Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 73)

За станцією Вапнярка поїзд зупинився в степу. В далечині лунали глухі вибухи артилерійської канонади.

Комісар знайшов Япончика біля штабного вагона.

— Чому зупинились?

— Що це таке? — замість відповіді спитав Япончик і, прислухаючись, підняв пальця.

— А ти не знаєш? — сказав комісар. — Це війна. Чорноморські матроси громлять білополяків.

— Так?.. — непевно пробурмотів Япончик. — Подумати тільки, скільки там галасу!..

З усіх вагонів висунулись голови його стривожених дружків.

— Накажи їхати далі! — зажадав комісар.

— Чекай, — сказав Япончик. — Куди нам поспішати?..

Він іще постояв роздумуючи, а коли земля донесла особливо могутній гарматний удар, пішов у вагон.

Ешелон продовжував стояти. Комісара до Япончика не пускали.

— Думає! — сказали йому.

Уранці у вагонах не долічились іще двохсот молдаванських «героїв». А Япончик усе ще «думав», замкнувшись у штабному вагоні з своїми близькими.

Комісар зрозумів: Япончик злякався. Вибір у бандита був невеликий: або йти на фронт, або визнати провал своєї витівки і стати перед революційним трибуналом. Ні те, ні друге не приваблювало Япончика. Він вибрав третє: взятися за старе, зберегти престиж в очах своїх приятелів і чекати кращих часів. Кінець кінцем багато було різних влад, усі зазнали поразки, дивись, і Радянська не втримається…

Комісара викликали в штабний вагон.

— Ми тут усе обмізкували, — об'явив йому Япончик. — Це не наше діло — сидіти в окопах!

— Тобто як це?!

— Дуже просто! Завертаємо додому!

— Що ти мелеш? Подумай, що ти кажеш!

— Я вже думав! Яка мені користь тут сидіти, питається? Ревматизм наживати?

— А наказ?.. Ти розумієш, що це зветься зрада військовому обов'язку?!

— Військовому обов'язку… — передражнив Япончик. — Не лякай мене красивими словами! Якщо я буду в Одесі, вона стане для білих могилою!

Комісар був молодий. Витримка давалася йому важко. Але він усе ж примусив себе говорити спокійно:

— Вінницький, ти зараз краском, а не хто-небудь… Те, що ти задумав, — зрада!

Япончик непокірно задер підборіддя:

— Не капай мені на мозок, поки що я на свою голову не скаржуся. Словом, нічого розмазувати кашу по столу, вирішили — і все! Між іншим, тобі я раджу сидіти тихо і не рипатись. Ти ж знаєш моїх хлопців: у них дуже зіпсовані нерви!..

Комісар нічого не відповів і вийшов з вагона.

… Пішки він добрався до найближчого села, роздобув коня і без сідла поскакав у Вознесенськ — велику вузлову станцію, що її бандити не могли обминути.

Він загнав коня, ішов пішки, під'їжджав на попутних підводах і, мабуть, спізнився б усе-таки попередити вознесенських комуністів про зраду Япончика, коли б несподівані обставини не затримали того на станції Вапнярка.

Коли ешелон з бандитами повернувся до Вапнярки, на станцію прибув голова місцевого ревкому, колишній студент, більшовик Зонін, зовсім іще молодий двадцятидвохрічний юнак, хворий на сухоти, з блідим тонким обличчям мрійника й аскета. Тільки вчора він з почестями проводжав цей ешелон на фронт…

Залишивши коня на привокзальній площі, Зонін вискочив на платформу. Гомін, крики, матірщина лунали на станції. Бандити тягнули у вагони все, що тільки можна було потягнути: половики, відра, якийсь нікудишній залізничний інвентар і навіть зірвані із стін кумачеві плакати. У сум'ятті ніхто не звернув на Зоніна уваги.

Він побіг уздовж ешелона, шукаючи Япончика. Назустріч трапився розкуйовджений низькорослий бандит, який тягнув для чогось довгу дводюймову дошку. Зонін схопив його за рукав:

— Де Вінницький?

— Відчепись! — рвонувся бандит.

— Де Вінницький, питаю!

— У вокзалі. Душу виймає з якогось начальника, щоб паровоз давав…

Уже на порозі пасажирського залу Зонін почув розлючений голос Япончика. Те, що він побачив, пробившись крізь натовп бандитів, одразу дало зрозуміти йому, що сталося.

