Александр Корнейчук – Драматичні твори (страница 129)

Батура. Випливе.

Верба. Дурень.

Батура. Хто?

В е р б а. Я.

Батура. Трудно заперечити.

Верба. Доведеться речі перенести до тебе.

Батура. Не поспішай. Я вірю в Василину. Вона любить тебе і зрозуміє. Ну, підніми голову... У мене куди гірші справи. (Пауза.) Залишаю Калиновий Гай.

Верба. Як?

Батура. Так. Треба.

Верба. Розумію! Тікаєш від того, чого шукав роки...

Батура мовчить.

А коли вона його не любить?

Батура. Любить, але ще не усвідомила до кінця свою любов.

Верба. Хіба так буває?

Батура. Буває. Я випадково став їм на дорозі... Треба зійти...

Верба (підходить до нього). Сергію! (Простягнув йому руку.)

Батура (міцно потиснув його руку). Ходім до мене, Миколо.

Верба. Тобі лист прийшов, ось...

Батура. Дякую. Вибач. (Одійиіов, розриває конверт. Виймає лист і фото — мовчки читає.)

Верба. Від асистентки?

Батура. Так...

Верба. А вона тебе...

Батура. Що?

Верба. Що... що, думаєш, не знаю...

Входить Кандиба, у нього в руках зошит.

Кандиба Який щасливий випадок.

Батура. Надзвичайний.

Кандиба. Доброго ранку.

Батура. Доброго ранку.

Кандиба. Ніяк не думав, що тут зустріну вас, вельмишановний Сергію Павловичу!.. Який щасливий випадок!.. Батура. Іди, Миколо, я зараз дожену тебе.

Верба пішов.

Кандиба. Я сьогодні сонце зустрічав над річкою. Уявіть,— туман, немов велетенські крила...

Батура (перебиває). Давайте. (Простягнув руку.) Кандиба. Дозвольте проспівати?

Батура. Давайте. Я вам вдвадцяте кажу: на слух не сприймаю.

Кандиба. Прошу.

Батура посміхається, мовчки переглядає зошит.

Погано?

Батура. Слухайте, Мартине Гавриловичу, у вас величезна енергія, а ви її марно витрачаєте.

Кандиба. Ви радите мені кинути писати?

Батура. Навпаки, я хочу, щоб ви писали, бо вас ніч» одно піхто не спинить. Навіть коли б вам руки і ноги звЧі-:ідли, ви носом писатимете. Правда?

Кандиба. Свята правда.

Батура. Дайте слово, що виконаєте мою пораду

і прохання.

Кандиба. Як перед рідним батьком і матінкою...

Батура. Вірю, вірю. Слухайте уважно. У вас в селі єсть одна надзвичайної краси людина, душевної краси.

Кандиба. Хто?

Батура. Ви її дуже добре знаєте.

Кандиба. Убийте, не знаю.

Батура. Живіть. Я допоможу вам: Наталія Микитівна Ковшик.

Кандиба (відступає). Що?

Батура. Не кліпайте очима і слухайте. Заведіть собі щоденник і записуйте, як вона кожний день приймає людей, з чим до неї приходять і що вона їм відповідає. Тільки точно. Нічого не видумуйте, це — найголовніше. Точність. Можете це зробити?

Пауза.

Кандиба. Так це ж дурниця.

Батура. Ваші вірші, даруйте, дурниця, а це — чисте золото. Щомісяця надсилайте мені, я відредагую ваші записки і гарантую — вони будуть видані з моєю передмовою.

Кандиба. Ви напишете передмову?

Батура. Напишу, даю слово. Не потаю, і мені ви допоможете ще глибше відчути душу Наталії Микитівни. За це вам завжди буду вдячний. Отже, видаємо щоденник Мартина Кандиби.

Кандиба. Дозвольте, дозвольте вас обняти.

Б а тур а. Що ж, обнімемось, колего. (Поцілував, пішов.)

Кандиба дивиться йому вслід, потім перевів погляд на свій зошит, перегортає сторінки, щось тихо шепоче, зітхнув, сховав зошит в кишеню. І пішов з гордо піднятою головою. Входить Василина, вона в костюмі, на грудях орден Леніна, з нею її товаришки по ланці — Катерина Крилата, Ольга Косар, Оксана Давидюк, Палажка Грудченко, Варвара Пурхавка. У кожної — орден Трудового Червоного Прл-пора. У всіх в руках книжки й зошити.

Василина. Сідайте, я зараз прийду. (Пішла в хату.)

Крилата. І сердита сьогодні наша ланкова.

Косар. Такою Василину я ще не бачила. Як вогонь.

Пурхавка. Чого вона свою злість на мені зганяє? Да ви дюк. Бо знову не вивчила...

Пурхавка. Такі вечори тепер, що мені ну ніяк сівозміни товариша Вільямса в голову не йдуть.

Д а в и д ю к. Бідна наша Пурхавка.