Александр Левченко – Вічний рух (страница 3)
Він так рознервувався, що мабуть, і не помітив, як сержант узяв його під руку й обережно повів до виходу, де стояла напоготові поліцейська машина. Пані Треск підтримувала Дюрантона з другого боку.
— Професоре, благаю вас, скажіть, що трапилося?
Пан Дюрантон не чув запитання. Він лише повторював:
— Цей Треск геній, геній, геній…
Сержант чемно посадовив професора на заднє сидіння машини і вказав пані Треск на сусіднє місце.
— Я не можу їхати, — сказала вона, — мій чоловік лишився там, нагорі.
— Прошу не сперечатися, — кинув сержант і махнув рукою.
Двоє молодих полісменів злегка підняли пані Треск, і вона опинилася поруч з Дюрантоном.
— Не знаю, чи відомо вам, — звернулася до комісара поліції пані Треск, — що американські топологи щороку влаштовують банкет, на який запрошують найвидатніших закордонних колег. Цього разу вони запросили пана Дюрантона і мого чоловіка, професора Варшавського університету Тшасковського. Його прізвище важко було вимовляти американцям, тому в наукових колах Сполучених Штатів він був відомий під скороченим ім’ям «Треск». Так ось, сьогодні ввечері, після теоретичної дискусії, математики вирішили трохи відпочити. Для засідання обрали салон на третьому поверсі Пурпурового клубу, щоб після вечері та дебатів можна було за кілька хвилин опинитися в одному з найбільш фешенебельних ресторанів Нью-Йорка — і пані Треск злегка кивнула в бік хазяїна клубу, який, блідий та спітнілий, сидів навпроти комісара.
— Коли все це відбувалося, я дивилася виступ чарівної Зіти. Більш нічого мені невідомо.
Комісар звернувся до Дюрантона:
— Чи не може пан професор розповісти нам про сьогоднішню зустріч!
Дюрантон мовчав.
Комісар наблизився до нього:
— Та відгукніться ж!
Дюрантон лиш підвів очі й сказав:
— Цей Треск геній.
— Це вже ми чули, — нетерпляче перебив комісар. — Нам треба знати, що трапилось.
— Геній, геній… — повторював Дюрантон.
— Облиште його, — озвалася пані Треск. — Сьогодні він вам уже нічого не скаже.
— То чи не могли б ви пояснити мені, чим займаються ці… топологи!
Пані Треск встала І, як людина, котра наперед усвідомлює, що її зусилля пропадуть марно, почала:
— Топологія, пане комісар, вивчає найзагальніші властивості предметів, що не змінюються при деформаціях самих предметів, наприклад, при стисканні чи розтягуванні. Мій чоловік досліджує можливості зменшення кількості сторін предметів без зміни їх математичної суті.
Комісар поворухнувся у своєму кріслі.
— Як вам відомо, кожен предмет, мов та медаль, мас, принаймні, дві сторони — спокійно вела далі пані Треск. — Так гадали до винаходу німецького астронома і математика першої половини XIX століття Мебіуса. Візьміть, будь ласка, паперову стрічку, так, так, можна цей аркуш. Неважко помітити, він мас дві сторони, дві поверхні. А тепер поверніть один кінець стрічки низом догори і склейте його так з другим кінцем. Тепер ви тримаєте в руці Мебіусів аркуш, — урочисто констатувала пані Треск.
Комісар злегка відсунув перекручену стрічку паперу.
— Не бійтеся, — усміхнулася пані Треск. — А зараз попрошу провести лінію посередині стрічки паралельно до її країв. Як бачите, ця неперервна лінія оббігла як зовнішній, так і внутрішній боки аркуша і повернулася до вихідної точки. Насправді ж існує тільки одна поверхня, один бік цього кільця.
Комісар важко зітхнув.
Пані Треск спинилася на мить і повільно промовила:
— Так ось, мій чоловік хоче усунути й цей, останній бік, щоб одержати нульсторонній предмет, тобто такий, що не сприймаються почуттям людини.
Пані Треск сіла.
— Не бачу зв’язку, не бачу зв’язку, — промимрив комісар.
Назавтра комісар поліції з’явився в готелі у номері професора Треска. Там він застав кількох схвильованих математиків які терпляче й ввічливо намагалися йому пояснити, що трапилося минулого вечора.
Кінець кінцем, трохи похитуючись, спітнілий комісар облишив готель. Після довгих роздумів замість йти на службу він попрямував до знайомого психіатра.
— Лікарю, вислухайте мене. Я спробую розповісти вам, що почув:
— Того драматичного дня, після вишуканої, як завжди, вечері, головуючий надав слово професору Треску. Поляк підвівся і, помітно хвилюючись, якийсь час мовчав. Це був молодий кремезний чоловік з округлим обличчям дитини. Коли ж нарешті він заговорив, у голосі його відчувалося легке тремтіння.
— Джентльмени, я дуже вдячний вам за це запрошення, тим більше, що збираюся продемонструвати своє відкриття. Як мене запевнили, присутні поінформовані про мої пошуки протягом останніх чотирьох років. Мені здасться, що вони увінчалися успіхом.
В цьому місці професор Дюрантон, який з самого початку вважав дослідження професора Треска абсолютно безглуздими, голосно зареготав.
