Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 102)

Голос чергового було ледве чути. Він насилу пробивався через тріск і шкварчання мембрани.

Олексій втискував губи в мідний ріжок мікрофона, закритий тонкою дротяною сіткою:

— Передайте Інокентьєву або Олов'яникову: в порту, на елеваторі, зрада! Нехай вживуть заходів! Сьогодні вночі його збираються підпалити… Ви зрозуміли мене? Пожежа, кажу! Пожежа!.. Так, так! Сьогодні вночі! Там хтось орудує. Нехай як слід обшарять увесь елеватор… Елеватор нехай обшарять, кажу! І треба посилити охорону! Все зрозуміли?… Охорону посилити!..

— Хто передає? — донеслося здалеку.

— Скажіть, херсонець.

— Хто?

— Херсонець. Так і передайте, вони зрозуміють.

— Буде зроблено… — прохрипіло здалеку.

Олексій повісив трубку на важіль. Прислухався. Потім ступив до дверей і ривком відчинив їх. За дверима стояв аптекар. Вигляд у нього був сконфужений.

Олексій поманив його пальцем.

— Мушу попередити, — неголосно сказав він, причиняючи двері, — те, про що я зараз говорив, крім нас з вами, не знає жодна стороння людина. Якщо почнуться розмови… Все розумієте?

У провізора обличчя стало таким, як колір його халата.

— Що ви, що ви, товаришу комісар! — замахав він руками. — Я ж зовсім не мав на увазі… Просто, знаєте, незнайома людина, так я трохи боявся. Ай-яй-яй, який жах, який жах!..

— Я вас, здається, попередив? — насупився Олексій.

— Ради бога, не турбуйтесь! Усе помре в цій кімнаті!

— І дружині своїй скажіть, якщо вона чула…

— Нічого вона не чула! А в мене скоріше язик відсохне, ніж я довірю жінці таку справу! Ай-яй-яй!..

— Отож-то! За телефон спасибі.

— Про що мова! — закричав провізор. — Яке тут може бути спасибі! Заходьте ще, коли треба! Приходьте запросто! Я завжди з великим задоволенням!..

Він провів Олексія до виходу повз здивовану дружину і довго кланявся, стоячи на порозі.

Олексій поспішив звернути за ріг.

НА ЕЛЕВАТОРІ

В урвищі на морському березі була вузька щілина, що заросла реп'яхами. Протискуватися в неї треба було боком, а далі хід розширювався і поступово переходив у низьку печеру. Тут і побачив Олексій «гвардію Шаворського», яка мала сьогодні «забезпечити» пожежу на елеваторі.

Це було строкате збіговисько, чоловік двадцять. Переважна більшість — звичайні карні злочинці, ті, що в нічний час наводять жах на одеських обивателів. Серед інших Олексій розгледів людей з військовою виправкою, помітну, незважаючи навіть на заяложений, з чужого плеча одяг, в який вони були вбрані. Втретє він тут зустрів відомого «представника гужового транспорту» Хому Костильчука. Хома теж пізнав Олексія і по-приятельськи підморгнув йому.

Розпоряджався в печері дебелий чоловік з випуклими грудьми й інтелігентською гострою борідкою. Його низький рокітливий голос здався знайомим. Олексій підійшов ближче, прислухався. І згадав: сходи, площадка, вітражі у віконних прорізах, мідна дощечка на дверях… Баташов!..

Це було важливе відкриття, але за ним зараз же сталися нові.

Як і Шаворського, Олексій давно знав цього чоловіка. На фотографії, принесеній Інокентьєвим, він був зображений у морській формі з погонами капітана другого рангу. І прізвище в нього було інше: Сієвич. Один з організаторів торішньої змови в Одесі…

Троє втекли в двадцятому році від ЧК: Шаворський, Сієвич і Краснов. Краснова було вбито. Щодо Сієвича, то гадали, що він утік за кордон. Ба ні, тут голубчик!

На відміну од Шаворського, який збрив бороду, колишній кавторанг відростив еспаньйолку. Але бородою не закрити великого горбатого носа і в'ялих складок шкіри, що напливають на повіки. От, виявляється, хто цей таємничий Баташов, який підіслав до Олексія дідка в рединготі!..

І ще один чоловік непокоїв Олексія. Непокоїв тому, що розгледіти його як слід не вдалося, а Олексій не міг позбутися почуття, що з цим суб'єктом він уже десь зустрічався. Зростом парубок скидався на покійного Булигу, але виглядав ще більш неповоротким і незграбним. Козирок насунутої на вуха кепки затінював його обличчя. Ноги він ставив клишоного, носками всередину, руки тримав у кишенях широченного кльошу. Стояв він у товаристві Хоми Костильчука і ще якихось кримінальних типів.

Олексій намагався не потрапляти йому на очі, але випадок усе ж звів їх докупи.

