Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 58)

— Дуже добре. З'ясовуйте негайно. Ні ви, ні я не можемо почувати себе в безпеці доти, поки не з'ясуємо долю нашого… Івана Бєлограя.

— Я розумію… Все зроблю швидко й акуратно. Не хвилюйтесь, товаришу Червонюк.

«Чорногорець» похитав головою:

— З того часу, як я потрапив під дах вашого дому, побачив і послухав вас, я перестав хвилюватись.

— Дякую.

На цей раз Джон Файн говорив правду: він справді перестав боятися за свою шкуру. Любомир Криж йому сподобався. З цією людиною багато чого можна зробити. Власне, «робити» все повинен сам «Хрест», а він, «Чорногорець», буде лише керувати ним, не виходячи з свого тайника ні вдень, ні вночі. Джон Файн давно звик до вигідної ролі «Керівника». Він протягом всієї своєї служби в бізонівській розвідці виїжджав на чиємусь горбі, завжди заробляючи собі гроші, чин і славу з допомогою таких от, як цей «Хрест».

— Ви не розучились працювати на радіопередавачі? — спитав Файн і подивився в куток, де лежав його рюкзак з портативною радіостанцією.

— Ні, не розучився. Хоч зараз можу відстукати будь-яку телеграму.

— Зараз ще рано. Почекаємо днів два-три, поки… поки прибуде підкріплення.

— Підкріплення?

— Так. Бачите, Любомире, як я довіряю вам! Цінуйте!

— Дякую. Я виправдаю ваше довір'я.

— І не тільки довір'я, а й мої серйозні витрати, — Файн вийняв з кишені куртки дві пачки сторублівок, кинув їх на стіл. — Витрачайте на свій розсуд, без усякого звіту. Треба буде ще — одержите негайно. Ну, от і все на сьогодні. — Файн обережно відсунув край занавіски, Подивився на вулицю, позіхнув.

— Не гріх би мені і поспати. Де моя постіль, Любомире?

— Шість днів вона чекає на вас. Тільки попереджаю: ні сонця, ні зірок, ні неба ви не побачите з своєї кімнати. Ходімо, товаришу Червонюк.

Криж помістив гостя в темну, без вікон і дверей комірчину, розташовану в задній частині дому. Потрапити туди можна було лише через потайні дверцята, замасковані великим портретом Тараса Шевченка. В підлозі комірчини, під дерев'яною койкою, був влаштований лаз у підпілля, з якого можна проникнути в сарай, а звідти — в сад і на вулицю.

Все підземелля було заставлене скринями, чемоданами і ящиками, в яких було сховано найцінніше добро Крижа, спадкове і придбане на шпигунському поприщі.

В ті часи, коли будувався дім, Криж не думав і не гадав, що пральня і кладова коли-небудь будуть пристосовані під таємний склад.

Освітлюючи собі шлях кишеньковим ліхтариком, Криж підійшов до тапчана в дальньому кутку тайника, поплескав долонею по м'якій пуховій подушці.

— Відпочивайте, сер. На добраніч.

— Погляньте, Любомире, — Файн спрямував сліпучий промінь свого ліхтарика прямо в обличчя господаря. — Ну, «Хрест», як будемо працювати?

— Як накажете.

— Я наказую працювати чисто, без будь-яких таємних думок.

— Сер, я не розумію… — Криж високо підняв брови.

— Не прикидайтесь. Марно. Знаю вас давно вздовж і впоперек. Отож майте це на увазі, Любомире, коли відчуєте спокусу збрехати мені, схитрувати переді мною або заробити на стороні, — наліво, як кажуть росіяни…

— Сер! — ображено зашипів Криж. Обличчя його налилося кров'ю.

— Я закінчив. Сподіваюсь, свою точку зору я виклав більш ніж ясно. Будемо вважати, що ми твердо домовились по цьому генеральному пункту. На добраніч, Любомире!

Глава восьма

Андрій Лисак, високий на зріст і широкоплечий, веселий і красивий хлопець, слухач Львівської школи паровозних машиністів, в один з недільних весняних днів перевалив Карпатські хребти і рушив додому, в Явір.

Молода, двадцятилітня людина… Скільки шляхів перед тобою, і кожний тобі доступний, кожний може вивести тебе до вершин життя! Двадцятилітній… Який ти сильний, який нетерплячий, як зневажаєш маловірів, якими мізерними здаються тобі всі перешкоди, що виникають на шляху! Як просто, як легко, природно ти правдивий і благородний у своїх вчинках і словах, як близько до тонкої шкіри твоїх щік приливає кров, коли ти ніяковієш, які ясні і привабливі твої очі!

Такі думки і почуття виникали, напевне, в кожної людини, хто вперше бачив Андрія Лисака. Але він вводив в оману людей своїм зовнішнім виглядом, своєю ніби щасливою молодістю, своєю готовністю бути самовідданим у праці і дружбі, в коханні до дівчини і в любові до рідної матері.

До Рахова, головного міста гуцульської Верховини, Андрій Лисак доїхав пасажирським поїздом без пересадки. Далі, на південь, вниз до течії Тиси, ходили лише товарні поїзди спеціального призначення. Біля тридцяти кілометрів ішли вони по радянській землі. За Берлібашем залізниця повертала за кордон, в Румунію. На нашій території в цій частині долини ріки Тиси було прокладено тільки автомобільне шосе. По шосе і мав Андрій Лисак добратися до Явора.

