Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 59)

— Від ваших переказів? — здивувався Андрій. — Виходить, це ви, а не мама кожного місяця висилали гроші?

Криж скромно кивнув і, винувато похнюпившись, зітхнув.

— Вибач. Андрійку, тоді більше урвати не міг. Зараз маю деякий капітал. Ось тобі поки що на дрібні витрати. — Він поклав на стіл сторублівку. — Ще треба буде — не церемонься, приходь, не відмовлю.

Андрій мовчав, п'ючи пиво.

— Дядьку Любомире, — потім спитав він, — гроші ви висилали кожного місяця?

— Так, кожного першого числа. А що?

— А мама, чому вона і карбованця не прислала?

— Не знаю, голубе. Напевне, не було зайвих.

— Не було? — посміхнувся Андрій. — У неї їх стільки! Скупа вона стала. І для кого вона їх береже?

— Голубе, хіба можна про рідну матір таке говорити!; Вона тебе безтямно любить, а ти…

Андрій поклав на край столу два величезні кулаки:

— А ось я приїду і побалакаю з нею як слід! Одразу шовковою стане!

— Ти цього не зробиш. Заради мене. Чуєш? Ніяких дорікань! Навіщо тобі потрібні обов'язково її. гроші? Не все одно, чиї витрачати? Наплюй ти на материнські капітали і користуйся моїми. — Він обережно, не повертаючи голови, оглянув залу. — Признаюся, синку, у мене є чималенький запасець. На всю твою молодість вистачить. Користуйся собі на втіху.

Андрій все більше і більше дивувався. Він ніколи не чекав, що цей акуратний, прилизаний, чорний, як ворон, чужий дядько, приятель матері, який ніколи не відзначався особливою щедрістю, раптом виявиться таким добрим, люблячим і, головне, грошовитим.

— Люблю я тебе, Андрійку, — говорив Криж. — Усиновити ладен, якщо буде на те згода матері. Ну, та добре. І так, без усиновлення, будемо дружити. — Він простягнув руку: — Будемо, га?

— Будемо, дядьку Любомире! — Андрій відповів Крижу міцним щирим рукостисканням.

— Ну, от і домовились! А тепер, Андрійку, я залишу тебе.

— Куди ж ви? Разом у Явір поїдемо. Незабаром автобус…

— Ні, я поїду пізніше. У мене в Рахові справи. Ввечері зустрінемось в Яворі. Заходь. Заплати і мою частку, голубе.

Він поклав на чисту тарілку ще одну сторублівку, поплескав Андрія по щоці, погладив по голові і рушив до дверей. Відійшовши од стола кілька кроків, повернувся:

— До речі, Андрійку, трохи не забув! Ти Олексу Сокача, знаменитого машиніста, знаєш?

— Як же не знати таку людину! А що? Чому ви спитали? — збентежився Андрій.

— Олекса Сокач отримує комсомольський паровоз. От би тобі до нього на практику!

— Дядьку Любомире, ви наче в мою душу зазирнули. Та я про це ж саме вже два тижні думаю, з того часу, як дізнався про комсомольський паровоз Олекси.

— От і добре. Влаштовуйся. Причаруй Олексу… — Криж підморгнув. — Ти будь-кого приворожиш, коли захочеш. Ну, бувай здоровий!

Андрій насмішкуватими очима провів щедрого дядька, який ніби з неба впав, і знизав плечима: «Чудеса та й годі! Чи не побічний я син Крижа?»

Як і всі недалекі люди, що не звикли і не вміють думати, він недовго міркував над тим, що трапилось. Через двадцять хвилин, розрахувавшись з офіціанткою, ситий і трохи хмільний, не кваплячись, в святковому настрої ішов він головною рахівською вулицею. Поглядаючи на всі боки, гіпнотизував своїм чарівним, як він гадав, поглядом усіх зустрічних городян, одягнутих у золотисті і білі замшові кожушки, вишивані кольоровою вовною.

Поки Андрій прогулювався, чекаючи автобуса, Криж, скориставшись першим вільним таксі, на повній швидкості спускався з холодної Верховини на теплі, пригріті весняним сонцем закарпатські передгір'я. Задовго до заходу сонця він був у Яворі, на Залізничній.

Марта Стефанівна зустріла його, як звичайно зустрічала останнім часом, — злякано-радісно, безмовно, циганськими своїми очима питаючи: «Ну, який у тебе ще сюрприз?»

— Був у Рахові, — почав Криж без передмови, цілуючи всю в каблучках і браслетах руку своєї помічниці. — Бачив Андрія.

— Андрія? — Марта Стефанівна змінилася на обличчі, з надією подивилася на двері. — Де ж він?

