Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 51)

… Так Марта Стефанівна стала агентом Крижа. Він одразу ж зажадав, щоб вона відмовилася від деяких давніх звичок і нахилів. Перш за все він заборонив їй баришувати, купувати і продавати гостродефіцитні товари. «Я не хочу, — говорив Криж, — щоб твоєю особою зацікавилася міліція. Збитки я відшкодую».

Ставши цілковитим володарем Марти Стефанівни, Криж на цьому не заспокоївся, йому потрібен був і її син, який живе не в Яворі, а за Карпатськими горами, у Львові. Завербувавши матір, Криж переніс свою увагу на її сина, Андрія Лисака. Чимало довелося подумати резидентові над тим, як залучити до своєї компанії юнака, куди націлити його, щоб найвигідніше використати згодом.

Андрій Лисак, їдучи додому в Явір, і не підозрівав, яка його чекає доля, яким далеким він був у ту свою двадцяту весну від того, чим займалася мати, і як швидко наздогнав її!

Глава п'ята

Травневою передсвітанковою порою з одного з аеродромів Південної Німеччини в придунайській зоні окупації піднявся швидкісний літак «невідомої належності». Він мав на борту єдиного пасажира. Це був Джон Файн, який приступив до здійснення операції «Гірська весна».

Під кличкою «Чорногорець» Файн направлявся в Явір самостійно, окремо від Дубашевича і Хорунжого. Ті в свою чергу мали перейти кордон кожний зокрема.

Залишивши позаду Східні Альпи, літак без розпізнавальних знаків пройшов між Італією і Югославією, над нейтральним голубим коридором Адріатики, перетнув Іонічне море, частину грецької суші і приземлився днювати на одному з островів у північному кутку Егейського моря. З настанням темряви «Чорногорець» знову був у повітрі. Через годину Файну довелося одягнути кисневий прилад. Летіли над хмарами, в стратосфері. В одну мить перенеслися над вузькою прибережною смугою грецької Македонії. З півдня на північ пересікли Болгарію. Далеко-далеко внизу, в просвіті між хмарами, на чорній землі, біля підніжжя хребта Стара Планина, блиснув світлою ниточкою прикордонний з Румунією Дунай. Суворо по прямій, залишивши праворуч Бухарест, а ліворуч Крайову і знамениті Залізні ворота в коліні Дунаю, пішли вглиб Румунії. Перевалили Південні Карпати і почали поступово втрачати висоту, знижуватись. П'ять тисяч метрів. Чотири. І, нарешті, три. Вже Трансільванія. Літак трохи накренився на праве крило, почав розворот.

Кінець повітряного шляху. Далі доведеться пробиратися по землі. Шкода! Ще кілька хвилин польоту — і літак був би над високогірним Закарпаттям, майже над Явором. Файн зітхнув. Близький лікоть, та не вкусиш. Ні, прямо в Закарпаття летіти не можна. Це категорично заборонено «Бізоном». План Артура Крапса складніший і хитріший. Скинувши Файна в румунських Карпатах, літак повинен був круто повернути праворуч і летіти до радянського кордону. Там, на підступах до Дністра, він продемонструє фальшиву спробу прорватися до нас у тил. Інструкція «Бізона» зобов'язувала екіпаж негайно змінити курс на 180 градусів, імітувати панічну втечу, як тільки з радянського аеродрому піднімуться нічні літаки-перехоплювачі. Таким чином, прикордонники, розраховував «Бізон», будуть твердо переконані, що «невідомому» літаку не вдалося прорватися у повітряний простір Радянського Союзу, і він повернув назад, не виконавши свого завдання.

… Над кабіною пілота спалахнула червона лампочка, і тієї ж секунди в дюралевій підлозі безшумно, автоматично розсунувся люк.

Квадратна дірка зяяла майже біля самих ніг Файна. Підведись він, зроби один крок — і зірвався б униз, у глибочезну повітряну прірву, але Файн нерухомо сидів на дюралевій лаві. Пружний холодний вітер, вітер гірських верховин, гудів у пласкому вирізі парашутного люка. На чорній нічній землі різко виділялися своєю білизною засніжені верхів'я румунських Карпат.

Червона лампочка над кабіною пілота погасла і знову спалахнула, а Файн ніяк не міг відірватися від лави, наче приріс до неї. Він не знаходив у собі рішучості для стрибка: розумів, що повинен стрибати, не можна не стрибати, що в нього немає іншого виходу, розумів, чим рискує, швидко і точно не виконуючи команди пілота, і все-таки барився, ніяк не міг перебороти страх.

П'ятнадцять років підряд Джон Файн був одним з босів бізонівської розвідки. Правда, бос він був невеликий, але все-таки бос: задумував операції, підбирав агентуру, споряджав і інструктував диверсантів, терористів, шпигунів, — маршрутних розвідників, зв'язківців, навчав кожного з них бути безмежно хутромудрим і сміливим, зухвалим і цілеспрямованим, спритним і невловимим. Як легко і добре умів говорити Файн, як гаряче накачував він хоробрістю своїх агентів, відправляючи їх на виконання завдань! І як важко йому тепер, коли він сам опинився в шкурі порушника кордону, коли сам повинен бути безмежно сміливим, спритним, невловимим. Тваринний страх немилосердно мучив Файна. Він боявся чорного, дихаючого гірською прохолодою парашутного люка, боявся повітряної прірви, боявся чужої карпатської землі, боявся тих людей, з якими йому доведеться, хочеш чи не хочеш, зустрітися. Так, заядлий розвідник Джон Файн боявся. Це почуття не було для нього новим. Він давно знав собі справжню ціну, давно навчився приховувати свою сутність навіть від всевидючих шефів з головного розвідувального управління.

