Александр Лукин – Співробітник ЧК (страница 57)
— Спасибі тобі, сестричко!
Вона, можливо вже шкодуючи, що виявила доброту, нагадала:
— Човен не погуби!
— Не бійся…
Воронько не дихав.
Олексій опустився на землю, підтягнув коліна і поклав на них важку голову.
Тільки тепер він відчув, як стомився. Боліли ноги, — до крові, мабуть, натер, — плечі і спина щеміли.
Він подумав, що зараз можна б лягти біля Воронька і заснути…
— Дядьку, — покликала його дівчинка. — Чого ж ти? Ходімо, дядечку…
Тоді Олексій став навколішки і почав обшукувати Воронька. З кишені гімнастьорки дістав пачку документів, годинник, в штанях намацав наган, витяг його і засунув за пояс поряд з своїм. Потім склав Вороньку ноги, руки витягнув уздовж тіла і, зовсім розбитий, сів поруч.
Позаду схлипнула дівчинка.
— Тихше…
Вона замовкла, здригаючись.
— Розумієш, умер Воронько. Поки я до вас ходив, умер… Розумієш, дівчинко, я його з минулої ночі, верст… — він махнув рукою.
Дівчинка тремтіла.
Олексій деякий час дивився на неї, не розуміючи, що з нею, і раптом відчув, як у нього горить обличчя. І дивно — наче змивалася втома: легше стало голові. В грудях мовби звільнялося щось. І зовсім несподівано для Олексія з його горла вилетів якийсь низький надірваний звук, і хлопець зрозумів, що плаче…
Він підвівся, взяв весла.
— Ну, ходімо човна приготуємо. Його потім…
Дівчинка, схлипуючи й шморгаючи носом, підхопилася на ноги і побігла вперед.
Село було велике. Як і багато придніпровських сіл на лівобережжі, воно стояло на невеликій височині, що рятувала його в часи повені. Ліворуч простяглися заливні луки, праворуч — один з рукавів Дніпра. Дівчинка повела Олексія повз якісь комори, і вони опинилися посеред села.
— Стривай, — сказав Олексій, — куди ти мене завела? На собак нарвемося.
— Собак нема. А ті, в кого є, забрали їх у хати. За тією хатою стежечка до річки…
Олексій почекав, прислухався.
Було тихо. Густа темрява робила село широким і незграбним. Над покрівлями погойдувалися купи дерев. Від цього здавалось, наче село якесь таємниче і боязко ворушиться.
Раптом щось дзенькнуло раз, другий, потім долетів неголосний бас, і Олексій побачив, як колодязний журавель, що темнів на фоні сірого неба, хитнувся і зник.
Дівчинка потягла Олексія вбік.
— То вони… У Сафонова… — від страху вона зовсім втратила голос.
— Стривай! — сказав Олексій, звільняючись. — Стривай!
Рипіло дерево, чути було голос жінки, їй щось коротко басом відповів чоловік. Знову дзенькнуло, і стало тихо.
— Ти ось що… — сказав Олексій. — Ти почекай мене тут. Чуєш?
Дівчинка сплеснула руками.
— Ти куди, дядечку?
— Я зараз… — він витер лоба, йому стало жарко. — Погляну. Почекай… Я швидко…
— Ой дядечку, не треба!
Олексій кинув весла і дістав револьвер. Перевіривши, чи всі патрони на місці, і відійшовши на кілька кроків, він раптом згадав про дівчинку, обернувся і сказав:
— Ти чекай тут. Не бійся, я повернусь…
Дівчинка, не відповідаючи, дивилась на нього з жахом, притиснувши кулачки до підборіддя.
Хата стояла посеред палісадника, зарослого кущами бузку. Коли Олексій підходив, грюкнули двері. Він ліг на землю і почекав. Вартових нібито не було, Олексій переліз через огорожу і двома стрибками опинився біля стіни.
У темряві вікно позначила жовта щілина між зачиненими віконницями. Олексій потягнув за одну віконницю: скрипнувши, вона піддалася. Смужка світла впала на кущі.
Олексій притиснувся до стіни.
З хати долинули голоси — кілька чоловічих і один високий — жіночий. Олексій піднявся навшпиньки і зазирнув у вікно.
У кімнаті було світло, горіли дві лампи. Одна, пузата, під зеленим козирком, висіла під стелею, друга стояла на краю припічка.
