Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 179)

Вівчаря в садочку, в тихому куточку... (Підходить до Степана.)

Жде дівчина, жде!

(Бере Степана під руку і з чарівною посмішкою веде його

до хати.)

Василина. Бачила кіно!

Варвара. А чи буде друга серія?

Василина. Увечері приходь.

Варвара. Вечорами тепер я дуже зайнята... Василина. Найшла когось?

Варвара. Лікуюсь.

Василина. Помагає?

Варвара. Дуже...

Касян застогнав.

Василина. Стогне.

Варвара. Стогне...

Василина. Бідолаха... А все нерви...

Варвара. Немає більш страшної хвороби, коли мсршг ошаліють. О, як я по собі це знаю. От звідси піднімт-тьси щось таке... І тоді в мені все бунтує. Такий анархізм и усьому тілі починається...

Василина. Ay брата навпаки. Який був веселий, ти ж знаєш, а тепер... погас і місяць не говорить.

Варвара. Ні слова?

Василина. Ні пари з уст. Погас зовсім.

Варвара. Він не може погаснути! Я ще дівкою коло його вогню грілась. Такі люди не згасають. Ні! Тут щось інше... А що лікарі кажуть?

Василина. Е... (Махнула рукою.) Кажуть, нерви струсонула якась травма. А яка вона?

Варвара. А може...

Василина. Що?

Варвара. Дочка винна. Може, він проти її весілля? Женишок то... миршавий, а вона мій характер має.

Василина. Не приведи господи!

Варвара (сміється). Ех ти, свята діво. Не розумієш, у чому сила і краса дівоча.

Касян чхнув.

Василина. Чхає...

Варвара (посміхнулась). Чхає.

Василина. Спить.

Варвара. А, може, Ганна?

Василина. А при чому тут вона?

Варвара. Усі знають, що Касян у неї закоханий.

Василина. Неправда. Вона в нього закохана, а брат її тільки поважає за талант. Хоч я ніякого там таланту не бачу.

Варвара. Ні, ні, ні, а чого ж Ганну запросили на фабрику і за її орнаментами дорогу матерію роблять? А рушники, що дома виткала, були в столиці на виставці.

Василина. Ну й що ж. Ось подивись, як я подушечки вишиваю. Хіба моя робота гірша? (Розгорнула, показує.) Сьогодні закінчила.

Варвара. Яка краса! Це гуси?

Василина. Лебеді... А Касян не визнає, сміється. Каже, що у мене такий смак, як у Пелагеї, що у нас торгівлею завідує.

Варвара. Так він же тебе звеличує!

Василина. Звеличує. Він її терпіти не може. А така жінка... Красива, огрядна, вдова і дітей не має. Така б була йому пара, а він перед Ганною голову схиляє...

Касян знову чхнув.

Варвара. Коли б я була дівчиною... Ах... Діло давнє, а згадати приємно. Вночі на нашому озері я раз так Касяна поцілувала, що аж кров бризнула з його уст.

Василина. А що ж він?

Варвара. Врізав мене отут (провела рукою по стегну), аж досі жар відчуваю. (Сміється.)

Касяп застогнав.

Василина. Щось сниться.

Варвара. А може, приснилась йому та ніч... Мені часто сниться.

Василина. Облиш, Варко, мені не до жартів. Я очі виплакала. Що не скажеш — мовчить. Правда, останній тиждень почав співати. Ходить і співає. І такі пісні... Такі пісні... (Витерла сльозу.)

Варвара. Жалісні?

Василина (крізь сльози.) Не... не... непристойні.

Варвара. Нерви ошаліли. Скоро почнеться у нього анархізм...

На другому подвір’ї з’являється син Степана Дмитро. На руках у нього боксерські рукавиці. Підійшов до боксерської груші, починає тренаж.

На обличчі у Дмитра пластир. Побачив жінок, вклонився.

Василина. Дмитре, знову тебе побили?

Дмитро махнув рукою і пішов у хату.

А бува так, що усю морду заклеює. І хто видумав цей бокс?

Варвара. Негри.

Василина. Хіба?

Варвара. Точно! Я бачила в Американському фільмі короля боксерів негра. От мужчина! Тропічеський. На всі сеанси ходила.

Василина. І коли ти, Варко, свого чорта втихомириш?

Варвара. Ніколи! Як було важко в партизанах, а чорта мого не вбив ворог. Ні. Бувало, оточать німці з поліцаями, а я варю борщ для хлопців. В одній руці ополоник, а в другій — граната. Навколо пекло, а я на посту. Стою та ще й співаю. Спитай Касяна. Ух, як за це любили мене в нашому загоні!

Василина. Ти б, Варко, більше морозива їла, воно охолоджує.

Касян почав наспівувати.

Варвара. Чуєш, що він наспівує?

Василина. Не розберу.