Александр Левченко – Вічний рух (страница 13)

— А тепер викладай, що у тебе нагального? — звернувся Вінст, коли моя побутова інформація вичерпалася.

Як не дико це виглядало, але його слова застали мене зненацька. Я ніяк не міг вирішити, з чого варто розпочати таку серйозну розмову, і Вінст, раптово посмутнівши, висловив свій власний здогад:

— Це стосується твого батька?

— Ні-і! — енергійно захитав головою я, але враз зупинився і після недовгих роздумів додав: — Але… дещо зв’язане… з ним…

Я пригадав, що маю вже роздрукований матеріал, і, добувши з кишені добряче пожмакану брошуру, простягнув її Вінсту. Той проглянув кілька сторінок і запитально зиркнув на мене.

— Там, у самому кінці, — пояснив я, відчуваючи, як прискорено закалатало серце. — Це дуже важливо.

Вінст погортав останні аркуші, закрив брошуру, поклав її на стіл, пробурмотів собі під ніс: «Ти поглянь… усе-таки відважились».

— Що ж, цікаві речі ти мені показав.

Я підвівся, витягнув із другої кишені дорогоцінного кришталика і простягнув його Вінсту.

— Я хочу, щоб ви якнайшвидше передали це на Землю, — сказав я і, раптово відчувши у тілі цілковиту знеможеність, опустився назад і безсило відкинувся на спинку.

«Все, я виконав свій обов’язок перед Кліо, — подумалось мені, і враз немовби важкий камінь звалився з моїх пліч. — Я виходжу з цієї гри, зробивши навіть більше, аніж міг. Нехай тепер інші бруднять руки, зраджують друзів, відштовхують коханих та сперечаються із власним сумнівами. І хай мене чортяки візьмуть, коли я іще хоч раз влізу в подібну справу!»

Поки я насолоджувався першими хвилями душевного спокою, Вінст підвівся, поклав кришталика на стіл, неквапливо підійшов до відчиненого вікна, трохи постояв біля нього і, повернувшись до мене, запитав:

— А навіщо, Артме?

Це було настільки неочікувано, нелогічно і навіть дико, що я на якийсь час просто втратив мову.

— Як навіщо? — видушив нарешті я. — Щоб перешкодити… не допустити розгляду питання… адже це може привести до… виходу Кліо…

Вінст не відреагував на ті слова ні жестом, ні мімікою, а тільки знову запитав:

— І ти гадаєш, що вчинити так буде… правильно?

Вінст сумно посміхнувся, опустив очі і повільно похитав головою. Я спостерігав, як він збагнув усе. Це була поразка, цілковита, жорстока, нищівна поразка, якої мені ще не доводилось зазнавати у житті.

— Ти невірно зрозумів, Артме, — озвався Вінст, всівшись за столом, і відразу ж у нашій розмові з’явилась відчуженість. — Я мав на увазі інше… — він замовк, підбираючи потрібні слова, але це вже було зайвим.

— Як же так, Вінсте… — пробелькотів я, все ще не в змозі повірити у безперечне, — адже ви землянин…

— Так, я землянин, Артме, — відказав Вінст, дивлячись чомусь не на мене, а на свої руки, — і коли двадцять три роки тому прилетів сюди, то був переконаний, що Кліо — це лише шматок моєї рідної Землі… Тепер я вже думаю інакше… І мені здається, що ні ти, ні я тим паче, не маємо права вирішувати питання, котрі під силу лише всім кліотійцям разом…

Якась тепла хвиля зненацька вдарила в голову, і я притьмом зірвався на ноги.

— Хай навіть так, але мені відомо інакше: вихід зі складу Федерації — це катастрофа для Кліо! — нестямно закричав я просто в обличчя Вінсту, намагаючись переконати — ні, не його, то вже була безнадійно програна справа! — самого себе в тому, що принесені жертви все ж не даремні. — Невже я повинен байдуже спостерігати, як моя рідна планета намагається ізолюватися від навколишнього світу, повернутись назад, до безнадійних часів Колонізації!! Та я ніколи не примирюся з цим!!! Може, ви гадаєте, що я хочу заслужити вдячність Федеральної влади чи славу серед землян?! Так знайте: ніщо не здатне замінити мені того, що я вже втратив, підступно ошукавши близького товариша, власноручно перекресливши своє особисте щастя, наплювавши в душу самому собі!!! І все ж я зважився на такі речі, бо знав, що розрив Федеральної Угоди — це ще більший злочин, злочин перед Історією!

Мені забракло повітря, і я замовк, щоб перевести подих, а Вінст знову похитав головою і з несподіваною гіркотою сказав:

— Артме, Артме, що за дурниці ти говориш? «Катастрофа для Кліо», «повернутись до часів Колонізації» «ізолювати себе від світу», «злочин перед історією»… І хто це спромігся так тебе заплутати?

— Хто?!! — аж підскочив я. — Ви дуже добре знаєте — хто!!! Мій батько, Антон Лукач!!!

Вінст аж здригнувся, але вмить оволодів собою, пильно глянув у моє палаюче від люті обличчя і, не змінюючи тону, попросив:

— Сядь, Артме…

— Якщо вже мова зайшла про твого батька, то я повинен відкрити тобі… ну, не те щоб таємницю, а так… деякі невідомі обставини… Не можу гарантувати, що саме це стало причиною його загибелі, але я майже впевнений… на дев’яносто відсотків… Одним словом, Антна найімовірніше вбила… Федеральна Угода.