Олексій полічив бандитів: один біля дверей, троє за столом, один миє ноги — п'ять, усі. Ще хазяїн і жінка…
Він вдивлявся напружено, немов хотів запам'ятати цю картину на все життя. В хаті одна кімната. Праворуч двері, за ними — піч. Біля стіни ліжко. Стіл, очевидно, недавно висунутий на середину. В темному кутку — ікони, вогник лампадки.
Рудий бандит у солдатській папасі і гімнастьорці, з карабіном і набором гранат на поясі, стояв, прихилившись до печі. Коли він посміхався, в нього широко розсувалися товсті, порослі рудим волоссям щоки.
«Вартовий, виходить, — подумав Олексій. — Цього раніше…»
Другий, зовсім ще молодий, на вигляд колишній кадет або гімназист-старшокласник, сидячи на лаві біля ліжка, мив ноги в тазу. В нього були рожеві, немов ошпарені вуха. Вимивши одну ногу, він поклав її на коліно, витер строкато вишитим рушником і обережно поставив на підлогу круглою п'ятою.
Троє вечеряли. Двоє з них сиділи спиною до вікна, їх обличчя Олексій не бачив. Третій, мабуть, старший, лисий, з калмицькими вилицями, повільно жував, напівзаплющивши очі.
Високий на зріст чоловік у жилеті поверх випущеної з штанів сорочки, сівши на краєчок ліжка, щось швидко розповідав. У нього рухалася чорна плоска борода.
Біля дверей на табуреті були складені шаблі, кілька кобур, під стіною стояли гвинтівки.
Олексій дивився на все це, стиснувши наган і поклавши палець на спуск. Він знав: варто натиснути його — зникне тиша і вже не відновиться. І сам він од важкої розслабленості перенесеться в гарячкову поспішність Він заздалегідь уявив собі, що станеться. Засмикається наган, затопить кімнату гуркотом… Що буде далі, він уявити не міг, але знав: що б там не було, кожний м'яз діятиме безпомилково, випереджаючи свідомість.
І все-таки він не поспішав. Хотілося не ворушитись, відчувати поки що слухняне тіло і дивитися, дивитися, запам'ятовуючи все до найменших подробиць…
Кремезна коротконога жінка поставила на стіл глиняний глечик із сметаною. Молодий бандит, той що мив ноги, ущипнув її за круту спину. Вона завищала й засміялась.
Бандити зареготали. Дрібно, прикриваючи рота, сміявся здоровенний чоловік. Рудий біля печі щось крикнув, і молодий, обхопивши жінку, притягнув її до себе. Вона верещала, відштовхуючи його.
Судорожно ковтнувши слину, Олексій просунув наган у скло…
Здавалося, ніби вихор увірвався в хату, і, зметені ним, зірвалися з місця, безглуздо переміщаючись, предмети.
Пронизливо пролунав жіночий крик. Збита з печі лампа гепнула на підлогу, і відразу ж на мостині спалахнув і поповз низький лахматий вогник…
Не помічаючи, що осколки скла ріжуть йому обличчя, Олексій майже до пояса вліз у вікно. Він стріляв розраховано, точно — спочатку в того, що біля печі, потім у тих, що сиділи за столом, потім у молодого.
Рудий розвів руками і впав наперед, описуючи головою дугу. Старший бандит, схопившись, повалив стіл на тих, що сиділи спиною до вікна, — вони були вбиті, коли підводились, — а сам спійманий кулею вже біля табурета із зброєю, зігнувся і ткнувся головою в стіну… Молодий перевернув миску і, немов послизнувшись у калюжі, упав поруч неї.
Коли в нагані не лишилося патронів, Олексій відкинув його, вихопив другий, Воронька…
Усе було скінчено, проте він ще деякий час не ворушився, всією вагою повиснувши на підвіконні. Дивився в хату, на полум'я, що розгорялося, і на розлиту сметану, яка тоненькою цівкою стікала в отвір від сучка на мостині.
Отямившись, Олексій відскочив од хати і швидко пішов назад, до комор.
Відчував, як при кожному кроці щось боляче б'є в стегно. Олексій засунув руку в кишеню і лише тоді згадав про свої дві невикористані лимонки…
У селі били на сполох. Високе полум'я обшарювало хмари, і вони спалахували, багровіли, накриваючи село широким розжареним склепінням. Іржавочервоні відблиски танцювали на неспокійній поверхні річки, освітлюючи нерухоме обличчя Воронька, що лежав на кормі розвалистого незграбного човна.
Переправившись на правий берег, Олексій повернув човна проти течії, опустив весла і довго дивився на заграву, що мерехтіла вдалині…