Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 72)

— Фі! — сказав він і скривив своє плоске обличчя з коротким і ніби розплющеним носом. — Хіба не знайшлося в Одесі пари гарних крісел та пристойного дивана для такого поважного місця? — Він похитав головою і з цікавістю втупився в начальника Особливого відділу. — Ви і є Фомін? — запитав він.

— Я і є.

— А мене ви знаєте?

— Не маю приємності.

— Я — Вінницький. Іноді мене ще звуть Япончиком. Може, чули? А це мій ад'ютант… — Япончик зам'явся. — Звіть його Жора Дуб, він не образиться.

Фомін вичікувально мовчав, розглядаючи відвідувачів і стукаючи олівцем по стосу паперів. Обличчя в нього теж було вилицювате, тверде, монгольського типу, з рідкою щетинкою на підборідді.

— Так от, — вів далі Япончик, трохи збитий з пантелику тим, що його ім'я, здавалось, не справило на Фоміна ніякого враження, — я маю до вас серйозну розмову. Останнім часом ви стали дуже брутально поводитися з моїми людьми.

— З якими це «моїми людьми»? — примружився Фомін.

Япончик досадливо насупився:

— Товаришу Фомін, ми не діти! Ви знаєте, хто я, я знаю, хто ви.

— Ну, припустімо, — погодився Фомін. — Далі що?

— Ось я й кажу: ви дуже брутально поводитеся з моїми людьми і коцаєте[10] їх де прийдеться.

— Ми розстрілюємо бандитів, — сказав Фомін. — Поки що мало, недостатньо. Надалі будемо розстрілювати більше.

— Правильно! — Япончик ляснув долонею по столу. — Цілком правильно робите, товаришу Фомін! Це кажу вам я, Михайло Вінницький! Деякі дурні люди думають, що я такий самий, як вони. Безсоромна брехня! Спитайте кого хочете, і вам скажуть: Вінницький ніколи не кривдив бідняків! Вінницький завжди був за робітничий клас і підданий був страшним тортурам у денікінській контррозвідці! І я сказав своїм людям: одне діло — грабувати при білих і зовсім інше діло — грабувати при червоних. Це дві великих різниці! Я не бандит, щоб ви знали! Я екс-про-пріа-тор! — затнувшись на важкому слові, повідомив Япончик. — Революція для мене рідна мати! І якщо тепер хтось візьметься за старе, тому я найлютіший ворог, і нехай їх б'є в саму душу Чека і Особливий відділ! Даю на те свою згоду!

— Уклінно дякуємо! — посміхнувся Фомін. Він усе ще не міг збагнути, до чого хилить Япончик. — Обійшлось би і так якось.

Япончик пропустив це зауваження повз увагу.

— І ось я маю до вас ділову пропозицію! — вів далі він. — Досі я боровся, сидячи в Одесі. Тепер я хочу вийти на простір! Ви, напевно, знаєте, що під моїм командуванням (він так і сказав — «під моїм командуванням») тисячі чоловік. Якщо хочете, я можу зробити з них регулярне військо за Радянську владу! Що для цього треба? Та нічогісінько, пару дрібниць! Один папірець, що я є червоний командир! Решту я беру на себе. Ви матимете бойовий полк з відбірних сміливців! Зброя у мене є, одяг у мене є, авторитет у мене теж є. Дайте папірець, і через тиждень я виступлю на фронт громити білополяків! — Япончик припечатав кулак до столу і відкинувся на табуреті, переможно дивлячись на Фоміна.

— Та-ак… — спроквола сказав Фомін. — Зрозу-мі-ло…

Неквапливо стукаючи олівцем по паперу, він гарячково перебирав у думці всі «за» і «проти» пропозиції Мишки.

Становище в Одесі дуже розрядиться, якщо Япончик виведе з неї бандитів. Та чи вдасться йому це? Чи воюватимуть вони? Люди непевні…

До того ж видати Япончику жаданий мандат означатиме взяти на себе відповідальність за всі його дії. Нелегке завдання!

Чи все-таки рискнути? Яка це щаслива нагода прибрати бандитів до рук!..

— Я сам таких питань не вирішую, — промовив нарешті Фомін. — Треба погодити з Реввійськрадою фронту.

— Правильно! — сказав Япончик. — Хіба я не розумію? Все повинно бути солідно! Скажіть Реввійськраді, вони не прорахуються!

— Ти певен, що збереш людей? — запитав Фомін.

— Товаришу начальник, — поблажливо промовив Япончик, — ви тут нова людина, і вам простимо задавати такі наївні запитання. Мені просто смішно! Вінницького трохи знають в Одесі, і його слово чогось таки варте! Якщо я кажу…

— Гаразд, — перебив Фомін, — усе ясно. Завтра одержиш відповідь.

— Оце розмова! — сказав Япончик, підводячись. — Люблю ділових людей! Тоді не буду вас більше затримувати, дозвольте попрощатись… І скажіть, щоб нас випустили звідси.

Фомін покликав чергового і наказав провести відвідувачів.

Того ж дня Реввійськрада вирішила видати Япончику мандат на формування бойового полка. Риск, врешті, був невеликий. Можливо, деяка частина бандитів справді візьметься за розум, — яких тільки чудес не робила революція! Якщо ж нічого не вийде, то роззброїти бандитів, зібраних докупи, буде легше, ніж зараз, коли вони ховаються по темних кутках. Та головне — випадала реальна можливість очистити місто від бандитів.

