Александр Лукин – Співробітник ЧК (страница 59)

Олексій сів на стілець і так закусив губу, що відчув у роті солонуватий присмак крові.

«Так і треба! — подумав він. — Так і треба!..»

Брокман мовчав довго, дуже довго, і грізним здавалося Олексієві це мовчання. Він навіть здригнувся, коли голова ЧК раптом засміявся. Так, Брокман засміявся неголосно, невміло, наче покашлюючи.

— Дивак ти, хлопче! — промовив він. — Його тут обмовляють, а він і собі туди ж! Винен, розкаявся!.. Ти каятися не поспішай! Доведи, поясни, які в тебе були плани! Помилитися — не біда, якщо ти чесна людина. Звичайно, проґавив Маркова, що ж тут хорошого. Наплутав де в чому, не використав усіх можливостей — теж є. Але все-таки зробив чимало, так і скажи! А Воронько — велика втрата. Прозорої душі була людина. Велика втрата… — він помовчав, насупившись. — Надійнішої людини важко знайти. Книги любив… Мріяв після війни учителем стати. Освіти в нього ніякої, говорив, учитиметься. А йому ж за сорок… — Брокман підійшов, прямо подивився Олексієві в очі. — Добре, Михальов, іди, працюй. А відносно сестри не турбуйся, це нічого…

Олексій не зрозумів, що голова ЧК хотів сказати останньою фразою, але Брокман дивився на юнака з таким простим людським, неслужбовим розумінням, що в грудях у того піднялася гаряча хвиля вдячності до цієї суворої людини і щось напружено затремтіло — ось-ось зірветься…

Дивна ця розмова стала йому зрозумілою ввечері. Ясність вніс Федя Фомін:

— Альошо, ти тут? Що я тобі розповім! — збуджено сповістив він, ускочивши в кімнату. — Я ще вранці хотів, так на операцію послали. Між іншим, сьогодні особисто провадив обшук в одного адвоката. От де книжок, мамо рідна! Три стіни — і все книжки, книжки. Щоб я вмер, коли брешу!..

Розповів він таке.

Уранці, коли Олексій проводжав Катерину, Федя приніс Брокману якісь папери і застав у нього Іларіонова. Той в неповажливому тоні згадував Михальова. Федя скромненько сів біля дверей, вирішивши заступитися за друга, якщо буде в цьому потреба.

Будучи людиною самолюбивою, Федя найбільш боявся ляпнути щось не до ладу, щоб не подумали, ніби він не розбирається в найпотаємніших глибинах чекістської справи. І тому, коли Іларіонов лаяв Михальова за неправильне ведення операції в Олешках, він мовчав. До того ж було видно, що доводи Іларіонова майже не впливають на Брокмана.

— Брокман йому говорить: у мене, каже, інша інформація! — розповідав Федя. — Мені, мовляв, Величко про все доповів інакше, і я вважаю, що Михальов — здібний оперативник. Так і сказав: молодий і здібний. Усвідомлюєш?

— Ну, ну.

— А Іларіонов, гад, розвісив губу нижче підборіддя, ось так… і каже: здібності, мовляв… Як це він бовкнув? Ах, чорт, забув! У нього слівця — язик вивернеш. Словом, в тому розумінні, що надвоє баба ворожила. І ви, каже, товаришу Брокман, зовсім даремно так вірите йому, бо одна з найбільших падлюк у цій змові — близький родич Михальова, чоловік його рідної сестри. Сестриця, певно, того ж поля ягода. Її треба притягнути як співучасницю, а Михальов, навпаки, — покриває і навіть, поки ми тут розмовляємо, відправляє далі з очей, щоб не було проти нього доказів. Ну, тут, Альошко, я йому дав! Не подивився на Брокмана! В'їдлива ти, кажу, товаришу Іларіонов, людина. Хіба тобі чекістом бути? Альошка тебе переплюнув, так тебе заздрощі беруть і за кишки деруть! А за те, що ти його очорнив, так треба нам'яти тобі шию, як останньому гадові!

Федя трохи перебільшував. Він справді не стримався, почувши наклеп на друга, але висловився не в такій різкій формі, як розповідав. Він просто забурмотів, червоніючи і запинаючись від хвилювання: «Що ж це він!.. Товаришу Брокман, що це він таке говорить!.. Скажіть йому! Та Михальов!.. Це ж свій, Михальов!..»

Брокман звелів йому сісти на місце і мовчати, доки не спитають. Потім звернувся до Іларіонова:

— Тобі відомо, хто затримав родича Михальова?

— Звичайно, Храмзов. Незабаром після того, як цей тип привіз Федосовій підривну машину затяжної дії.

— Федю, знайди-но Храмзова, він щойно був у мене, — наказав Брокман. — Пришли його сюди.

Коли приведений Федею Храмзов уже в котрий раз доповів, як затримали Глущенка, розмова була вичерпана.

— Щождо сестри, — сказав Брокман, — то її допитував Величко. Безневинна жіночка, залякана. До речі, сам Михальов дізнався у неї про зброю, яку зберігав її чоловік. Отже, і тут усе чисто. А те, що ти мені все це сказав, товаришу Іларіонов, можливо, і не зашкодить. Тільки пам'ятай: пильність — це добре, підозріливість — погано. Михальов показав себе добре, навіщо ж чорнити людину, йому, май на увазі, нелегко зараз. Ти знаєш, що він зробив, сам один, на лівому березі?..