Джон Файн вимагав від своїх підлеглих безмежної витривалості, готовності витерпіти будь-які випробування, а сам не переносив найменшого фізичного болю, безнадійно стомлювався після три-чотиригодинної роботи, якщо можна вважати роботою те, чим займався резидент. Він день у день, рік у рік складав долари, їх було чимало — десятки тисяч. Але не було на його рахунку жодного долара, жодного цента, заробленого працею. Всі гроші Файна були «шаленими грішми», на кожному папірці лежав невидимий відбиток бруду і крові, які на всьому, що робив Джон Файн. Лише гроші він любив по-справжньому, щиро, самовіддано, заради них був ладен на все. Неймовірний скнара, він часто наважувався грати в карти, рискував великими сумами, сподіваючись збільшити свій капітал. Пестун і боягуз, він рискнув поставити на карту навіть власне життя, коли перед його обличчям помахали «королівською винагородою». І це природно для такої породи людей.

Грюкнули дюралеві дверцята кабіни пілота, і у вузькому отворі з'явився довготелесий, сутулий штурман у собачих унтах і комбінезоні, його прищувате молоде обличчя мало лютий вираз. Погрожуючи кулаками, він закричав:

— Стрибайте, інакше я викину вас, як паршивого кролика!

— Спокійно, мій хлопчику! Все гаразд! — Джон Файн усміхнувся, показуючи сліпучо-білі зуби.

Потім він не кваплячись, вдаючи бувалого, холоднокровного парашутиста, підвівся з лави, кивком голови попрощався із штурманом і, не перестаючи усміхатися, зробив крок до хиткого краю люка. Заплющивши очі, зціпивши зуби, він стрибнув. І коли вже полетів униз, коли вітер засвистів у вухах, коли завмираюче серце підкотилося до горла, у Файна раптом майнула рятівна думка: «Якщо потраплю до рук прикордонників, то не роздушу ампули з отрутою. Підніму руки, здамся живим. І на першому ж допиті розповім усе. Росіяни, звичайно, зацікавляться мною, запропонують працювати на них. Я негайно погоджусь».

З такою думкою летів Джон Файн до землі. Приземлився він, як і було передбачено, в безлюдних, ще засніжених горах Північної Трансільванії. Все обійшлося благополучно. Стрибок був вдалим, хоч спорядження було важкуватим: радіостанція, здатна приймати і передавати, гірські лижі, два безшумних пістолети, гранати, аптечка, харчові концентрати, натуральний шоколад у плитках, пачки грошей в радянській та іноземній валюті.

Відстібнувши парашут, Файн роздивився навкруги. Низький голий чагарник. Снігова цілина, глянсуватий при місячному сяйві наст. Кам'яні вершини гір, чорні з південного боку і білі з північного. Косі тіні карликових дерев. І тиша, глибока тиша піднебесних безлюдних Карпат. Як не напружував зір Файн, він не побачив румунських прикордонників. Він чекав, що вони його схоплять, а їх немає. Серце Файна посилено билося, лоб і спина були вкриті холодним потом. Минула хвилина, друга, а прикордонники не подавали ніяких ознак життя. Провалюючись у снігу, Файн зробив кілька кроків уперед. Знову тиша. І тільки тепер він повірив, що йому поки що нічого не загрожує.

Джон Файн пішов на північ. Ішов він швидко, не відпочиваючи. Перша удача надала йому сил, певності. Страх зник. Він уже забув про те, що спало йому на думку в момент стрибка, і поспішав якомога швидше добратися до того місця, де він мав днювати.

Всю ніч він пробирався на північ, орієнтуючись по компасу і карті, залишаючи далеко в стороні зручні шосе, річкові долини, проторені лісові стежки і вогні населених пунктів. Обирав найглухіші місця — кам'янисте плоскогір'я, цілковите бездоріжжя, звірине привілля. Там, де було багато снігу, Файн ставав на лижі. Ні вовка, ні рисі, ні ведмедя він не боявся. Страшнішою за звіра для нього зараз була людина. Роздумуючи над долею свого друга Кларка, Файн твердо переконався, що той провалився з простої причини; надто поклався на документи Івана Бєлограя, на добре знання російської мови і особливостей радянської людини. Це була корінна, як тепер видно, непоправна помилка Кларка. І її Файн не повинен повторювати. Він твердо вирішив, пробираючись у Явір, нікому, крім своїх агентів, не довірятись. У Яворі він повинен жити в глибокому підпіллі, не показуючись на очі людям. Тільки в такому разі він може сподіватися на успіх своєї важкої небезпечної місії, на те, що вибереться з Закарпаття живим і неушкодженим.