Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 34)
— Слухай, Маріє, — сказав Олексій, — тут був раніше телеграфіст Солових…
— Був такий, — підтвердила Маруся, ховаючи пакетик у потайну кишеню. — Він при білих пропав.
— Ти знаєш, де він жив?
— Ні.
— Дам тобі адресу. В нього повинні бути родичі. Постарайся узнати, що їм відомо про нього, їх імена і взагалі про всю сім'ю. З сусідами поговори. Тільки обережно, щоб потім не базікали: от, мовляв, приходили, випитували.
— Зрозуміло.
— Завтра вранці знайдеш мене в штабі. Коли приставатимуть, хто та для чого, скажи, знайома або там наречена, чи що…
— Добре, — Маруся поправила кучерик біля вуха, — зроблю.
РОДИЧІ СОЛОВИХ
Побувати у родичів Солових Олексієві порадив Величко.
Злополучний телеграфіст, незважаючи на свій переляк, відмовився назвати даму серця. Варто було тільки заговорити про неї, як його наче хто підміняв.
— Ні, ні! — говорив він, притискаючи руки до грудей і гарячково поблискуючи очима. — Я жертва, і вона жертва!.. Я готовий усе розповісти! Я їх ненавиджу, цих негідників! Вони обдурили її так само, як і мене! Вона поетичне створіння… Вона вірила мені… Благаю вас: хай я один постраждаю!.. — Але він тут же лякався своїх слів, починав присягатися, що, піддавшись на умовляння контррозвідників, зробив необдумано, не бажаючи нікому заподіяти шкоди…
Його упертість викликала в Олексія почуття, схоже на повагу: як-не-як це було проявом характеру…
Можливо, телеграфіст говорив правду, і особа, що полонила його, справді була іграшкою в руках контррозвідників. Проте Олексій, а тим більше Величко, знали, що зв'язки з контррозвідкою легко не пориваються, що особа могла знати, кого, відступаючи, врангелівці залишили в Олешках.
Та й взагалі, треба ж було з чогось почати!..
План в Олексія був такий: прийти до родичів Солових, видати себе за людину, що сиділа в ЧК разом з телеграфістом, і постаратися вивідати, хто вона, ця особа. Треба сказати, що в ЧК потрапив випадково. Ні, він не контра в тому розумінні, яке вони надають цьому поняттю. Але він і не червоний. Він з тих, що вагаються. Пливе собі за течією, куди винесе. Винесло до червоних — працює на них. Потрапив би до білих — ще краще… Та ось не потрапив. Ну, що ж, почекаємо, побачимо, як піде далі. Війна ще не завтра кінчається, все може бути…
Коли спитають, за що взяли в ЧК і чому після цього червоні все-таки лишили його в себе на роботі, можна розповісти про госпітальну історію з уваркою м'яса, яку розплутав Воронько. Сказати, що, не подумавши, виступив на мітингу, вимагав самосуду над лікарями. Чекісти забрали його і ще кількох чоловік, потримали, пострахали і випустили. І ось там він зустрів Солових, сидів з ним три дні в камері. Ділились останнім. А коли Олексія звільняли, Солових попросив зайти до рідних, якщо доведеться бути в Олешках.
Це, здається, виглядало правдоподібно…
Вранці прибігла Маруся. По сусідству з Солових жила бабуся, яка ходила до Марусиної тітки по трави. Маруся дізналася від неї, що сестру телеграфіста звуть Вандою. Її чоловік, Володимир Аполінарійович, колись служив в Асканії-Нова — маєтку відомого в окрузі поміщика Фальцфейна. Батько Солових, акцизний чиновник, помер давно, а мати лише, рік тому отруїлася грибами і теж померла. Ванда і її чоловік ніде не працюють, торгують чимось на базарі.
Про телеграфіста нічого не відомо. Сестра, може, й знає, але мовчить, з сусідами не ділиться…
Олексій звелів Марусі чекати його ввечері і пішов до родичів телеграфіста.
Будинок у них був одноповерховий, з гранітним цоколем і критим ґанком. Позаду — яблуневий сад. У саду Олексій побачив огрядного чоловіка в пічній сорочці, випущеній поверх штанів, і в стоптаних пантофлях на босу ногу. Він обрізував садовими ножицями сухі гілки на обмазаних вапном яблунях. Більшу частину голови чоловіка займала лисина. Там, де-не було лисини, росло довге рідке волосся. Під сорочкою колихався живіт.
Очевидно, це був шурин телеграфіста.
Олексій кілька разів пройшовся туди й назад перед будинком, поки не помітив, що товстун почав занепокоєно скоса поглядати на нього. Тоді, перевальцем підійшовши до паркана, Олексій дістав кисет і заходився скручувати козячу ніжку.