Автобуси тричі на день спускалися з Верховини на Притисянську рівнину: вранці, опівдні і ввечері. На перший Андрій запізнився, а до відходу другого автобуса залишилося більше трьох годин. За цей час можна і в кіно піти, і пообідати, і погуляти на головній вулиці Рахова.

Андрій вирішив перш за все пообідати. Віднедавна всі його життєві радощі починалися з того моменту, коли він сито і досхочу наїдався, випивав горілки або пива.

Прямо з вокзалу він пішов у новий, тільки що обладнаний ресторан, над дверима і вікнами якого на всю ширину фасаду рожевіла вивіска із золотими літерами: «Верховина». «Ну, подивимося, що це за верховинський ресторан», подумав Андрій. В чому, в чому а в ресторанах він добре розбирався. За короткий час свого життя у Львові Андрій встиг не раз побувати в усіх ресторанах міста, перезнайомитись з усіма гарненькими офіціантками.

Новий ресторан викликав у Андрія презирливу посмішку: який він маленький і бідний у порівнянні з львівськими! У вестибюлі немає бородатого, одягнутого в парадну ліврею швейцара. Столи поставлені тісно і накриті поверх клейонок паперовими скатертинами. Людей мало, стільці звичайні, тверді. Меню написано від руки на сірих аркушиках, без довгого списку вин. В залі немає ні естради для оркестру, ні місця для танців. Поганенька їдальня, а не ресторан.

Не приховуючи свого зневажливого ставлення до закладу, який невиправдано, на його думку, носив таку пишномовну назву, Андрій сів за столик в найдальшому кутку залу, руками пригладив і без того старанно зачесане волосся й почав вивчати меню. Офіціантка в чорній спідниці і кремовій шовковій блузці, в білому чепчику, підійшовши до Андрія, спитала ласкаво, по-дружньому: «Ну, що ми замовимо?» Андрій подивився на дівчину і, вирішивши, що вона не варта його уваги (надто товста і надто чорнява), нахмурившись, процідив крізь зуби: «Не поспішайте! Я прийшов обідати, а не гасити пожежу».

Зніяковіла і ніби винувата, офіціантка тихенько відійшла до буфету і, стоячи там, зиркала на сердитого клієнта, готова підійти до нього за першим його знаком. Він не подавав його ще добрих десять хвилин. Нарешті офіціантка наблизилась до нього і обережно спитала:

— Ну, вибрали?

— Триста грамів горілки, пляшку пива, оселедець з цибулькою і картопелькою, харчо по-грузинському, відбивну по-київському і морозиво. Все! Запам'ятали? — з недбалістю постійного відвідувача ресторанів наказав Андрій. — Гаряче і закуски давайте негайно.

Після другої чарки Андрій веселішими очима подивився на світ, на те, що його оточувало. Тепер і ресторан здавався йому не таким уже поганим, і офіціантка не такою товстою і чорнявою, йому хотілося з ким-не-будь поговорити, похвастати своєю красивою молодістю, розповісти про те, звідки і навіщо він приїхав сюди, в Закарпаття.

В цю хвилину і зайшов до ресторану Любомир Васильович Криж. Андрій зрадів. Він з дитинства знав цю людину, неодноразово бачив її у себе в домі і до деякої міри вважав майже родичем.

— Дядьку Любомире! — свій радісний вигук Андрій підкріпив піднятою над головою рукою і привітною посмішкою.

Криж усе знав про Андрія: коли той виїхав із Львова, коли прибув до Рахова, куди попрямував з вокзалу і що думав робити далі. Криж підготувався до зустрічі. Але, приховуючи це, він зобразив на своєму старанно виголеному тонкогубому обличчі приємне здибування і поспішив до столу, за яким сидів Андрій. Схопивши обидві руки хлопця, він довго трусив їх, усміхався і вигукував: «Приїхав! Як добре! Молодець!» Андрій задоволено слухав Крижа і вважав закономірною й природною його бурхливу радість. Він був би здивований, якби дядько Любомир, побачивши його, менше зрадів. Андрій давно вже звик до того, що його особа привертає до себе увагу.

Обідаючи і випиваючи, Криж і Лисак дружньо розмовляли. Власне, говорив більше Андрій. Криж терпляче слухав. Коли полум'я захоплення хвалька згасало, Криж підкидав у багаття його самолюбної душі пальне.

— Ех, Андрійку, — говорив він, — мені б твої роки, твої щоки, твої очі, твою жадобу до життя…

І Андрій після цього добрих п'ятнадцять хвилин знову говорив про себе: як добре жив у Львові, з ким зустрічався і як житиме в Яворі.

— Ну, а як у тебе щодо нікчемного металу? — з найневиннішим виглядом спитав Криж, хоча до цього питання підвів усю розмову.

Андрій любив гроші, постійно думав про те, як би мати їх чим більше. Тому, коли мова зайшла про гроші, він зрадів:

— Та так, нічого… Розрахуватися за обід і добратися додому вистачить.

— Невже від моїх переказів нічого не залишилось? Усе розтринькав?