Япончик узявся за діло.

Не менше двох тисяч злодіїв і нальотчиків виявили готовність вступити в його військо. Новосельська вулиця, де розмістився штаб Япончика, перетворилась на військовий табір…

І ось одного чудового дня — це був справді чудовий день для жителів Одеси! — бандити виступили на передові позиції.

Япончик зробив усе, щоб ця подія надовго лишилася в пам'яті одеситів.

Попереду йшли музиканти. Люди Япончика збирали їх по всьому місту. Трубачі і флейтисти з Оперного театру, жебрущі скрипалі, що просили по дворах, гармоністи з слобідських пивничок — усі вони сьогодні крокували поряд, граючи похідні марші і блатні молдаванські мелодії.

Позаду оркестру їхав на білому жеребці сам Япончик у шкіряному кашкеті, «як у Котовського», в офіцерському френчі і червоному галіфе з золотими позументами. Два маузери і прямий уланський палаш у сяючих нікельованих піхвах із зазубреним коліщатком на кінці були на його озброєнні.

Поряд несли величезний прапор з важкого малинового бархату. На ньому була вишита повна назва полку:

«Перший непереможний революційний інтернаціональний одеський залізний полк. Смерть буржуям!»

Біля прапора їхав полковий комісар, призначений Реввійськрадою, — смаглявий чорноволосий юнак у студентській тужурці.

А вслід за ними нестройними рядами рухалося воїнство Мишки. Його прикрашали мундири всіх європейських армій, що побували в Одесі. Рябіло в очах від голубих французьких шинелей, англійських хакі, синіх жупанів і грецьких курток. Особливо розмаїтими були головні убори. Крім звичайних кашкетів та кубанок, тут можна було побачити гайдамацькі папахи з довгими шликами, польські конфедератки, берети французьких піхотинців і навіть німецькі каски з високими гострими шишаками. Кокарди було відірвано, замість них прикріплено червоноармійські зірочки.

Аж шибки у вікнах дрижали, гримів оркестр, розвівався малиновий прапор, і бандити повільно крокували вулицями, упріваючи під тягарем навішаної на них зброї — гвинтівок, пістолетів, гранат і кулеметних стрічок, що їх а лишком вистачило б, щоб озброїти цілу дивізію.

Поглянути на таке небувале видовище висипали тисячі зівак. Темпераментні одеські обивателі, охочі до всього яскравого і незвичайного, з дивовижною легкістю повірили в те, що бандити «виправилися». Вони навіть ладні були пишатися «своїми» бандитами: де ви ще бачили таке місто, щоб у ньому навіть нальотчики («Ви чуєте, навіть нальотчики!») йшли воювати за Радянську владу! Бони махали хусточками, вигукували побажання щасливої дороги та перемоги, забувши, що ще зовсім недавно ці самі люди перетворювали їхнє життя у суцільний жах, який не припинявся ні вдень ні вночі…

Тільки-но ешелон з молдаванським воїнством залишив Одесу, як стало цілком ясно, що Мишка переоцінив свої сили. Ні малиновий прапор, ні зірочки на головних уборах не могли змінити його людей: бандитами вони були, бандитами й лишилися.

У вагоні Япончика йшло безпробудне пияцтво. Бриньчали гітари, чути було дрібний тупіт танцюючих, тхнуло сивухою, верещали прихоплені з Одеси жінки.

Вуркагани не відставали од свого ватажка. На якомусь полустанку вони розстріляли цистерну, що стояла на запасній колії, вирішивши, що в ній спирт. Цистерну розірвало на друзки: в ній був гас. Селян, які виносили до поїзда молоко та варену картоплю, бандити грабували начисто, не платячи ні копійки.

Плоть від плоті молдаванської голоти, Япончик не вбачав у цьому нічого незвичайного.

— Подумаєш — діло! — сказав він комісарові, коли той зажадав негайно припинити грабіж. — Може, в них така звичка боротися з спекуляцією. І взагалі ти їх не чіпай: люди на смерть їдуть!

Переконати його, що це плямує всю Червону Армію, було неможливо. Комісар вжив своїх заходів. Він попередив по телефону залізничників, і ті виставили на кожній станції озброєні патрулі. Базари спорожніли. Грабувати стало нікого. Бойовий дух «відібраних сміливців» одразу ж підупав.

І тоді воїнство Мишки почало танути так само швидко, як і створювалось. Поняття про обов'язок, честь, військову дисципліну були чужі нальотчикам. Майбутнє не обіцяло їм нічого втішного — окопну вологу й жорстокі бої з білополяками, під час яких, чого доброго, і вбити можуть. Кримінальники занудьгували за своїми теплими «малинами», де ніякий дощ не страшний і дуже близько до чужих кишень. Нашвидку зібравши пожитки, вони без зайвих слів почали залишати ешелон і хто як міг утікати до Одеси. Зупинити їх можна було, мабуть, лише найбільш крайніми заходами, аж до розстрілу, а на це Япончик ніколи б не зважився. Він надто добре знав своїх приятелів: почни налагоджувати дисципліну — і ніхто не ручиться за твою власну шкуру…