезпека, що його можуть виявити. Тому, розвантажившись, він знявся з грунту й відплив.

— А як же я? — кричить Рішер. — Ви обіцяли!

— Ще трохи, і його закидали б глибинними бомбами.

— Я вас просила…

— Човен повернеться. Потерпіть. Ви довго чекали, потерпіть ще, і все влаштується.

— Просила, — повторює Рішер, — просила ще вчора! Ви обіцяли переправити мене на човен заздалегідь.

— Виникли обставини… Я не міг, Марто.

— Не могли! — Рішер виймає з кишені аркушик. — Ось лист. Бомба влучила в дім, матір загинула в руїнах. Сестра при смерті!

— Я не міг, — повторює Абст. — Був би човен і зараз тут, все одно не міг би. Обійтись без вас неможливо. Нам доручили важливу справу. Ви знаєте, ми тільки почали. Витримавши, ви заживете слави, у вас буде багато грошей… Ну, витріть сльози та усміхніться. Ви — німецька жінка. Коли ми переможемо й повернемося, кожен вважатиме за честь поцілувати вам руку. Треба залишитися й ждати зміну. Зрозумійте: без лікаря, що спеціально обслуговує групу, нам буде сутужно.

— Та коли ж ви нарешті відправите мене? — знову питає Рішер, і в голосі її чути лихі нотки.

— При першій нагоді. Потерпіть. Інтереси нації вимагають. Ще півроку, рік… Стійте!

Абст кидається до Рішер, яка миттю дістала щось сховане на грудях і піднесла до рота.

В карколомному стрибку йому пощастило відштовхнути руку Рішер. На підлогу падає невелика склянка. Слідом за нею осідає на підігнутих ногах жінка. Абст підхоплює її, укладає на столі, трохи піднімає їй віко, мацає пульс. Видно, стан Рішер викликає в нього занепокоєння. Знайшовши очима злополучну склянку, він обережно бере її, роздивляється, нюхає.

Глюк, котрий тільки-но ввійшов, повільно наближається.