— Години через дві-три буде вдома. Попереджаю: приїде сердитий… Чому? Сердиться на тебе за те, що ти йому не надіслала жодного грошового переказу.

— Як — не надіслала? Кожного першого числа переказувала по телеграфу по п'ятсот карбованців. Ти ж знаєш. Любомире!

— Ти помиляєшся, моє серце. Перекази були мої, а не твої.

— Любомире, я не розумію… — чорні, жагучі очі Марти Стефанівни зробилися круглими і білястими, як у сови, від страху перед новим сюрпризом, який, як вона передчувала, приготував її друг.

— Потім усе зрозумієш. А зараз виконуй те, що я тобі скажу. Ти повинна до певного часу тримати Андрія в чорному тілі. Хлібом годуй досхочу, а грошей не давай. Жодного карбованця. Чуєш? Жодного карбованця!

— Любомире, що ти знову задумав?

— Незабаром сама все побачиш. Потерпи.

Він на прощання поплескав Марту Стефанівну по дряблій, натертій карміновою цеглинкою щоці і вийшов.

Андрій тим часом не дуже поспішав до Явора. Погулявши по Рахову, провітрившись, остаточно витверезившись, він востаннє глянув на святкових верховинок і тільки тоді рушив на автобусну станцію на набережній, в двох кроках від Тиси.

Щулячись від холодного вітру, що дув згори, з верхів'я Чорної Тиси, Андрій підійшов до зупинки. На довгій лаві під навісом чекав автобуса єдиний пасажир — дівчина з рюкзаком за спиною, з непокритою головою, в теплій, чоловічого покрою куртці, в грубих черевиках, з книгою в руці.

— Ви остання на автобус? — спитав Андрій тим м'яким, трохи співучим голосом, яким розмовляв лише з людьми, яким дуже хотів сподобатись.

Дівчина з досадою закрила книгу, підвела голову, подивилася на Андрія. У неї були навдивовижу свіжі,— міцні, смагляво-рожеві щоки, чисті сяючі очі і яскраві, наче накусані, губи.

— Я й остання, я й перша, — поблажливо-насмішкувато відповіла вона і, нахиливши голову, знову почала читати.

«Бач, яка горда!» подумав Андрій, усміхаючись і з задоволенням розглядаючи дівочу потилицю, вкриту світлим пухом волосся. Незважаючи на свою молодість, Андрій зовсім не відчував ніяковості перед дівчатами, знайомими і незнайомими, йому ще не було й шістнадцяти років, коли він почав завойовувати їх прихильність рідкісними галстуками, кольоровими светрами, особливого покрою курточками, стрункою спортивною постаттю. В двадцять років він набув серед товаришів репутацію бувалого кавалера, небезпечного серцеїда.

— Ви вгору чи вниз? — сідаючи поруч з дівчиною, спитав він.

— Вниз, — неохоче відповіла вона.

— До Явора?

— Ні, далі, до Ужгорода, — сказала вона після суворого, тривалого мовчання.

— А скоро буде автобус?

Вона поглянула на годинник, потім на мокрий шлях:

— Повинен бути з хвилини на хвилину, якщо не запізниться.

Ці незначні запитання підготували, як здавалося Андрієві, грунт для знайомства. Він був певний, що через кілька хвилин вже буде знати, хто ця дівчина, де вона була, працює чи вчиться, на якій вулиці живе…

Продовженню так вдало початої розмови перешкодила поява жінки з Циганської слобідки, яких у Закарпатті немало. Подзвонюючи намистом із старовинних монет — російських, австрійських, угорських, румунських, чеських, німецьких, — циганка підійшла до Андрія, безцеремонно сіла поруч і, закинувши на плечі синювато-чорні коси, вийняла з бездонної кишені широчезної строкатої спідниці пухку засмальцьовану колоду карт:

— Поворожу, чорнобривий! Усю щасливу долю розкажу. Позолоти ручку!

Андрій поклав на долоню циганки три карбованці:

— Ворожи, та тільки бреши до ладу.

Циганка завченою скоромовкою напророчила Андрієві, що в найближчому майбутньому його чекає велика удача в житті, що всі найтемніші кутки його дому посвітлішають, що його щастю будуть заздрити люди.

Андрій з поблажливою посмішкою подивився На циганку, сказав:

— А чи не можна конкретніше поворожити про щастя? Яке воно? Чи швидко, наприклад, я одружуся?

— Ти, чорнобривий, в думках своїх уже збираєшся весілля справляти, вже молоду дружину свою на престол садовиш…

— Досить! — зупинив Андрій циганку. — Спасибі.

Вона охоче залишила Андрія в спокої і підсіла до дівчини з рюкзаком:

— І тобі, красуне, поворожу.

Дівчина засміялась і сховала руку за спину, рішуче похитала головою: