Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 7)

… Повільно падали снігові пушинки. Крізь їх тихий рій виднілося прозоре, крихке, як перший лід на гірських озерах, небо. Ясний круглий місяць невпинно, не знаходячи опори своїм обкатаним бокам, мчав по слизькій опуклості і от-от, здавалося, ладен був зірватися, упасти на шпилі гір. Який би тоді сумний дзвін розлігся по долинах та ущелинах, як би одразу темно і пустельно стало в Карпатах!

Навколо високогірні чисті-пречисті сніги, край білості, не заплямованої навіть маковим зернятком. Усе в снігу: земля, дерева, гори, каміння, схили, дорога. Кожна билинка торішньої трави. Кожна ялинкова голочка. Все обсипане снігом, все з нього сплавлено, все в його чудесному блиску. Сніг непорушно лежить на гілках, шар за шаром — листопадовий, грудневий, січневий, березневий, від першого осіннього до останнього весняного. Сніг пушисто-невагомий, кубічний, пластоподібний, брилистий, плитковий, такий, що іскриться гранітними дробинками, сніг — лебедині крила, сніг — хмара. Сніг, закам'янілий у найдивовижніших формах — у вигляді куреня, хатини, піраміди, теремка, дзвіниці.

Коли б зараз прогримів мисливський постріл, який би переполох здійнявся у цьому зачарованому куточку Карпат, як почали б розсипатися дивні спорудження!..

— Стоп! — Дзюба повернув до Бєлограя свою масивну голу голову, прикриту хутряною шапкою. — Перекур на свіжому повітрі, гвардії старшина!

Машина зупинилась край глибокого провалля, на дні якого біліли кучугури снігу. Дорога, добре прибита високогірним морозом, співуче хрустіла під чобітьми в Бєлограя.

— Гей Іване, давай трохи побуцаємось!

Дзюба виставив праве плече і войовничим вистрибом, несподіваним для його комплекції, налетів на Бєлограя. Той упевнено прийняв виклик. Вони зійшлися, ударилися один об одного так, що ледве встояли на ногах.

— Ого! — засміявся Іван. — От тобі й «папаша»! Та в тебе, друже, ще богатирські сили. Держись!

Ще раз зіткнулись і знову розлетілися в різні боки.

І пішло, і пішло… Обидва розчервонілись, важко дихали. Пара клубочилась над ними, а сніг був витоптаний і розметений до щебінки.

— Добре, добре! — крякав Дзюба.

Шофер, заклавши руки в кишені свого шкіряного пальта, курив, мовчки посміхався і терпляче чекав сигналу Дзюби, щоб ударити Бєлограя важкою гирею по голові…

Рано-вранці, зі сходом сонця, мерседес, вкритий інеєм, спустився на Закарпатську рівнину. Поки машина мчала рівним шосе, вздовж Латориці, від Сваляви до Мукачева, вона встигла побувати в кількох зонах весни: весни повітря і світла, весни води, весни квітів. По той, північний бік Сваляви, фруктові сади ще були голі, на гірських схилах подекуди лежав ніздрюваватий важкий сніг і не пробивався жоден жмуток трави. Але весна відчувалась уже в незвичайно м'якому й теплому повітрі. Весна шуміла в бурхливих гірських струмках. Весна здіймалась на прозорих своїх крилах над гірськими талими водами, над ланами. Весна дивилась ясними очима з високого чистого неба. Весна перебігала від однієї дзеркальної калюжі до іншої і перед кожною причепурювалась.

За Свалявою, на південному її боці, на берегах Латориці, зазеленіли верби. Уся заплава річки була залита смарагдовою травою.

У Пасіці білим димом повився терник. Відрізок дороги від Чинадієва до Кольчина машина прошуміла між двома квітучими шпалерами яблунь.

Під Мукачевим, по обидва боки дороги, лежали чорні, зорані, забороновані і засіяні квадрати полів. По схилах горбів дерлися білоногі, із свіжопобіленими стовбурами сади: кожне дерево оповите рожевою, білою або червонуватою хмаркою. У виноградниках клопотались люди. Над городами стелився дим — там спалювали торішнє бадилля. Босоногі, в самих сорочках хлопчаки, уже трохи засмаглі, бродили з вудочками по березі Латориці. Кози скубли молоду травицю на південному палу каналу. Голуби воркували під черепичними дахами будинків. Теплий вітер, атлантичний гість, дув з рівнини, з Великої Угорської низини.

Не бачив уже Іван Бєлограй цього скромного і в той же час урочистого ходу ранньої весни по закарпатській землі.

Того ж дня він був убитий біля підніжжя Ніч-гори.

Глава четверта

В другій половині квітня, в суботу, незадовго до заходу сонця з Будапешта вийшла відкрита, з довгим мотором і величезним багажником двомісна машина. За рулем золотистого, оббитого всередині шкірою Лінкольна сидів водій у синьому, з білими оленями на грудях светрі. Це був Файн — завзятий рибалка, мисливець, альпініст, плавець (він купався в Дунаї мало не цілий рік). Виїзд Джона Файна був звичайним для будапештців, які його знали. Американець уже протягом двох років щосуботи виїжджав на далекі прогулянки: то на озеро Балатон, то на південь — до Сегеда, де Тиса входила в Югославію, то до відрогів Альп — на кордон Румунії, то в знаменитий своїми винами Токай, розташований на краю Великої Угорської рівнини, недалеко від Радянського Закарпаття.

Цього разу Лінкольн узяв курс на схід. Промайнули міста, що стояли на автостраді: Монор, Цеглед, Солнок, Дебрецен. Останнє, уже яскраво освітлене електричними вогнями, було найбільше. Тут дорога розгалужувалась. Можна було їхати до Трансільванії, до Карпатських гір або на Ньїредьгазу і до Тиси, на Токай.

Джон Файн подався на Ньїредьгазу і Токай.

Ніч він перебув біля багаття, на очах у токайських рибалок. Вранці з захопленням віддався недільному відпочинку. У Тисі вода була ще холоднувата, але Джон Файн сміливо зайшов у неї, скупався, шумливо поплавав. Потім він розіклав багаття, обігрівся, наловив вудочкою риби, зварив юшку, випив пляшку вина. Опівдні він міцно заснув біля погаслого багаття, а з заходом сонця вирушив у дорогу назад. Прогулянка закінчилась саме так, як минулої суботи і минулої неділі. Якби за Джоном Файном і стежили, його важко було б у чому-небудь запідозрити.

Лише через довгий час з'ясувалось, що в суботу, ввечері, Джон Файн, зупинившись на безлюдній дорозі недалеко від Ньїредьгази, відчинив місткий багажник і випустив на волю пасажирів, що там переховувались: Кларка і його асистента Ярослава Граба, закарпатського українця за походженням. Прощання було коротким, безмовним: все було вже сказано раніше, в посольстві.

Під покровом темряви й дощу, який починав накрапити, Кларк і Граб благополучно обійшли велике місто я заходу, вибрались на його північну околицю, до залізничного полотна. Тут, причаївшись у придорожньому саду, вони дочекались товарного поїзда і ще задовго до півночі були на підході до прикордонної станції. Не доїжджаючи до семафора, вони зіскочили на землю і безшумно зникли в темряві. Через півгодини постукали в глухе віконце невеличкого будинку, що самотньо стояв біля залізничної колії. Колійний обхідник чекав на них. Він відчинив двері, поглянув на гостей і, опустивши голову, мовчки повів Кларка і Граба на горище, завалене запашним сіном. Зморшкуватий, горбоносий залізничник був досить досвідченим хазяїном потайної квартири для порушників, щоб виявити зайву цікавість. Кларк оцінив його стриманість.

— Готово? — спитав він, обтрушуючись від дощу і витираючи мокре обличчя.

Хазяїн ствердно кивнув головою.

— А як у них… у наших попутників?

— І там усе гаразд.

— Коли зможете переправити?

— Почекаємо доброго туману. Відпочивайте. Недовго чекатимете.

Нечутно ступаючи, хазяїн спустився вниз, щільно зачинив двері на горищі. Кларк, не роздягаючись, сів на оберемок сіна недалеко від слухового вікна і поклав поруч себе пістолет. Скрутивши товсту козячу ніжку, він з насолодою закурив.

Дощ ущух, у просвітах між хмарами засвітилися зорі. Скоро вітер розігнав залишки хмар, і небо цілком прояснилось.

— Розпогодилось, хай йому чорт! — вилаявся Кларк.

Він підвівся і підійшов до горищного вікна, що виходило на схід, до кордону; змахнувши пил і павутиння» припав до скла. У яскравому місячному світлі добре було видно великий залізничний міст, перекинутий; через Тису. Одразу ж за ним і за темними плямами надрічкових садів починався Явір, куди Кларк і Граб повинні були пробратися.

На ясному небі чітко вимальовувалися димарі цегельних заводів, купол монастиря, елеватор… Вилискували металевим блиском оцинковані дахи будинків. Роїлись незліченні вогні. Придивившись, Кларк побачив — вірніше вгадав — добре йому знайомий з фотографій силует башти колишньої Народної ради з величезним годинником.

Потужні прожектори, встановлені на високих залізних щоглах, з чотирьох боків заливали яскравим світлом район залізничного вузла, з його білокамінним чотириповерховим вокзалом, водокачкою, депо і численними коліями.

Десятки людей протягом кількох років працювали над тим, щоб Кларк якомога більше знав про Явір і його населення, щоб він міг розраховувати на спільників, щоб у нього була надія благополучно прорватися через кордон. І все-таки цілковитої впевненості в успішному завершенні свого довготривалого, можливо, безповоротного відрядження в нього не було.

Якими близькими і приступними здаються звідси ці явірські будинки, ці іскристі теплі вогні. За нормальних умов до них можна добратися за півгодини. Але хто знає, скільки часу й енергії піде на те, щоб перейти цю зовсім незначну відстань таємно! Не виключено, що в Яворі вже в усіх деталях знають план Кларка. Радянські розвідники вміють працювати.