Александр Левченко – Вічний рух (страница 2)
Кувиркот, моложавий і підтягнутий, енергійно потиснув усім руки і жестом класика, що приніс видавцям свій найкращий роман, поклав на стіл тонку книжечку.
— А. М. Тьюрінг, — урочисто оголосив він. — «Чи може машина мислити?»
Шоу, не довіряючи кишеньковому магнітофону, старанно переписав прізвище автора в блокнот. Колись він переплутав Вольта з Вольтером і добре запам’ятав прочухан, якого дістав тоді.
— Ця праця, — вів далі професор, — написана видатним англійським ученим на світанку кібернетичної ери, коли перші електронні машини, машини-троглодити, машини-потвори, викликали в багатьох страх і зненависть. Гірші представники інтелігенції вгадали в машині сильного конкурента і, враховуючи гіркий досвід середньовічних ткачів, спробували знищити її не фізично, а морально. Машину нагороджували образливими епітетами: «електронний дурень», «електронний кретин»; сторінки журналів рясніли авторитетними заявами на зразок: «Машини не думають і думати ніколи не будуть. Думати можуть лише комбінації з живих нервових клітин, які утворюють людський мозок». І це писалося в той час, коли процес мислення становив найбільшу загадку для науки, коли тлумачні словники водили читачів по хибному колу: «мислити — означає міркувати, міркувати — означає мислити»!
Позиція, зайнята антимашиністами, викликала в людей неконсервативних рішучий протест, але вони, як це часто буває, також вдалися в крайність, оголосивши машини новою расою, яка рано чи пізно прийде на зміну людству.
А поки обидві сторони обкладали одне одного лайкою й піднімали на глум, кібернетики мовчки робили своє. Вдосконалювалися машини-екзаменатори, машини-фейлетоністи, машини-діагности. З’явилися кібернетичні воєначальники, кібернетичні юристи, кібернетичні директори.
Брати під сумнів здібності машин стало небезпечно. Антимашиністи змушені були піти в підпілля. Та в їхніх руках, як і раніше, залишається старий засмальцьований козир: досі так і не доведено, що машина мислить.
Я рискнув взяти цю справу на себе і сконструював універсальний перетворювач інформації «Тьюрінг 14 000 000 000», який практично не відрізняється від розумної людини!
Професор зробив ефектну паузу, доктор Боді загадково посміхнувся, півдюжини обранців почали збуджено перешіптуватися, а Шоу подумав, що репортаж обов’язково «піде», і редактор буде дуже задоволений.
— Чому чотирнадцять мільярдів? — вів далі Кувиркот. — Тому що це є середнє число нейронів людського мозку, того самого мозку, який без єдиної білкової клітини продубльований у моїй машині.
Чому «Тьюрінг»? Тому що саме йому належить ідея експерименту, свідками якого я і мій колега доктор Боді запросили вас бути.
На цьому столику ви бачите телетайп, що забезпечує двосторонній зв’язок з кабінетом і їдальнею. В одній із цих кімнат — тільки я знаю в якій — перебуває «Тьюрінг», в другій — спеціально відібраний посередницьким бюро і невідомий ні мені, ні будь-кому з присутніх типовий представник мислячих кіл нашого суспільства.
Кожній кімнаті можна ставити запитання, — колега Боді твердить, що досить п’яти.
Якщо завдяки відповідям, що ми їх дістанемо, місцезнаходження машини буде виявлено, значить, питання про машинне мислення на даному етапі технічного розвитку вирішується негативно, і колега Боді дістає від мене два ящики шампанського.
Якщо ж таємницю кабінету і їдальні вашими спільними зусиллями розгадати не вдасться, то машина на законних підставах зараховується до класу homo sapiens, а шампанське доктора Боді перекочовує в мій холодильник.
Отже, панове, хто бажає ставити запитання? Містер Шоу з «Вечірнього експресу»? Прошу вас!
Боб сів за апарат і, не задумуючись, вистукав перше запитання:
— Скільки буде 46 573 помножити на 18 348?
Минуло десять секунд, тридцять, сорок… За спиною важко сопів містер Грейпфрут.
На шістдесят першій секунді телетайп запрацював: «їдальня, 854 521 404. Кабінет. 854 521 404».
Боб відчув на собі насмішкуватий погляд Кувиркота. «Тьюрінг» не пішов у пастку.
Головний редактор… Його Боб встиг вивчити в усіх деталях. Великий ерудит у галузі політики, науки, літератури, він нічогісінько не тямив у безлічі дуже простих речей. Про поєдинки боксерів він знав із Джека Лондона, про футбол — із статей в енциклопедії… А взавтра на Центральному стадіоні — вирішальний матч чемпіонату.
— Як ви гадаєте, хто переможе: «Чорно-білі» чи «Тигри»?
Цього разу відповіді не примусили себе довго чекати: «Якщо Гривс переграє Фартінга, наші зроблять із «Тигрів» макак. Їдальня. Якщо Фартінг задушить Грівса, наші втопчуть їх у багно. Кабінет».
Позаду почувся смішок, але Бобу було не до сміху. Він почував, що тигри тиграми, але макаку поки що зробили з нього.
— Заспокойтесь, Шоу, — торкнувся його плеча Боді. — Дозвольте, спробую я.
