Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 52)

На світанок Файн добрався до району знаменитої гори Піотрос, яка увінчує своєю вершиною румунські Карпати. Тут, у глухому прикордонному лісі, жив Міхаїл Троянеску, звіролов і мисливець, який постачав бухарестський зоологічний сад живими тваринами і птахами. Давним-давно він був завербований закордонною розвідкою. Троянеску добре знав Карпати, вивчив усі таємні стежки через прикордонні хребти. Що дорого коштує, тим рідко користуються. Бажаючи зберегти Троянеску на довгий час, Файн вдавався до його послуг надзвичайно рідко.

Сховавши все своє спорядження в лісі, Файн порожнем, з пістолетом, гранатами і грішми в кишені, підійшов до хатини, де жив його агент на кличку «Глухар».

Дерев'яний зруб, вкритий старою буковою драницею, високо, в чотири лінії, обгороджений товстими лежачими воринами. Під самими вікнами, під природним кам'яним навісом чорніло джерело, яке замінювало лісникові криницю. Біля хатини, сягаючи до самого даху, стояв великий стіг сіна. Широкі мисливські лижі встромлені у снігову кучугуру — свідчення того, що господар удома.

Файн був абсолютно впевнений у своєму агенті, однак він не наважився отак, зразу вриватися до нього. Зробив у стіжку сіна нору, заліз у неї і, замаскувавшись. тяжко борючись зі сном, почав чекати появи «Глухаря».

Розвиднілось. Рипнули в лісовій сторожці двері, і на білому сніговому фоні подвір'я зачорніла висока, в смушковій шапці і кожушку з овечих шкур, постать. Підмерзлий на нічному морозі сніжок зарипів під ногами чоловіка. Він прямував туди, де лежав Файн. В його руках була велика лозяна корзина-сіноноска, а в зубах диміла люлька. «Він чи не він?» Багатьох з своїх агентів Файн не знав в обличчя. Він знав лише їх прикмети, прізвища, клички і номери. З «Глухарем» йому досі не доводилося зустрічатися.

Чоловік у чорному кожушку і високій смушковій шапці, по-старечому кашляючи, впритул наблизився до стіжка сіна. Сиві висячі вуса. Глибокий шабельний або ножовий шрам на зморшкуватому лобі. «Він!»

— Добрий час, Міхай! — напівголосно російською мовою сказав Файн слова пароля. — Ти живий, здоровий?

Мисливець і звіролов, певно, був не з боязких — не відсахнувся від стіжка, не впустив корзини, не закричав. Він вийняв люльку з рота, відгукнувся:

— Поки що, дякувати богові, живий і здоровий. Того й вам, добрий чоловіче, бажаю.

Обмінявшись паролем, Файн виповз із своєї нори, подав лісникові руку.

— Здрастуйте, Міхай, здрастуйте! Я — «Чорногорець». Радий вас бачити.

— Ви «Чорногорець»? — з відвертим здивуванням спитав румун.

— Так, «Глухар», це я. В будинку немає сторонніх?

— Ні. Я теж радий, — схаменувся хазяїн лісової хатинки, показуючи міцні, не з'їдені часом зуби. — Заходьте, гостем будете.

— Я до вас ненадовго. Іду на той бік, — Файн махнув рукою на північний захід. — Не забув туди дороги?

— Як можна?

— Ну, гаразд, ходімо до хати, поговоримо…

Через кілька днів під покровом вечірніх сутінок Файн і його провідник, обидва на лижах, рівномірно розподіливши спорядження, рушили в дорогу, взявши курс на Чорний потік, що лежав по той бік прикордонного хребта, на радянській землі. До ночі вони вийшли на водорозділ. До кордону залишалося кілька сот метрів.

— Досить! — сказав провідник. — Привал!

Відпочивши, «Глухар» вийняв з рюкзака чотири добре вироблені ведмежі лапи.

— Прошу, залазьте!

Файн надів на руки і ноги ведмежі лапи.

— Тепер вважайте ж! — повчав свого шефа «Глухар», прикріплюючи до його спини ремінці рюкзака. — Додержуйте всіх ведмежих повадок. Все!

— Не турбуйся, Міхай. З цієї хвилини я вже не людина, а ведмідь. — Файн стримано засміявся.

Він подав провідникові руку, сховану у ведмежу лапу, попрощався і пішов до кордону, до Чорного потоку.

Звіролов проводжав Файна очима, поки той не зник у прикордонному дрібноліссі.

Глава шоста

Важким, повним несподіванок виявився квітень для гірського Закарпаття. В перший тиждень місяця на рівнинних берегах Тиси світило яскраве і тепле сонце, цвів бузок. Весь наступний тиждень було похмуро і мокро: небо затяглося хмарами, мрячило з ранку до вечора. Потім дощ перейшов у мокрий сніг. Найближчі до річки гори, що вже по-весняному зеленіли, натягли на свої вершини зимові білі шапки. Нічні і ранкові приморозки обпекли льодовим подихом квітучі сади, розміщені надто високо, на гірських схилах.