Він зупинився, уважно поглянув на мене і, очевидно залишився розчарованим відсутністю проявів емоцій з мого боку. Я ж перебував зараз у такому стані, що спокійно сприйняв би навіть повідомлення про власну причетність до цієї справи.

— Тобі, напевно, розповідали, що за кілька років до загибелі в його характері з’явились дивні зміни, — повів далі Вінст. — Завжди веселий, ввічливий, уважний, він ставав час від часу похмурим, неговірким, міг спалахнути через найменшу дрібницю і, саме найгірше, іноді так заглиблювався у власні роздуми, що не помічав усе довкола… Правда, це траплялось доволі рідко, до того ж він намагався тримати себе в руках, особливо в колі сім’ї, і ти, напевно, нічого й не підозрював, коли навідувався додому із свого коледжу. Але часом на нього находило…

— Так от, Артме, причина полягала в тому, що Антн перестав вірити у святу непогрішимість Федеральної Угоди. Адже все, що написано у брошурці, яку ти приніс, — не чиїсь вигадки, а реальні наслідки входження Кліо у склад Федерації, і твій батько відчував свою відповідальність за це… Звичайно, ти тільки не подумай, що він став противником Федерації, зовсім ні. Йому щоразу вдавалось переконувати себе, що всі негативні явища то просто необхідна і не така вже й велика плата за прогрес, і тоді він ставав колишнім Антном Лукачем. Але сумніви поверталися знову… Якось під час чергового приступу я летів разом з ним у його аеромобілі, і… це дає мені підстави говорити про найбільш вірогідну причину загибелі твого батька… А сам я досі не можу позбутися відчуття власної вини, бо не настояв на тому, щоб він обладнав свою машину обов’язковою страхуючою системою…

Вінст завершив свій монолог, і я зрозумів, що впала остання, найміцніша підвалина, на якій трималась уся моя діяльність, спрямована на врятування Кліо. Але це не привело мене у відчай, бо в ній могло безслідно розчинитися що-завгодно. Я підвівся, поклав до кишені простягнутого Вінстом кришталика, механічно потиснув йому руку, рівним голосом промовив: «Хей», і пішов геть.

Поки кабінка несла мене по тунелях внутрішньої мережі, в голові ще ворушились якісь кволі думки про можливість самому полетіти на Землю або на крайній випадок послати документи поштою. Однак, то вже була агонія. Щось у мені зламалось, і все, що раніше видавалось важливим, необхідним, єдино правильним і навіть священним, раптом стало зайвим та дрібним, не вартим уваги. Я йшов по вулицях рідного міста, сам не відаючи, куди. Я ні про що не розмірковував, не згадував, не мріяв, а просто методично відмірював крок за кроком, немов би це стало єдиним сенсом мого життя. Місто вже давно зникло за пагорбами, Феб почав торкатися своїм потьмянілим диском горбатої лінії обрію, а я все продовжував розмірено рухатись по старій порепаній дорозі, якою користувались хіба що поодинокі ентузіасти вимерлого наземного транспорту.

І так би й не зупинявся цілісіньку ніч, якби не раптова думка про матір.

Додому я повернувся далеко за опівніч. Залишившись у кімнаті, я опустився на ліжко і ледь розслабився. Легкі порухи думок злегка коливали мою свідомість. Час ішов, я знемагав під тягарем роздумів, а рятівний сон все ніяк не йшов. Нарешті під ранок мені вдалося забутися, і коли я прокинувся з тими ж самими думками в голові, був уже вечір.

«Все, сказав я собі, підводячись з ліжка, досить займатись самокатуванням. Завтра ж потрібно зникнути з міста на тиждень-другий, полазити по горах, побродити по лісах, дати тілу максимальне фізичне навантаження і при цьому намагатись якнайменше, зовсім, анітрохи не думати». Потім гайнути куди-небудь на Землю або на Марс, перебути з друзями решту відпустки і — на Межу, до Чужих. А тут нехай роблять, що хочуть: розривають угоди, виходять, заходять, розлучаються, одружуються… Жаль, звичайно, матері, але що поробиш?

Кілька хвилин я ходив по кімнаті, бездумно торкаючись різних предметів, і все намагався збагнути, що коїться зі мною, аж поки врешті не зрозумів, що не зможу покинути міста, не зможу нікуди поїхати, не побачивши хай востаннє, Леанки.

Я знову підійшов до відеофона і, тамуючи дрижання в руках, набрав її номер. Мені довго не відповідали, і ось…

Ми довго мовчки дивились одне на одного, і раптом я, сам не розуміючи чому, сказав:

— Доброго вечора, пані…

Щось у Леанчиних рисах невловимо змінилося, вона опустила очі, але відразу ж підвела їх і без тіні усмішки мовила:

— Панно, Артме, панно…

І тут нарешті мене прорвало. Мої уста розкрились, наче тюремні ворота під натиском раптово звільнених в’язнів, і я став викладати їй усе, що стільки часу пролежало під забороною на самому дні душі: і про першу дитячу симпатію, і про закохані погляди на уроках, і про таємні прогулянки під її вікнами, і про пекучі юнацькі сльози, і про відчай після звістки про те злощасне одруження, і про гіркі роздуми під чужими зорями, і про тисячі разів вбиту, але не вмерлу надію… І коли вона посміхнулася, спочатку недовірливо, а потім так відкрито і щасливо, я зрозумів, що попри всю жахливість своєї поразки, програв таки не все. І те, що у мене залишилось, я вже більше не віддам. Ніколи, нікому, нізащо…