Поляк почервонів, вдарив кулаком по столу, підійшов до дошки.
— Ось моя формула, — сказав він і почав швидко писати на дошці довгий ряд знаків і цифр. Затамувавши подих, вчені вдивлялись у цю формулу. Тільки з обличчя бельгійця не сходила іронічна посмішка.
— Хочу вам сказати, — закінчив Треск, — що я спробував застосувати мої формули на практиці — мені вдалося перетворити простий двосторонній предмет на нульсторонній. З вашого дозволу я повторю перед вами цей дослід.
Присутні заворушилися в кріслах. Напруження в залі було таке, що руки курців з сигаретою межи пальців застигали на півдорозі. Треск витяг з кишені аркуш паперу і вирізав з нього ножичками дивовижну, схожу на восьминога, фігуру. Потім якось особливо сплів її кінці, почав склеювати їх. Перед останнім склеюванням він попередив: «Увага!» — і наклав один кінець на інший. В цю ж мить аркуша не стало, він ніби вивітрився.
Тишу порушив вигук Дюрантона:
— Панове, це звичайнісіньке шарлатанство! У цирку треба показувати такі фокуси!
Від хвилювання, а може, від надміру випитого вина, Треск втратив самовладання — кинувся до свого опонента і схопив його за комір.
— Шарлатанство! Що ж, ви змушуєте мене переконати вас!
Він звалив бельгійця на підлогу і почав закручувати його руки й ноги довкола шиї, голови, тулуба. Не встигли присутні отямитись, як бельгійський професор раптом безслідно зник. Вчені були приголомшені. Нарешті хтось видушив із себе:
— Колего, чи… не можна… той… повернути його назад!..
Треск був блідий, губи йому тремтіли.
— Цього я ще неспроможний зробити, але він повинен незабаром з’явитися. Адже я не склеював йому кінцівок. Напевно з’явиться. От тільки де…
— Де з’явився професор Дюрантон, пане лікарю, вже знаєте з ранкових газет, — закінчив комісар і додав: — Мабуть, подам у відставку після цієї божевільної історії.
Лікар тільки знизав плечима.
А в цей час подружжя Треск уже поверталося літаком додому.
— Знаєш, моя люба, — звернувся Треск до дружини, — ми, математики, не повинні дискутувати в нічних ресторанах.
ПОДОРОЖ ДО ДВОВИМІРНИКІВ
… До планетної системи зірки Альви я вирушив наприкінці жовтня 2085 року. Навколо цієї зірки обертається 64 планети, на одній з яких, Омезі, водяться брандисти. Саме на них я й мав намір пополювати. Перед вильотом я відвідав Бюро міжзоряних подорожей і уточнив маршрут: в кінці Млечної Путі треба, як мені пояснили, повернути праворуч, а потім, за зіркою 184-А — ліворуч. Від останнього повороту до подвійної зірки Альви — лише двадцять світлових років.
Спочатку все йшло добре. Промчавши вздовж Млечної Путі, я звернув праворуч, потім — ліворуч і, встановивши автоматичне керування, ліг спати. Мені снилася Земля, зима і катання на лижах з гір: вгору-вниз, вгору-вниз. Наприкінці я навіть наважився з’їхати з трампліна. Засвистав вітер, аж сльози в очах повиступали, стрибок і, перевернувшись кілька разів у повітрі, я боляче вдарився об накатану лижню. Прокинувшись, я побачив, що лежу на підлозі каюти. Ракету трясло, мов у пропасниці. Вона то прискорювала свій рух, і мене притискало до підлоги, то уповільнювала його, і я зависав у повітрі. Крім того, ракету кидало з боку в бік.
Сяк-так діставшись до приладів, я побачив, що автоматика відмовила. Поки я спав, моя ракета залетіла у малодосліджений простір між 16 і 1600 зірками. Тепер її трясло змінне магнітне поле.
Хоч становище моє було не з найкращих, я не міг не відчути радості від ще одного зробленого відкриття: про існування в цій області Галактики змінного магнітного поля нічого не було відомо. Вимірявши силу поля і записавши його координати, я почав розмірковувати, як вирватись із залізних обіймів магнітних силових ліній. Насамперед я перевів двигуни на максимальний режим. До тремтіння, викликаного магнітним полем, додалась вібрація від шалено працюючих двигунів. Так проминуло кілька годин. Я вже почав втрачати надію, коли раптом, давши наостанку ракеті доброго стусана, магнітне поле відпустило нас.
Лихо ніколи не приходить саме. Позбавившись однієї напасті, я потрапив в іншу халепу — покажчик рівня палива стояв майже на нулі. Очевидно, від сильної вібрації розійшлися шви бака, і пальне витекло. Треба було де-небудь заправитись.
На відстані кількох мільярдів кілометрів від місця, де я знаходився, на карті було позначено планетну систему БН-618. У лоції відомостей не було: очевидно, її ніхто не відвідував. Проте я вирішив летіти до БН-618: може, все-таки пощастить заправитись.
Ця планетна система приголомшила мене своїм виглядом. Навколо плоского, як млинець, сонця обертались такі самі плоскі планети. Покладіть на стіл металевий карбованець розмістіть навколо нього дрібніші монети, і вам стане зрозуміло, що я побачив.