Александр Насибов – Безумці (страница 29)

— Я розумію всю складність завдання, — веде далі Абст. — Тільки досвідчений лікар може впоратися з двома дюжинами істот, у кожному з яких дрімає звір, готовий вчепитися тобі в горлянку.

Саме так, шеф! У цьому весь сенс.

— Як бачите, я нічого не приховую. Ви повинні знати, який тягар берете собі на плечі. Та, гадаю, все обійдеться. Перші дні я буду невідступно з вами, навчу контролювати за ними, і діло піде. Головне — не ловити гав, бути насторожі.

Абст запитально дивиться на помічника. Той нервово ходить з кутка в куток.

— Ну, — питає Абст, — як ви вирішили?

— Не можу, шеф. — Глюк не приховує остраху. — Годувати їх і підганяти — найлегше. Головне ж, ви знаєте, не це… Головне, щоб вони не сказилися. Рішер намагалася вчити мене, як ви й наказували. Де там! Боюсь, шеф. Боюсь схибити, прорахуватися, А ви знаєте, до чого це приведе!

— Так, — Абст морщиться, начебто в нього болить голова. — Отже, відмовляєтесь? Гаразд, тоді ними займуся я.

— Це не вихід. Треба радирувати, щоб надіслали заміну.

— Звичайно, лікаря ми викличемо. Але доведеться ждати місяць, а може й більше. Місяць я нічого не робитиму… Глюк, ви повинні погодитись!

— Не наполягайте, шеф. Я дивлюсь їм в очі, і моя душа холоне. Що завгодно, тільки не це!

— Та даю слово: я не залишу вас ні на день.

Глюк похмуро мовчить.

Абст підводиться.

— Вирішено, — закінчує він. — До приїзду лікаря ми припиняємо бойову роботу.

І він іде.

Радист, котрий протягом усієї розмови нетерпляче ждав, швидко обертається до товариша.

— Дурень! — вигукує він.

— Хто?

— Хто дурень? — перепитує радист. — Та це абсолютно ясно. Звичайно, ти, Густав Глюк. Зачекай, шеф пригадає тобі!

— І хай, — похмуро мурмоче рудобородий, — хай пригадає. Гірше не буде.

— Ат, дурниця! — Радист витягає з кишені штанів плоску металеву коробку з карамеллю, довго перебирає цукерки пальцем. — Дати тобі, Густав?

— Та йди ти з цією гидотою! — обурюється Глюк.

Вибравши зелену цукерку, радист спритно кидає її в рот, ховає коробку до кишені.

— Треба берегти себе, — повчально каже він. — А то куриш і куриш. Я ось чергую: сигарета — цукерка… Може, дати м'ятну?

Рудий гидливо спльовує.

— Ну, як хочеш. Слухай. Я знову щодо цих… Ти, Густав, будеш не сам. Я завжди поруч. Удвох ми сила! Якщо трапиться щось, легко перестріляємо все стадо. Я, коли говорити відверто, зараз про інше турбуюсь. — Вальтер починає шепотіти. — Бач, сьогодні вибрав хвилину й послухав ефір. Закортіло дізнатися, що коїться в світі…

— Та не тягни!

— Вони знову бомбили Гамбург!

— Хто?

— Американці, хто ж іще! — Радист випльовує цукерку. — Триста «фортець» висіли над містом. Там таке робилося!..

Замовкнувши, він очікувально дивиться на співрозмовника. Той не відповідає.

— І на сході не дуже блискуче… — обережно додає Вальтер.

— Навіщо ти мені кажеш це? — Рудий насуплює брови. — Що ти хочеш?

— Хочу, щоб погодився.

— Ти, я бачу, хоробрий. Ну, а що, як схибимо, і вони вийдуть з-під контролю? Ану лишень заплющ баньки і уяви: пливеш на глибині, праворуч один, ліворуч — другий, та ще парочка рухається слідом. І раптом у них починається… Ти тільки уяви таке, Вальтер! — Уявляю! — Вчепившись пальцями у комір светра, радист рвучко нахиляється до співрозмовника. — Уявляю все дуже добре. Та ми з тобою розумні хлопці і «помилимося» тільки тоді, коли захочемо!.. Замкнемо їх і залишимо без їжі. Хай у них все починається. Збагнув? Плавців доведеться добити. — Радист посміхається. — Шкода бідолах, але що поробиш, коли все так сталося? –

Він бере Глюка за плечі, зазирає у вічі.

— І нас з тобою вирядять на материк: плавців нема, нам тут нічого робити! А грошей нам не позичати. Грошей купа! І ще будуть. І чистесенькі ми: ніхто нічого не знає. Ось як воно все обернеться. Поживемо, оговтаємось, а там буде видно. Війна триватиме не вічно. Треба й про себе подумати. Шкура ж у людини одна…

Рудий нерухомо стоїть посеред печери. Раптом він мотнув головою, згорбився і, виставивши кулаки, кинувся на радиста. Той задкує.

— Ну, ти, — мурмотить Вальтер, крутячи шиєю, — легше, дурню… Про тебе ж піклуюсь!

— От що… — Глюк начебто опам'ятався, гучно видихнув. — От що, цієї розмови я не чув.

— А я нічого й не казав, — квапливо встряє радист.

— І ще зауважу…

— Тихо! — шепоче радист.

До печери швидко входить Абст.

— Глюк, одягайся! — кидає він.

Рудий здригається.

— Що скоїлося, шеф?

— На скелі — людина.

— Що?..

— На східному схилі біля самої води лежить людина. Я побачив її в перископ.

— Вона жива?

— Не знаю.

— З бази? — У радиста сяйнула догадка. — Плавець з протидиверсійної служби?

— Навряд.

— Зрозуміло, — вигукує радист, сплескуючи руками, — зрозуміло, хто він! Напевно, той самий… Напевно, течія принесла труп засудженого. Ну, того, що вбили при спробі втекти! Шеф, на допиті ви сиділи поруч. Не впізнали?

— Не до нього було. — Абст знизує плечима. — Ось-ось гримне вибух, а мені ще треба встигнути полагодити респіратор. Та й сидів він загорнутий у ковдру, голова забинтована — тільки очі блискотіли… Ну, годі базікати!

Абст виходить. Глюк та Вальтер прямують слідом.

Троє мешканців підземелля втягують до печери двометровий сірий циліндр.

— На стіл! — наказує Абст, йдучи до шафи з медикаментами.

Помічники кладуть циліндр на оцинкований стіл. Глюк стомлено випростовується.

— Розкрийте! — кидає Абст, порпаючись у шафі.

Вальтер і Глюк відкидають защіпки, схожі на стяжні запори каністр. Їх чотири, вони розміщені пояском у першій третині циліндра.

Високо тримаючи руку із шприцом, Абст повертається до столу.

Глюк береться за скобу в торці циліндра, тягне її до себе. Радист притримує циліндр з протилежного краю.

Циліндр розбирають на дві частини. В ньому — чоловік, бронзоволиций, темноволосий. Очі заплющені. Ніс, рот і підборіддя сховані в овальній воронці, від якої тягнеться до циліндра товстий гумовий шланг.