Шурин Солових зрозумів його маневри. Від дерева до дерева він теж наблизився до паркана і зупинився за три кроки від Олексія, біля крайньої яблуні.
З хвилину обоє мовчали.
Першим заговорив товстун:
— Вам кого?..
Олексій обережно повернув голову і оглянув вулицю.
— Солових Владислав тут жив? — спитав він.
— Ну, тут, — відповів товстун, почекавши. — А вам навіщо?
— Ви часом не шурином йому доводитесь, Володимир… забув по батькові?
— Аполінарійович.
— Значить, ви? — Олексій заговорив приглушеною скоромовкою: — Уклін велів передати вам і сестрі Ванді. Сказати, щоб не побивалися, що живий… Надію має побачити особисто…
— Ага…
— Хай, каже, не турбуються. Скоро, мовляв, ще дам звістку.
— Та-ак…
— От і все.
— Зрозумі-іло…
Олексій чекав запитань. Їх не було. Товстун мовчав і дивився Олексієві просто в очі, марно клацаючи ножицями в повітрі.
— Коли що треба, я в штабі працюю… писарем, — сказав Олексій. — Спитати Михальова.
Він одірвався від паркана і пішов, не озираючись, але відчуваючи, що товстун дивиться йому вслід.
Олексій повернувся до штабу похмурий і сів переписувати якісь накази. Доводилося все обмірковувати заново. Невдача зламала такий простий і ясний план. Чому? В розмові з товстуном він поводився правильно і пішов теж вчасно: настирливість відразу ж видала б його. Може, шурин просто злякався, а після одумається і все-таки прийде дізнатись про долю свого нещасливого родича? Навряд. Видно, стріляний горобець, почув недобре. Ех, треба було не з ним розмовляти, а підстерегти Ванду, сестру: з жінками все-таки легше… Звичайно, дурна макітра заднім розумом тільки й сильна.
Так Олексій картав себе доти, поки від цього пустого заняття його не відірвав голос чергового по штабу:
— Михальов, на вихід! Приймай гостей: дамочка до тебе прийшла!
Писарі, радіючи нагоді відірватись од роботи і позубоскалити, загомоніли:
— Спритний хлопець! Йде коли хоче. За які заслуги!
«Ну, почекай же! — подумав Олексій, ідучи до виходу, — Сказано, дома чекати, зайвий раз людям очі не мозолити». Він вирішив, що прийшла Маруся.
Але біля виходу, замість Марусі, стояла висока, худа жінка з припухлим від недавніх сліз обличчям. Лише побачивши її опуклі водянисті очі і біле, немов кислотою травлене волосся, Олексій догадався: Ванда, уроджена Солових. У нього радісно забилося серце. Перебираючи бахрому хустки, жінка злякано дивилась на озброєних людей, що снували біля штабу.
Олексій пройшов повз неї і, злегка зачепивши ліктем, неголосно кинув:
— Ходімо…
Жінка здригнулася, стиснула бахрому в кулаці і пішла за ним.
Олексій звернув в один провулок, в другий, шукаючи найзатишнішого куточка. Знайшовши безлюдний тупичок, він зупинився і почекав жінку. Вона підійшла, дивлячись на нього з острахом, недовір'ям і надією.
Він раптом відчув усю складність свого завдання.
Солових був врангелівськнм шпигуном і справедливо повинен був попести кару. Така логіка великої боротьби, яку вони вели, і навіть тінь жалю до нього не тривожила Олексія. Але зараз перед Олексієм стояла жінка, для якої плюгавий олешківський телеграфіст був рідною людиною — братом. Страх за його долю пригнав її сюди, незважаючи на небезпеку. Чоловік, мабуть, не пускав… Плакала: он як опухло обличчя. І все-таки прийшла… Олексій згадав свою Катерину. Та, напевно, теж прибігла б, забувши про все на світі, щоб почути про нього звістку. І Глущенко не зміг би перешкодити. Де вона тепер?..
— Ви сестра Владислава? — спитав він.
Вона мовчки кивнула.
— Я з ним сидів у ЧК три дні…
— Він живий?
— Живий… Передавав уклін. Говорив, щоб не побивалися за ним.
Ці слова подіяли якраз протилежно. Жінка почала глибоко дихати, повіки її почервоніли.
— Ви не плачте, — півголосом сказав Олексій. — Може, ще обійдеться…
— За що… Його… схопили?
— Точно не скажу. Адже там не дуже розбалакаєшся. Тільки, здається, влип він ні за що. Але Владислав не втрачає надії. Сподівається вилізти і вам просив це передати, І ще говорив, нібито якийсь чоловік повинен вам повідомити про нього…
Це був пробний хід, але жінка піддалася на нього.