І Іларіонов, а з ним Федя і Храмзов, дізналися про пригоди Олексія в Козачих Лагерях…

БУДНІ

Життя в ЧК текло своїм звичаєм, бурхливе, складне, мінливе. Перед очима проходив багатоликий, різношерстий за станом, віком і положенням потік людей. Тут трагічне нерідко межувало з смішним, правда з брехнею, чесність з шахрайством. І часто їх нелегко було відрізнити одне від одного.

Вважалося, що співробітники ЧК розкріплені по відділах і займаються строго визначеними справами: одні розвідкою і контррозвідкою, другі — боротьбою з бандитизмом, треті — із спекуляцією і саботажем.

Насправді ж справи постійно змішувалися, переплутувались так, що часом важко було визначити, якому відділу вони підлягають. Нерідко за незначним, на перший погляд, службовим проступком приховувався злісний саботаж. Наліт карних злочинців на приватну квартиру виявлявся ланкою великої контрреволюційної змови, балакучий жебрак на базарі — провокатором, заїжджий спекулянт — шпигуном. І чекісти повинні були виявляти справжнє мистецтво, щоб у цій плутанині, викидаючи другорядне й випадкове, розглядіти, почути, розпізнати ворога, не скривдити друга.

У ЧК служили прості люди. В переважної більшості в них не було в житті нічого такого, що могло б підготувати їх до суворої і відповідальної роботи в органах влади. Із зброєю в руках добували вони для народу волю і землю. А потім революція, що перемогла, сказала їм: навчився дарувати, навчись і карати ворогів. Але будь пильний! Не помилися! Не сплутай друга з ворогом! Така помилка — найтяжчий злочин! Будь справедливий, як справедлива революція, що доручила тобі зброю! Але вже коли зустрівся з ворогом — не жалій, згнітивши серце, бийся до останнього, бо ти — солдат революції…

Усе це розумів Олексій, розуміли його товариші. Були, звичайно, серед них і такі, яким ненависть до ворога, або надмірний службовий запал, або властивості особистого характеру заважали сумлінно розібратися в обстановці і штовхали їх часом на необдумані, крайні заходи. На думку Олексія, до них належав і Семен Іларіонов. Однак можна з певністю сказати, що людей, подібних до Іларіонова, було небагато серед чекістів. До того ж їх сковувала обстановка діловитої стриманості, яку підтримували старі більшовики — Величко, похмурий сивий Адамчук, що починав разом з Дзержинським, і особливо — Брокман. Здавалося просто незбагненним, як голова умудряється бути в курсі всього того, що відбувається в ЧК. Він зберігав у пам'яті найменші подробиці найрізноманітніших справ, пам'ятав, що коли і кому було доручено, і вимагав від кожного суворо, його вимогливість створила в ЧК атмосферу високої відповідальності за свої вчинки, відповідальності, якою був пройнятий кожний чекіст.

Одного разу Федя Фомін, якого вилаяв за щось Брокман, поскаржився Олексієві:

— Говориш з ним, а він наче все наперед знає, — і, подумавши, додав: — Великого досвіду людина!

Федя розмістився тепер в одній кімнаті з Олексієм: він працював за столом Воронька. Галасливе це було сусідство. Запас енергії Федя мав величезний, а дівати її було нікуди: до самостійного ведення справ його не допускали, давали, головним чином, різні оперативні завдання. Був він наймолодшим серед співробітників, його любили за веселу вдачу, непосидючість, і мало хто знав його прізвище — хлопця звали просто Федьком. Будь-який прояв неповаги до своєї особи Федя переживав болісно і як тільки міг скорочував строки своєї молодості: додавав собі років, говорити намагався басом і потай мріяв відпустити вуса, але вони не поспішали рости на його свіжому хлоп'ячому обличчі. Витівник він був великий: добре танцював, умів показувати смішні сценки про п'яних та юродивих і робив це так майстерно, що заслужив навіть похвалу від Іларіонова, колишнього професіонального актора.

З деякого часу Федя почав часто бігати на Віттовську в карний розшук, де завів дружбу з одним із слідчих, Петром Костянтиновичем Буркашиним. Олексій знав Буркашина — чоловіка років тридцяти п'яти, здоров'яка з короткою шиєю і фельдфебельськими закрученими вусами. Якось Федя розповів Олексієві, чим вони з Буркашиним займаються.

— Він, розумієш, колишній цирковий борець, виступав під ім'ям Маска перемоги. Си-ила!.. — Федя глянув на двері, знизив голос, попросив: — Ти поки що не базікай, потім ми їх здивуємо. Буркашин мене джіу-джитсу навчає.

— Ну?

— Точно. Три прийоми вже засвоїв. Хочеш, покажу?

— Покажи.

— Ходімо в сад, тут місця мало…

У далекому кутку саду, що прилягав до будинку ЧК, Федя скинув шкірянку, помахав руками, розминаючи м'язи, і запропонував Олексієві: