Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 9)

Як не готувався Кларк до переходу кордону, все ж. пін ступив на радянську землю з непереборним почуттям страху. Одна справа — переходити кордон у думці, теоретично, а інша — ось так, фізично. Він ясно, як ніколи раніше, відчув те, на що йшов. На кожному кроці — буквально на кожному — на нього чатувала смерть.

Кларк і його супутник якийсь час мовчки напружено прислухались. Кларк лежав на Грабі, не торкаючись землі навіть пальцем. Він вирішив перебратися через: кордон на спині Граба, не залишивши на землі жодного свого сліду.

На кордоні було тихо. Зрідка з Тиси долинав різкий сплеск. То відвалювався, як добре знали лазутчики, берег, підмитий швидкою течією повноводної річки.

Прибережна земля була по-весняному податливою, холоднуватою, пахла водоростями, риб'ячою лускою, пріллю торішнього листя.

Кларк натиснув на плече Граба. Той обережно, з обачливою розміреністю підвівся і зразу ж почав просуватися у глиб радянської території. В руках його був рулон гумової доріжки. Граб усі сили, всю свою увагу затрачував на те, щоб приглушити звуки руху.

Кларк, сидячи верхи на своєму асистентові, вдивлявся, слухав, угадував: де зараз знаходяться радянські прикордонники? Чим вони зайняті?

Один з їх нарядів міг знаходитися зараз десь метрів за двісті звідси, під залізничним мостом або трохи далі, в руїнах будиночка бакенщика. Якщо він там, то все обійдеться гаразд, принаймні, на першому етапі.

Але Кларк добре знав, що радянські прикордонники охороняють державний рубіж не за шаблоном, що вони винахідливі щодо всіляких сюрпризів, які підносять порушникам, їх наряд може опинитися в найбільш несподіваному місці, вони можуть приголомшити тебе своїм «Стій!» в ту саму мить, коли ти вже вважаєш себе в безпеці. Якщо це трапиться, тоді, як і передбачено, Граб припаде до землі, почне відстрілюватись до останнього патрона, його підтримають «попутники», а Кларк тим часом щодуху кинеться до Тиси. Хай весняні її води холодні, як лід, бурхливі, як гірський потік, — все одно він перепливе на той бік і заховається у заздалегідь облюбованій щілині. Передбачено все, абсолютно все, що може випасти на долю Кларка. Кожен крок просування вивірений тисячу разів. Будь-якій несподіванці протиставлений холодний розрахунок, рішучість, спритність, набуте роками тренування, — і все-таки почуття страху не покидало Кларка.

Граб зупинився, шепнув:

— Смуга…

Ні, цей звук не мав нічого спільного з тим, який люди називають шепотом. Він нагадував найімовірніше сичання гадюки, доступне слуху лише істоти такої ж самої, гадючої, породи.

Кларк добре знав таємницю цього слова.

Скільки разів, ще будучи в розвідувальній школі, він, як і його товариші по навчанню, винаходив способи подолання цієї вузької смуги землі! Багато способів було придумано, і все-таки смуга залишалась непереборною перешкодою на таємних дорогах лазутчиків. Не лише слід людини, але навіть заяча лапа ясно відбивалась на ній. Її не переповзеш, не обійдеш. Всюди вона: і на рівнині, і на берегах річок, і по пружках боліт, і навіть у горах. По сліду, залишеному на службовій смузі, прикордонники визначають і напрямок шляху порушника і навіть його фізичні прикмети. Звідси починають свій шлях слідчі собаки. І чим досвідченіший той, хто ступає на цю м'яку, спушену землю, чим більше він знає про неї, тим страшніша вона. Кларк згодився б куди завгодно стрибнути з парашутом, аби тільки не прокрадатись через цю невинну на вигляд смугу землі.

Чомусь саме зараз, перед нею, Кларк подумав про те, що він ще молодий і не одружений, що, може, ніколи не носити йому полковницьких погонів, що лежить він на березі Тиси, в той час як Джон Файн розкошує у своїй м'якій постелі або грає в покер. Подумав і про те, що все, що він робив до цього часу, було лише підготовкою до того, що він повинен робити ось тепер.

— Смуга, — повторив Граб, який по-своєму зрозумів мовчання і нерішучість свого сідока.

Кларк енергійно натиснув на плече Граба. Той обережно опустився на коліна, впевнено зробив якийсь невловимий ковзний рух вперед і ліг, заздалегідь розкинувши гумову доріжку. Кларк не міг належно не оцінити свого далеко не спортивного на вигляд супутника. Він злегка поплескав його по теплій складчастій потилиці. Цей дотик значився в числі умовних прийомів, за допомогою яких Кларк правив своїм «конем». Він означав: «Все гаразд».

Граб, розпластавшись на гумовій доріжці, важко дихаючи, відпочивав і чекав наказів. І крізь одяг Кларк відчував його гарячу, спітнілу спину.

Якби Кларк не подавав великих надій як вихованець знаменитої школи розвідників, він би, можливо, не втримався від спокуси перейти кордон саме зараз, у найтихішу хвилину. Але Кларк усе враховував. Він знав, що буде потім. Нічний дозір неминуче виявить слід. Собака, пущений по сліду, наздожене його раніше, ніж він добереться до надійного укриття. І вся кар'єра Кларка, так блискуче почата, безславно кінчиться.

Кларк поскріб нігтями потилицю Граба. Це означало, що той повинен відступити. Граб безшумно відповз до Тиси. Метр, два, три… шість. Бур'ян. Пеньок. Стовбур зотлілого, замшілого дерева… Піщана яма. От тепер досить. Кларк злегка стукнув Граба по голові, і той зразу ж зупинився, важко дихаючи. Над головою, очевидно, на дереві, повитому туманом, тривожно загаласували галки. Кларк в думках вилаявся. І рука його потягнулась до пістолета. Однак галки скоро заспокоїлись. Прикордонники, подумав Кларк, не могли звернути увагу на галчачий крик, занадто він був коротким. Але на всякий випадок він не рухався з місця. Жадібно прислухався Кларк до тиші на кордоні. Він чекав дозору, який з'явиться або праворуч, з боку дуба, розщепленого блискавкою, або ліворуч, від руїн хатини бакенщика. Прикордонники повільно пройдуть уздовж службової смуги, освітлюючи її ліхтарем. Від флангу до флангу. Потім, відпочивши, дозір повторить свій маршрут. Отже, міркував Кларк, якщо він перейде її не зараз, перед появою дозору, а після того, як прикордонники повернуться назад, то він матиме у своєму розпорядженні не менш, як годину. За цей час можна зникнути. І це при найгіршій умові: якщо слід буде швидко виявлений. Якщо ж помітять першим не його слід, а сусідів, на що Кларк твердо розраховував, тоді ще більше шансів на удачу. За дві години він так далеко зайде від кордону, що і з допомогою ста собак-шукачів йото не наздоженеш.

Кларк і Граб одночасно здригнулись, коли праворуч в туманній імлі низько над землею спалахнув вузький промінь електричного ліхтаря. Чуйне вухо Кларка вловило звуки обережних кроків.

Дозір порівнявся з Грабом і Кларком. Промінь рівномірно, спокійно гладив пухку землю. Кроки солдатів віддалялись у бік правого флангу застави.

Кларк перевів подих, облизав губи. Він злегка натиснув на плече Граба, що означало: «Будь напоготові».

Граб безшумно підвівся, швидко згорнув гумову доріжку в рулон. «Пішов!» у думці промовив Кларк і злегка поплескав по потилиці свого «коня».

Промінь спалахнув, знову почулися кроки. Тепер значно енергійніші, частіші. Кларк задоволено посміхнувся. Він угадував, здавалося йому, настрій солдатів: поспішають до застави.

Дозір, ковзаючи по смузі вузьким променем ліхтаря, пройшов мимо, у протилежний бік.

Глава п'ята

За кілька днів до описаних вище подій начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников, на дільниці якого причаїлись перед своїм вирішальним стрибком порушники, призначив у наряд єфрейтора Каблукова і старшину Смолярчука з його слідчим собакою Витязем.

На світанку, ледь почало розвиднятися, прикордонники вийшли з воріт застави і попрямували до Тиси, де вони мали нести службу.

Каблуков і Смолярчук — майже однолітки, але вони різко відрізняються один від одного. Каблуков кремезний, широкий в плечах, важкуватий, повільний в рухах, з крупними рисами обличчя, по-північному русоволосий, з багровими плямами на гострих вилицях. Глибоко посаджені серйозні очі неспокійно дивляться з-під пушистих білястих він. На великому лобі випинаються вугласті зморшки. У щільно стулених губах немає ні найменшого натяку на посмішку. Каблуков мовчить, але вираз його обличчя, його погляд ясно говорять про те, що на душі в нього тяжко.

Смолярчук майже на дві голови вищий за Каблукова, стрункий, рухливий. Рожеві його щоки золотяться м'яким пушком. Зуби великі, чисті, один в один. На рум’яних устах безперестанно, немов забута, сяє усмішка. Веселі очі перебігають з Тиси на небо, з виноградних схилів на гори, освітлені ранковим сонцем. І скрізь бачать щось надзвичайно привабливе.

Кожен, дивлячись на старшину Смолярчука, сказав би, що він правофланговий у строю, перший на службі і в навчанні, заспівувач у поході, весельчак і жартівник на відпочинку, що його люблять дівчата, поважають товариші і друзі, що він має завидне здоров'я і силу.

— А днинка, здається, надходить справді весняна. Припинились дощі… Ох, і погріємося ж ми сьогодні з тобою на сонечку! Як, Андрійку, не заперечуєш проти сонечка?

Каблуков не відповідав. Він обернувся лише після того, як Смолярчук поклав руку йому на плече і повторив запитання. Він дивився на товариша, і по очах було видно, що не тут зараз його думки, а там у далекому Помор'ї, вдома. На заставі ні для кого не є секретом причина невеселого настрою Каблукова. Кілька днів тому він одержав листа, в якому повідомлялось про раптову тяжку хворобу матері.