Александр Лукин – Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса (страница 104)

Елеватор палав. Полум'я бурхало, з чотирьох боків охопивши будову. Олексій зрозумів, що там йому робити нічого.

Микоша лежав на спині, закинувши над головою кулак з револьвером. Присівши навпочіпки, Олексій нашвидку обшарив його кишені. Знайшов коробку цигарок «Сальве», трохи грошей, срібний годинник-цибулину і два конвертики з кокаїном. Усе це він залишив при Микоші. Револьвера теж не взяв. Бідон з гасом про всяк випадок перекинув.

Покружлявши в лабіринті провулків і тупиків, він вибрався до Потьомкінських сходів.

Назустріч бігли люди. Щоб не викликати підозри, Олексій, не поспішаючи, піднявся на Миколаївський. Раптом відчув, що в нього, наче від удару, пече в передпліччі. Він зупинився, помацав. Рукав був розірваний і мокрий.

«Еге, та мене поранено!» — подумав він.

Микошина куля ковзнула трохи вище ліктя і неглибоко розпорола шкіру. Ранка була невелика, але вона одразу змінила плани Олексія… Він звернув на Пушкінську, потім на Успенську і чимдуж припустив до Різничука.

Змучений, задиханий став він перед Шаворським.

— Микошу вбили!

Усупереч сподіванням, це повідомлення не справило на Шаворського великого враження.

— Спокійно! — сказав він. — Де вбили? Хто?

Ледве зводячи подих, Олексій розповів, що все трапилося саме в той момент, коли вони з Микошею хотіли підпалити будинки поблизу елеватора. Він так, мовляв, і не розібрав, на кого вони напоролися: чи то на міліцію, чи то на чекістів. Олексій ледве втік, а Микошу одразу на смерть.

Шаворський сплюнув:

— Влип, матері його чорт! Туди й дорога!..

Проти цього Олексій нічого не міг заперечити, його тільки здивувало, що Шаворський так легко змирився з долею свого найвірнішого охоронця.

— Добре, що на смерть, — кинув Шаворський, — у Чека він би всіх виказав. А сам ти цілий? — спитав він грубо, вперше звертаючись до Олексія на «ти».

— Теж трохи зачепило…

— Ану, покажи!

Різничук підкрутив лампу, добавивши світла. Олексія уважно оглянули.

— Он де шкрябнула, — сказав Різничук. — Рядком пройшла, якби трохи лівіше — то й амба!

Він приніс марлю і допоміг Олексієві забинтувати руку.

— Давай, Сивий, обмиєм удачу, — сказав Шаворський.

Тільки тепер Олексій помітив, що Шаворський п'яний.

Очі його гарячково поблискували, рухи були розмашисті і неточні. Він дістав з комори сулію, розхлюпуючи, налив спирт у кухлі, один присунув Олексієві.

— Пий! Чистий медичний з особистої пивниці… Пом'янемо раба божого Микошу, що з дуже давніх часів мав християнське ім'я Микола!.. — Випивши, він з хрипом видушив повітря з обпеченої глотки і, не закусуючи, хитнув головою. — Вбили, виходить?.. Та-ак… Що ж, у битвах втрати неминучі… Але бій виграно!.. — загорланив він.

— Обережніше, Вікентію Михайловичу! — попросив Різничук, боязко оглядаючись на двері.

Шаворський грюкнув об стіл.

— Не повчай мене, лакузо! — І несподівано наказав: — Гаси світло!

Різничук поспіхом загасив лампу. Шаворський зірвав маскіровку з вікна, ривком розчинив раму.

Крізь чорні кущі нездоровим багрянцем просвічувало небо.

— Горить! — Шаворський ліг животом на підвіконня. — Горить!.. — бурмотів він. — Палає… Ось так усю Росію очисним вогнем… для спокутування!..

Досипати ніч Олексія відвели на горище. До ранку він пролежав на жорсткому волосяному матраці. Перед очима гасало обличчя Микоші — куля пройшла над правою бровою.

Потім з'явилися ще обличчя. Люди бігли на пожежу, і серед них Олексій побачив Галину. «Що ви наробили?» — спитала вона жахаючись. — Що ви наробили?!» Він схопив її за руку, хотів пояснити, що не винен, що це зрада. Вона не схотіла слухати, відштовхнула його і легко побігла по м'якому зеленому схилу туди, де бурхало полум'я. Він наздогнав її і крикнув: «Та зрозумійте ж ви!» Але дівчина знову відштовхнула його, і Олексій прокинувся.

Рядом стояв Різничук.

— Іди, — сказав він, — хазяїн кличе. Ревеш ти сонний, наче бик…

Був ранок. У вікні горища синіло спокійне небо. Шаворський, що вже витверезів і поголився, ходив по кімнаті, як завжди, зчепивши руки за спиною.

— Так що у вас вчора вийшло? — спитав він хмурячись.

Від нічного панібратства і сліду не було.

