Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 4)

Оглядаючи труп, майор Зубавін звернув особливу увагу на кисть правої руки. Вона була жорстоко знівечена — теж, як визначив Зубавін, після вбивства. Навіщо? Звичайно ж, для того, щоб знищити напис, який був витатуйований на тильному боці долоні. На щастя для слідства, убивці не до кінця виявились передбачливими або їм щось перешкодило: вони знищили більшість літер татуїровки, але одна літера — «Е» — все-таки читалась ясно.

Зубавін наказав ретельно обшукати місцевість, що прилягає до Ніч-гори. Недалеко від місця події був знайдений єдиний доказ: напівзасипана снігом кольорова фотографія, вирізана з журналу «Огонек» і наклеєна на цупкий картон. На фотографії була зображена Терезія Симак, усім відома дівчина з прикордонного колгоспу «Зоря над Тисою», Герой Соціалістичної праці.

Чи належала ця журнальна вирізка саме вбитому чи кому-небудь іншому? На це запитання, як і на багато інших, поки що не було відповіді. Не вияснила справи і сама Терезія Симак, яку запросили на розмову до майора Зубавіна. Він поклав перед нею збільшений знімок з убитого і спитав:

— Ви зустрічалися з цією людиною?

Дівчина заперечливо похитала головою.

— Подумайте добре. Може, все-таки коли-небудь хоч один раз зустрічалися?

— Ніде. Ні разу. Не знаю, хто він такий.

Незважаючи на великі і довгочасні зусилля слідчих органів установити особу вбитого тоді не вдалося, і він був похований як невідомий. Лише через тривалий час, завдяки зусиллям багатьох людей, з'ясувалось, що вбитий був Іван Федорович Бєлограй.

Експрес, у якому виїхав з Москви Іван Бєлограй, складався з синіх суцільнометалевих вагонів з емальовими трафаретами: «Москва — Будапешт — Відень», «Москва — Прага», «Москва — Явір».

Важкі штори і легкі завіски на яскраво освітлених вікнах були розсунуті, і Бєлограй добре бачив пасажирів, які влаштовувалися на тимчасове місце проживання. Оскільки Бєлограй був людиною товариською і цікавою, то він не квапився заходити до свого вагона.

Молоді люди, по-літньому засмаглі, в однакових спортивних костюмах — у синіх, з цупкої шерсті шароварах, зібраних на кісточці, і куртках із золотим гербом СРСР на грудях — тиснулись біля відчинених вікон одного з вагонів.

Як міг Бєлограй, гирьовик і волейболіст, що кілька разів представляв Радянську Армію на фізкультурних парадах, не впізнати майстрів спорту, відомих усій країні!

— Дивись, капітане, — напучував футболістів один з тих, що проводжали, — у неділю сподіваємось почути по радіо, що над празьким стадіоном піднято червоний прапор переможця. Ми вже з батьком і по сто грамів приготували. Вип'ємо за ваше здоров'я!

— Та ви, може, і вип'єте, а от ми… наш Іван Трохимович скоро крем-соду оголосить алкогольним напоєм.

Бєлограй, усміхаючись, пішов далі.

Біля сусіднього вагона стояли, несміливо взявшись за руки, зовсім молодий лейтенант і дівчина. Надовго, мабуть, розлучались закохані. Їм хотілося обійняти одне одного, та так і простояти обійнявшись до самого відходу поїзда, але вони ніяк не могли зважитись на це перед очима в такої сили людей.

Бєлограй з доброзичливою посмішкою підійшов до нарубка та дівчини, розгорнув шинель і, повернувшись до них спиною, скомандував:

— Прощайтесь!

Закохані засміялись і враз відчули, що гнітюча їх ніяковість безслідно зникла.

Іван Бєлограй уже крокував далі, не оглядаючись.

Проходячи повз інший вагон, Бєлограй звернув увагу на двох молодих жінок в котикових шубках, схожих одна на одну. Вони стояли біля вікна і так зосереджено розглядали дорожну карту, наче вони мали йти пішки, без доріг, по пустинній місцевості, а не їхати поїздом, по давно відомих, упорядкованих коліях. Іван Бєлограй усміхнувся сестрам чи подругам, і вони підвели голови, зустрілися з ним поглядом.

Він затримався ще раз, побачивши велику, чоловік з п'ятнадцять, групу молодих китайців, одягнених в однакові сині блузи. Високі і худорляві, кремезні і м'язисті, чорноволосі, шафранно-смагляві, вони оточили сивоголового чоловіка з моложавим обличчям і Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці на грудях й уважно слухали те, про що він їм розповідав. Дівчина в окулярах, з гладенько зачесаним, наче лакованим, волоссям жваво перекладала з російської. Червоні, пухлі її губи не закривались ні на мить, а руки раз у раз стрімко злітали вгору, немов випускаючи на волю птахів, що довго томилися в неволі.