Весна зупинилася на півдорозі. Почорніли, посипалися на незатишну землю пелюстки квітучого бузку. Загрузли в грязюці на недоораному полі трактори. Замовкли весняні пташки, які прилетіли з теплих країв. Люди, які зняли з себе теплий одяг, знову одягли пальта і дощовики. Садівники розпалювали по ночах багатодимні вогнища, окутуючи дерева теплим, довго не танучим туманом. Зима, що несподівано повернулася, прогнала з полонин ранніх пастухів-розвідників і їх невеликі отари, які вийшли на високогірні луки в оманливо теплі дні.

На третьому тижні квітня на рівнині припинилися дощі, помітно спав холод, часто з'являлося сонце. Але там у горах, на Верховині, особливо біля верхів'їв Білої Тиси, все ще було сніжно і ночами добре підморожувало.

В ці останні квітневі дні начальник п'ятої прикордонної застави капітан Шапошников одержав із штабу комендатури наказ тимчасово, на кілька днів, відрядити інструктора служби собак старшину Смолярчука і його Витязя (він остаточно одужав після поранення) в розпорядження капітана Коршунова, начальника високогірної застави, розташованої в ущелині Чорний потік, біля підніжжя найвищих гір Закарпаття, над верхів'ям Білої Тиси. Смолярчук з радістю почав споряджатися в далекі гори. Він любив весняну Верховину, яка неохоче скидає з себе зимову снігову шубу і вперто опирається весні. Через годину після одержання наказу Смолярчук одягнув кожух, шапку-ушанку, поклав у речовий мішок білизну і рукавиці на собачому хутрі, одягнув на Витязя намордник, пристібнув до нашийника поводок і вирушив за призначенням. Надвечір на попутній машині він прибув до капітана Коршунова.

Смолярчук завжди охоче бував на цій високогірній заставі, найдальшій і, мабуть, найглухішій на всій течії Тиси, йому, сибіряку, алтайцю, подобався цей незайманий, дикий куточок карпатської землі: своєю суворою красою він нагадував рідні місця.

Чорнопотіцька застава розташована на висоті понад тисячу метрів, у вузькій гірській ущелині, на самому березі бурхливої річечки, що несе свої води по неглибокій вимоїні, поверх кам'яних відшліфованих брил. В ущелині було так тісно, що всі будівлі застави — казарма, будинок, де жили офіцери, лазня, конюшня, речовий і харчовий склади, собачий розплідник — витяглися в одну лінію. Своєю фасадною стороною вони повернуті до незамовкаючого потоку, що дзюркоче дні і ночі, а тиловою — врізані у стрімкий, майже прямовисний схил гори, зарослий могутніми смереками і ялинами. Здіймаючись одне над одним, змикаючись мохнатим гіллям, столітні дерева непроглядною темною кручею нависали над міжгір'ям. Сонце заглядало в Чорний потік тільки в розпалі літа, та й то на короткий час.

В хорошу погоду вузька крива смужка неба, вночі усіяна зірками, а вдень нестерпно голуба, принадливо сяяла над заставою. У похмурі осінні дні в ущелину сповзав з гір важкий туман, від якого набухали вологою шинелі солдатів, мокрими ставало їх волосся, обличчя і зброя. Весною тут протягом доби не було години, щоб не зривалися дощ або льодова крупа, але зате сюди ніколи, ні взимку, ні влітку, не залітав вітер, що так лютував на полонинах.

Капітан Коршунов, кремезний, смаглявий і з таким розмахом плечей, наче на них була накинута кавказька бурка, привітно, як дорогого гостя, зустрів Смолярчука. А втім, він до всіх прикордонних слідопитів ставився любовно. Він колись, у прикордонній молодості, був інструктором служби собак.

— Ну от, і ще раз ми зустрілися, товаришу старшина! — промовив він, міцно потискуючи Смолярчукові руку після того, як той доповів про своє прибуття. — Ви, звичайно, вже зрозуміли, навіщо ми викликали вас і вашого Витязя? Наш пошуковий собака вибув з ладу через хворобу, а обстановка у нас тривожна.

— Коли накажете іти в наряд? — спитав Смолярчук і подивився на годинник.

— Підете на світанку. Не забули ще нашої ділянки?

— Що ви, товаришу капітан! Кого накажете взяти в напарники?

— Є у нас молодий, тямущий солдат Тюльпанов. Лише сьогодні прибув на заставу з учбового підрозділу. Проситься в слідопити, до собак. Потренуйте його хоч би для початку. Ось і все. Вечеряйте, обирайте вільну койку і відпочивайте до світанку, до п'ятої нуль-нуль.

Влаштувавши і нагодувавши Витязя, Смолярчук пішов вечеряти. В їдальні нікого не було: солдатська вечеря закінчилася, і вже було прибрано: підлоги помиті, віконні шибки протерті зубним порошком і газетним папером, клейонки на столах вимиті з милом до блиску.

— Гей, чи є тут хто-небудь? — сумно, передчуваючи, що доведеться лягти спати голодним, гукнув Смолярчук.

Високий, плечистий, стрункий солдат у білому халаті, обстрижений, лобатий, з великими очима, з рум'янцем на щоках, з'явився у дверях кухні.

— Здрастуйте, товаришу старшина! — чітко, задоволено, соковитим юнацьким баском промовив він і усміхнувся.

Смолярчук з цікавістю подивився на незнайомого прикордонника.

— Здрастуйте, — з тією необразливою величавістю, яку так люблять старшини продемонструвати перед молодими солдатами, відгукнувся він.