Олексій повторив з початку вигадану історію загибелі Микоші, доповнивши її новими подробицями: він, мовляв, перший помітив якихось озброєних людей і сказав про це Микоші, але той не надав значення його словам. Хотів щоб то не було довести справу до кінця. От і довів…

— Як же недоречно! — Шаворський скривився з досади. — Саме тепер, коли я розіслав людей до отаманів, щоб скликати їх до приїзду Максимова… — Він ще побігав із кутка в куток, кусаючи губу, потім сів на табуретку біля Олексія. — Справ у нас сила, а я сам, як ви розумієте, не можу дуже часто з'являтися в місті. Втрата Микоші зараз особливо буде відчутною. В цілому ряді випадків він був просто незамінний… Але де в чому вам усе ж доведеться його замінити…

— Що ж, давайте.

— Для початку сходите за трьома адресами…

«За чотирма, — подумав Олексій. — Олов'яникова побачити…»

Тепер, здавалося, відшукати зрадника не становитиме великих труднощів: досить з'ясувати, хто прийняв донесення Михальова.

З'ясували: прийняв помічник відповідального чергового по губчека Вайнер. Однак Вайнер не міг дати пояснень…

За дві години до того, як почалася пожежа на елеваторі, в губчека подзвонила якась жінка. Істерично схлипуючи, вона кричала в трубку, що на Пересипські склади вчинено напад, що бандити зв'язали охорону і мішками вивозять продовольство. Вайнер по тривозі підняв чергову оперативну групу чекістів і разом з ними виїхав на Пересип.

Як тільки машина з чекістами прибула на місце події, в неї полетіли бомби: біля продовольчих складів бандити влаштували засаду. Трьох чекістів було вбито, четвертого — уповноваженого Вайнера — тяжко поранено. Через годину він помер, не опритомнівши.

За встановленим в Одеській губернській надзвичайній комісії порядком зведення про одержані від населення сигнали (а їх протягом дня надходила велика кількість) черговий повинен був передати відповідальному черговому або — найбільш важливі — начальникам відділів. Зведення, записані Вайнером, до відповідального чергового не потрапили. Тільки наприкінці другого дня голова губчека Немцов знайшов їх… на власному столі. Їх було покладено під зелене сукно оббивки і зверху прикрито товстою купою ділових паперів. Хто поклав їх туди, кому передав Вайнер зведення: докопатися було неможливо.

Серед відповідальних співробітників губчека робилося багато всіляких припущень. Дехто дотримувався думки, що та сама рука, яка засунула зведення під сукно стола голови, організувала і вбивство Вайнера, щоб заховати кінці у воду. Інші вважали, що це випадковий збіг. Зрада зрадою, а бандитська засідка — сама по собі: не вперше, мовляв, бандити втинають такі штуки, а тут ще їм важливо було відвернути увагу чекістів від пожежі на елеваторі.

Були й такі, що підозрювали вбитого Вайнера. Їх версія мала такий вигляд: Вайнер сам був зв'язаний з бандитами. Зведення він, звичайно, написав, щоб опісля можна було виправдатись: от, мовляв, усе зробив як треба, але засунув у таке місце, щоб одразу не знайшли. Певно, хтось із загиблих товаришів був у кімнаті чергового, коли він приймав донесення про те, що готується підпал елеватора, і Вайнеру треба було здихатися свідка. За його пропозицією бандити влаштували засідку на Пересипу. Вайнер поїхав з чекістами — інакше він зробити не міг — і через необережність сам попав у яму, викопану для іншого…

Коротко кажучи, це було складне мудрування, яке зводилося до того, що Вайнер, мовляв, був хитрий, та й ми не ликом шиті!

І, нарешті, існувала ще одна версія, найпростіша: хтось без злого наміру, через неуважність засунув зведення під папери, звідти все й пішло.

Складний вузлик зав'язався в Одеській губчека. Розв'язали його завдяки випадку, але стався він трохи пізніше. І передували йому неабиякі події.

Олексій усе більше заміняв Шаворському Микошу. Він тепер, не знаючи втоми, гасав по Одесі, зв'язуючи «хазяїна» з керівниками п'ятірок. Багато хто з них вже був відомий чекістам, але з кожним днем список їх збільшувався. Тільки тепер почав окреслюватися справжній розмах змови. Він був величезний. Одеській губчека ще не доводилося мати справу з такою розгалуженою і в той же час чітко централізованою організацією, як це дітище Шаворського. Крім основних сил змовників, зосереджених у нерубайських катакомбах (за агентурними даними, там чекали слушного часу понад шістсот білогвардійців), по всій Одесі були розкидані невеличкі групи «бойовиків», як їх романтично називав Шаворський. Олексій знаходив керівників п'ятірок у злодійських кублах Молдаванки і в розкішних квартирах на Рішельєвській і Дерибасівській, у дрібних кустарних майстернях базарних площ і на великих заводах, які тільки-тільки починали оживати. Майже всі ці керівники, за незначним винятком, в недавньому минулому були офіцерами білогвардійських армій Денікіна, Врангеля, Мамонтова, Шкуро… Дехто жив з чужими документами, працював у радянських установах на скромних канцелярських посадах.

Місто повільно оживало після воєнної розрухи. Де-не-де ремонтувалися будинки. В порту відшвартовувалися перші відновлені пароплави. Ранками все нові димки виникали в одеському небі над фабричними трубами. Одеса жила нелегким трудовим життям, не підозрюючи, що в надрах її визрівають осередки страшної білогвардійської зарази, котра загрожує одним ударом звести нанівець зусилля будівників міста.