Переговоривши сам на сам з Баташовим-Сієвичем, Микоша підійшов до Хоми, щось сказав йому, і вся компанія рушила до виходу. Хома ніс ліхтар, Микоша — великий поржавілий бідон, від якого тхнуло гасом.

— Гайда! — сказав Микоша Олексієві.

У проході він зупинив своїх людей і почав їм давати вказівки.

— Спалахне о другій ночі. Слухайте всі: поводитися тихо! Шпалерами не шуміти, тільки в особливому випадку. Хомко, бери хлопчиків і катай вперед, зробиш пожежні крани, щоб ні краплини води! Втямив? Іди!

Костильчук підняв ліхтар і оглянув своїх, вибираючи помічників. Жовте мерехтливе світло осяяло обличчя. Олексій здригнувся.

Мигаючи від світла, мов осліплена сова, перед ним стояв не хто інший, як Петько Цяця, сусід Павки Синєсвитенка…

— Ти, — сказав Хома Цяці, — і ти, — він тицьнув пальцем у кістлявого, сутулого чоловіка в брезентовій рибальській накидці.

Вони вийшли першими.

Виждавши трохи, Микоша звелів рушати. По одному вилізли із катакомби і попрямували в місто. Йшли через центр, витягнувшись ланцюгом.

Олексій простував слідом за Микошею і думав про Петька Цяцю.

Упізнав він його чи не впізнав? Бачилися вони всього один раз, у день приїзду Олексія в Одесу, Цяця тоді наче не дуже приглядався. До того ж Олексій уже з тиждень не голився і дуже заріс щетиною.

А якщо все ж упізнав? Тоді біда. Родинні зв'язки з колишнім червоноармійцем Синєсвитенком не могли прикрасити Олексія в очах бандитів. Якщо ж Цяця почне плескати язиком і це докотиться до Шаворського, провал неминучий: у «хазяїна» зовсім інші дані про біографію Олексія.

Олексій намагався згадати, який був вираз обличчя у Цяці, коли той побачив його. Наче байдужий. А втім, спробуй розберись: пика у Цяці, немов окіст, нічого не відбиває!..

Вони спустилися до порту. Поблизу Потьомкінських сходів Микоша зупинився і почекав приятелів.

Коли всі підійшли, він звелів Олексієві залишитися з ним, а решті йти до елеватора в обхід, зайняти зручні місця і чекати. Коли спалахне і збіжиться натовп, зчинити паніку. Головне ж, заважати гасити.

— Загориться дужче, тоді змивайтеся, — хрипким голосом напучував він. — Якщо наскочать чекісти, можна й постріляти. Одначе не дуже! Ей, Гоша, чуєш ти мене? Не дуже бешкетуй! Нехай Одеса думає, що ми тут ні при чому.

— Не вчи вченого… — відказав Гоша, мабуть, великий любитель постріляти.

— На нас з тобою найбільш відповідальний факт, — заявив Микоша, коли вони з Олексієм лишилися самі. — Хома заб'є пожежний кран. Такий собі добрячий дубовий клинчик!.. Хлопчики попрацюють у натовпі. А ми у відповідальний момент підпалимо в іншому місці.

— А навіщо?

— Не втямиш? Та щоб вони побігали туди й сюди! Втямив?

— Ага…

— Тримай! — Микоша сунув у руки Олексієві бідон. — І почапали швиденько.

… Вони пробиралися якимись одному Микоші відомими переходами. Звертали в провулки, перелазили через паркани, обходили склади і покинуті майстерні, йшли шпалами портових залізничних колій. Скоро Олексій перестав орієнтуватися, де вони перебувають, і намагався тільки не втратити з очей Микошу.

Поминули якийсь пустир, і дорогу перетнув кам'яний мур, укріплений товстими контрфорсами. За ним виникла тінь величезної будівлі. Елеватор.

В одному місці мур було зруйновано. Темнів широкий пролом з гострими зубчастими краями. Микоша зупинив Олексія.

— Тут, — шепнув він. — Підходяще: все побачимо, як у театрі…

Олексій поставив бідон і оглянувся.

За пустирем скупчилися житлові будинки. В них де-не-де ще світилися вікна.

Зліва, одразу за огорожею елеватора, починалася простора територія вантажної пристані. Чути було, як далеко-далеко за молом шумлять хвилі. Свіжий нічний вітер гуляв по пустирю, ворушив сміття…

Тепер треба було запастися терпінням і чекати стільки, скільки треба Микоші, щоб усвідомити провал задуманого бандитами підпалу.

Вони сіли на землю біля пролому. Микоша присунувся до Олексія.

— А вітерець же добрячий, га? — зашепотів він голосно, навіть не дбаючи про обережність, — Роздмухає хіба ж так! Ох, і погріються нині комісари!

— Послухай, — сказав Олексій, — ти мені скажи: на елеваторі свої люди, чи що?

— А то ж як! — охоче відгукнувся Микоша. — Головний комірник. Хазяїн йому англійськими фунтами заплатив, можеш собі уявити? Інакше ні за що не згоджувався.