Доктор сів за телетайп, та ставити чергове запитання не поспішав. Він нагадував піаніста, який зосереджується, перш як узяти перший акорд. Нараз він різко подався вперед, і тонкі пальці забігали по клавіатурі.
— Уявіть, що ви разом з іншим мисливцем вирішили зварити на вечерю кашу. Ви дали 400 грамів крупи, ваш компаньйон — 200 грамів. Тільки-но ви зварили кашу, як надійшов третій мисливець. За свою пайку каші він вніс 15 грошів. Як ви поділите ці гроші з вашим компаньйоном?
Не встиг доктор випростатись, як з апарату поповзла стрічка з відповіддю: «Дріб’язковість не прикрашає людину. Прошу передати моє співчуття автору задачі. Їдальня». Друга відповідь надійшла через півхвилини: «Оскільки кожний з мисливців з’їв двісті грамів крупи, то третій їв мою крупу, а, отже, всі п’ятнадцять грошів належать мені. Кабінет».
В кімнаті запала тиша. Тільки Боб шарудів листками блокнота.
— Ви прогулюєтесь по набережній разом з шефом і його помічником, — вистукував Боді, — і раптом вони обоє падають у воду. Кому ви кинете рятувальний круг?
«Тому з них, хто гірше плаває», — відповіла їдальня. «Сказати чесно? — спитав кабінет. — Шефу».
Боді усміхнувся тією дивною посмішкою, яка — Шоу тепер знав — називалася вольтерівською. Потім неохоче видрукував останнє запитання:
— Уявіть собі, що ви йдете з жінкою, і її ображають п’яні хулігани. Що ви зробите?
«Переламаю кістки найближчому з них. Їдальня».
«Скільки хуліганів? Кабінет».
Доктор підвівся, обірвав стрічку і акуратно згорнув її. Усі мовчки стежили за кожним його рухом.
— Професоре, — промовив він нарешті, — те, що побачили ми сьогодні — надзвичайне. Ви створили машину, людянішу за багатьох людей. Я сподіваюсь, що вона дозволить нам розпити шампанське у вашій їдальні?
Коли через дві години гості, вже напідпитку, залишали квартиру професора, Шоу почекав Боді і пішов рядом із ним.
— То що ж, докторе, виходить — мислить ця клята машина чи ні?
Боді різко підвів голову:
— А ви б як хотіли?
— Ну, ви ж знаєте моє становище. Написати, що не мислить — редактор образиться…
— Пишіть так, як сподобається редактору, — відповів Боді. — Пробачте, я поспішаю. Прощайте, homo sapiens…
МАТЕМАТИК У НІЧНОМУ РЕСТОРАНІ
У невеличкому залі фешенебельного Пурпурового клубу пригасили вогні. Відвідувачі за столиками пожвавішали. На естраді в різноколірному світлі прожекторів з’явилася красуня Зіта. Починався її славнозвісний танок «Клеопатра». Він полягав у тому, що після кожних кількох зміїних рухів танцюристка скидала з себе якусь деталь єгипетського вбрання, оголюючи більш-менш пропорційно чергову частину свого красивого тіла. Слово честі, у цьому тілі, що відкривалося так майстерно, не було нічого, чого б глядачі — у переважній більшості підстаркуваті пани — давно вже не бачили. Проте воно викликало неослабну цікавість, щоб не сказати більше — захоплення.
Пані Треск, яка сиділа біля естради, певно, сказала б: «Логіка тут ні при чому».
Саме в той час, коли танцюристка тримала в руках чергову деталь свого туалету, під стелею почувся якийсь шум. Люди глянули угору і побачили напівроздягненого чоловіка, що летів головою вниз. Падаючи, він зачепив ту частину вбрання, що нею вимахувала Зіта, і з цим «капелюшком» на голові гепнувся об підлогу.
На мить запала тиша, а потім знявся несамовитий галас: танцюристка знепритомніла, музиканти покидали свої інструменти, публіка кинулася до дверей. Тільки пані Треск підбігла до естради.
— О боже! — вигукнула вона. — Пан Дюрантон!
І справді. Нежданий стрибун, коли його одягли й привели до пам’яті, виявився чоловіком років під п’ятдесят, з головою, що здавалася більш пораненою, ніж насправді, бо була лисою. Він твердив, що є бельгійцем, професором математики Брюссельського університету, славнозвісним Дюрантоном.
Від дверей вже наближалися полісмени, яким на ходу щось пояснював власник клубу.
— Що це за божевільний? — запитав товстий полісмен, вимахуючи величезним блокнотом.
— Я просила б вас думати над своїми словами, пане сержанте, — накинулася на товстуна пані Треск. — Адже перед вами — один з найвидатніших у світі топологів.
— Топо… що!
— Топологів, пане сержанте.
— Гаразд, — сказав полісмен. — Тоді, будьте ласкаві, пройдіть з нами. Так, так, ви теж, — звернувся він до пані Треск. — І прошу надалі пам’ятати, що я, між іншим, старший сержант.
Дюрантон бігав по залу туди й назад, хапаючись за голову і повторюючи:
— Неможливо, цей Треск — геній, а я — просто Дурень, цей Треск…