Ще п'ять хвилин, і експрес вирушить у свою далеку дорогу — через підмосковні засніжені ліси, по весняній українській землі, через Дніпро, повз Київ і Львів, через хребти Карпат, до прикордонних берегів багатоводної каламутної Тиси, до Великої Угорської рівнини, до зелених горбів Східної Словаччини. Мало не три доби треба бути Бєлограю в дорозі. Як шкода, думав він, що касир видав йому квиток не в той вагон, де їдуть китайські хлопці і сивоголовий чоловік із Золотою Зіркою. Скільки, мабуть, цікавого довелося б йому почути від них…

Бєлограй увійшов до свого вагона. Проходячи коридором, він затримав погляд на літній жінці в темній сукні. Обличчя її здавалося Бєлограю надзвичайно знайомим, але він не міг пригадати, де і коли бачив його.

Поїзд рушив.

Сусідом Бєлограя по двомісному купе був худорлявий, з бритою головою чоловік у рогових окулярах. Бєлограй швидко і легко сходився з людьми. Він простягнув руку своєму супутникові, назвав себе. Той, у свою чергу, відрекомендувався:

— Стефан Янович Дзюба.

— Як? — перепитав Бєлограй.

— Стефан Янович Дзюба. Дзюба! Голова правління явірської артілі по виробництву червоних, тобто стильних, меблів.

— Гм!.. — Бєлограй примружив свої веселі очі. — Стефан?.. Янович?.. Дзюба?.. На ім'я ви нібито мадьяр, по батькові — чех або поляк, а на прізвище — українець.

— Закарпатець.

— Що це за нова національність? Не чув про таку.

— Тобто, вибачаюсь, українець, русин по-стародавньому. — Дзюба помовчав. — Імена Стефана і Яна приліпили нам, Дзюбам, не з нашої волі. Ви ж знаєте, що закарпатська земля десять століть підряд належала мадьярському королю, австрійській короні, чехословацькому президентові. Австрійці нас називали Карлами і Ріхардами, мадьяри — Шандорами і Стефанами.

— Це вірно, — погодився Бєлограй. — Однак нічого в них не вийшло: українці лишились українцями.

— Точно, — підтвердив Дзюба і енергійно закивав своєю бритою головою. — А ви? — спитав він трохи згодом. — Ви, звичайно, чистокровний русак?

— А хто ж його знає! В анкетах пишу, що росіянин, хоча прізвище…

— Звертай увагу не на ярлик, а на зміст, — пожартував Дзюба.

Він зняв свої рогові окуляри і добрими короткозорими очима, глибоко захованими під сивими бровами, весело дивився на здорового, міцного молодого чоловіка.

— Оце дивлюсь я на вас, Іване, і гадаю: де ваше коріння? Мабуть, ви народилися десь там, під північним сяйвом, у світлій хатині лісника, на березі синього-синього озера, серед білих беріз?

Бєлограй засміявся:

— От і помилились! Народився я не на півночі, а на півдні, в Миколаївській області, на березі моря, в просоленій рибальській халупі…

Провідник приніс постільну білизну.

Бєлограй швидко, по-солдатському, роздягнувся і шмигнув під ковдру. Ліг спати і його сусід.

— Згадав! — раптом вигукнув Бєлограй, схоплюючись. — Стефане Яновичу, ви знаєте цю жінку в чорній сукні, що їде в сусідньому купе?

— Ні, не знаю, — з жалем сказав Дзюба. — А хто вона?

Бєлограй знову ліг, закинувши сильні свої руки за голову, і, дивлячись у стелю, в якусь одну цятку, заговорив:

— Уявіть собі глухий полустанок на сибірській магістралі. Тайга. Сніги в зріст людини. Завірюхи. Листи з фронту йдуть дуже довго. Шість місяців чекала Віра Гаврилівна листа від своїх синів-близнят Віктора та Андрія. І ось якось розриває вона казенний конверт.

— Загинули? — співчутливо запитав Дзюба.

— Поховали їх разом біля підніжжя двох гір. Одним Указом їм присвоїли звання Героїв Радянського Союзу. Тепер у Словаччині є Гора Андрія і Гора Віктора. — Він помовчав. — Кожного року, навесні, на сибірський полустанок приходить конверт з іноземними марками… Віра Гаврилівна дістає чемоданчик, укладає в нього подарунки друзям і їде за десять тисяч кілометрів, щоб поклонитися Горі Андрія і Горі Віктора, своєю рукою посадити квіти на могилі героїв-близнят.

У травні вона повертається додому. До кордону її проводжає делегація партизанів-словаків, бойові друзі Андрія і Віктора.

— Напевно, там, за кордоном, ви й бачили її? — спитав Дзюба.

— Так. Я чув промову Віри Гаврилівни у Берліні на солдатському мітингу.

— А твоя матка… Де вона? — півголосом запитав Дзюба.

Бєлограй довго не відповідав. Дзюба терпляче чекав.

— Немає в мене матері, — нарешті озвався Бєлограй.

— Померла?

— Так. У Ленінграді. Під час блокади. Від голоду.

— А батько?

— Загинув на Курській дузі.

Дзюба співчутливо помовчав, потім спитав:

— А брати?

— Нікого нема, всі загинули.

Бєлограй погасив верхнє світло і рішуче одвернувся до стінки.

Іван прокинувся рано: у вікнах вагона ледве мрів туманний весняний світанок. Бєлограй безшумно спустився з верхньої полиці і обережно, навшпиньках, боячись розбудити свого супутника, вийшов з купе.

Віра Гаврилівна вже стояла біля коридорного вікна — в халаті, з темною пуховою хусткою на плечах, сивоголова.