А сталося от що. Як тільки нальотчики захопили станцію, то, рятуючись від них, розбіглися всі станційні службовці. Це було б іще півбіди, та разом із службовцями зникла й паровозна бригада. Піймали тільки начальника станції. Із нього Япончик і «виймав душу».

Начальник станції був сухорлявий дідок із зляканими блякло-голубими очима й сивою еспаньйолкою. Япончик тряс його, згрібши за лацкани синьої форменої тужурки.

— Де машиніст, старий пацюк? — горлав він. — Де твої паровозники, наволоч? Відповідай по-хорошому, добром прошу!..

Від «доброти» молдаванського бандита у начальника станції безвільно, мов на шарнірах, метлялася голова. Кашкет з червоним околишем злетів на підлогу, оголивши легке, як павутинка, волосся. Заїкаючись і схлипуючи, начальник кволо змахував руками і намагався пояснити, що у Вапнярці працює недавно, що сам він з Умані і тут майже нікого не знає. Він усією душею радий допомогти «товаришеві командиру», та що він може зробити один, коли всі розбіглись і кинули його напризволяще?..

— Брешеш! — посатанів Япончик. — Навмисне резину тягнеш! Кажи, де вони, або самого примушу поїзд вести! Не поведеш — повішу на водокачці, як паршивого собаку! Востаннє питаю, куди машиністів подів?

— П-повірте, т-товаришу командир, життям вам присягаюсь, н-не знаю! — заплакав начальник станції.

— У-у! — Япончик різко і боляче тицьнув йому кулаком в обличчя.

Старий охнув. Кров із розбитого носа закривавила його акуратно підстрижені вуса, потекла на тремтячий клинчик борідки.

— Стій, Вінницький! — закричав Зонін. — Вимагаю припинити неподобство!

Япончик обернувся:

— А тобі що? Ти хто такий?

— Я голова Вапнярського ревкому Зонін. Відпусти людину! Машиністів однак не буде! Без наказу командування звідси не виїде ніхто!

Япончик відштовхнув начальника станції і ступив назустріч голові ревкому. Перекривлене обличчя його стало жовтаво-блідим. Вузькі очі косили від люті. Дерев'яні коробки маузерів плутались у нього в ногах, і кінець довгого палаша брязкаючи волочився по кахляній підлозі.

— Затримати хочеш? Певно, вже й підмогу викликав?..

— Слухайте всі! — Зонін скочив на лаву посеред залу й зірвав з голови кашкета. — Бійці першого одеського полку! Я звертаюся до вас від імені Військової революційної ради! Ви добровільно стали під червоний прапор Радянської влади, а тепер вас підбивають не виконувати наказів червоного командування, штовхають на шлях зради революції! Владою, що дана мені Республікою, я звільняю колишнього командира полку і беру командування на себе! Я знаю, серед вас знайдуться вірні революції, які зімкнуть свої ряди в боротьбі за щастя народу!..

Ні, не цими словами можна було пройняти людей, що стояли перед Зоніним! Та й чи існували взагалі слова, які могли б вплинути на цей різномасний одеський набрід, зібраний Япончиком у горезвісний «молдаванський полк»?! Злобні нахабні обличчя оточували Зоніна, порожні очі…

— Через кілька годин сюди прибудуть червоні війська! — вів далі Зонін. — Зрадники й провокатори будуть розстріляні. Пропоную не чекати приходу Червоної Армії і своїми силами знешкодити тих, хто підбиває вас на зраду!..

— Га-ад! — заверещав Япончик. — Війська викликав! Не слухайте його, братва! Це ж провокатор! Бий його!

Оце було зрозуміло!

— Би-ий! Лягавий! — загорлали в натовпі.

— Души гада!

Зонін змахнув рукою:

— Стійте!.. — але голос його потонув у лютому, несамовитому ревінні.

Хтось штовхнув його в спину, хтось висмикнув лавку з-під ніг. І коли він, незграбно змахнувши руками, упав на підлогу, його захлюпнула чорна ревуча лавина бандитів.

Голову вапнярського ревкому били чобітьми, прикладами, рукоятками револьверів. Били по-бандитському, до смерті. В уже мертве, розплатане на брудній підлозі тіло Япончик випустив три кулі з маузера…

Після довгих пошуків бандитам усе ж пощастило знайти машиніста, який заховався в станційних складах. Його теж по-звірячому побили і примусили вести поїзд в Одесу.

На світанку наступного дня вони прибули у Вознесенськ.

Але комісар устиг випередити їх на кілька годин і підняти на ноги всю міську партійну організацію. Япончику підготували достойну зустріч.