Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 3)

— Як звали другого вашого супутника?

Грончак приклав руки до грудей і благально подивився на генерала і майора:

— Не знаю. Клянусь, не знаю! Він стрибнув раніше, і ми з ним мало розмовляли.

— Мало, але все-таки розмовляли? — Громада закурив, підвівся і. пройшовся по кабінету з кутка в куток. — Про що ж ви розмовляли?

— Він сказав: «Сподіваюсь, Таруто, у вас хороша пам'ять на обличчя?»

— Все?

— Перед тим, як викинутись в люк, він простягнув руку мені й Каменеву і сказав: «До скорого побачення!»

— «До скорого побачення!» — повторив Громада. — Як це ви зрозуміли?

— Мені і Каменеву стало ясно, що ми ще побачимося.

— Де? Тут, на Закарпатті? В Яворі?

— Цього я не знаю.

— Ви, звичайно, запам'ятали час, коли ваш літак піднявся в повітря?

— О другій тридцять шість ночі.

— А коли стрибнув ваш супутник?

— Приблизно, через годину.

«Якщо це вірно, — зробив висновок у думці Громада, — то другий супутник Грончака приземлився на угорській території. Але коли і яким шляхом він потрапить сюди, на Закарпаття? Літак випадає. Виходить, через сухопутний кордон. Але коли його націлили на Закарпаття, то чого він викинувся над Угорщиною?»

— Якої він національності? — вголос запитав Громада.

— Не знаю, розмовляв я з ним лише по-німецькому.

— І добре він володів німецькою? Як рідною мовою?

— Ні, з великим акцентом.

— З яким?

— Пробачте, пане генерал, я не зрозумів.

— Був він знайомий з вашими шкільними шефами?

— Так, вони привіталися з ним.

— Як саме?

— Не розумію. — Грончак винувато і запобігливо подивився на генерала.

— Я питаю, як привіталися: зневажливо чи з пошаною? Може, як рівні з рівним?

— По-дружньому, — сказав Грончак після тривалої паузи.

— Як же ви повинні були знайти один одного?

— Я сказав, що про зустріч ніяк не домовлялись. Повірте, я більше нічого про нього не знаю. — Грончак скривився. — Він пан, а я… чорна кістка.

Генерал Громада і майор Зубавін перезирнулись.

Перший допит був закінчений. Грончака вивели.

— Ну? — спитав Громада, дивлячись на майора.

Зубавін звик розуміти генерала з півслова. Він знизав плечима:

— Вірю і не вірю.

— Це, звичайно, взагалі правильно, але іноді слід набратися мужності, сміливості і рискнути повірити навіть ворогові. На цей раз я мушу повірити, товаришу Зубавін. Грончак рятує власну шкуру. Тепер ми повинні вжити заходів, щоб затримати шефа Грончака.

— Товаришу генерал, дозвольте поставити одне запитання: ви вже твердо вирішили, що шеф Грончака спробує проникнути до нас через сухопутний кордон?

— Він обов'язково піде через сухопутний кордон.

— Чому, товаришу генерал? Мені це ще не зовсім ясно.

— Давайте розберемося. — Громада взяв аркуш паперу, накреслив чорним олівцем конфігурацію угорсько-радянського кордону і суміжних до нього державних рубежів — Румунії, Чехословаччини і Польщі. — Тут пролягає давня шпигунська дорога, по якій протягом десятиріч пробирались лазутчики. Тут, на цьому міжнародному перехресті, на стику кількох кордонів, залишились глибоко законспіровані гнізда іноземних розвідок, які…

— Все ясно, товаришу генерал. Пан кинув на Закарпаття пробну чорну кістку, щоб не наражати на небезпеку свої білі кісточки.

— Вірно. Якщо операція з парашутистами провалиться, розміркував шеф Грончака, то я, мовляв, залишуся цілий і здоровий, поза межами досяжності радянського правосуддя, під захистом таємних друзів.

— Якщо ж буде все гаразд, — підхопив Зубавін, — то він негайно сухопутним, випробуваним шляхом прибуде на місце призначення. — Зубавін посміхнувся. — Усе повинно бути гаразд. Карел Грончак вже сьогодні просигналить своєму шефу, що прибув благополучно.

Частини генерала Громади охороняли кордон на протязі кількох сот кілометрів по берегах великих і маленьких річок, у неприступних горах, покритих вічними снігами, на альпійських луках, в зелених, тихих і сонячних долинах, на чорних землях рівнини, по окраїнах міст, по околицях сіл.

Куди піде порушник — той самий, якого парашутист Карел Грончак бачив у літаку? Який напрямок видасться йому найзручнішим? Багатий досвід генерала Громади говорив про те, що ці питання можуть і повинні бути розв'язані.

Диверсант, шпигун, зв'язківець, хай різні своїми особистими якостями, служать одному хазяїнові, діють за його вказівкою. Отже, не нехтуючи вивченням повадок кожного порушника, треба насамперед знати головне: повадки їхнього хазяїна і мету, до якої він прагне.

Майже всі порушники, з якими Громаді довелося мати справу за останні роки, виповзали з одного гнізда. Громада знав не тільки географічні пункти, де споряджались лазутчики, але й тих, хто навчав їх і споряджав. Знаючи це, він міг передбачити, як вони будуть діяти в тому чи іншому випадку.

Прагнучи тривало влаштуватися на Закарпатті, міркував Громада, іноземна розвідка, звичайно насамперед буде цікавитись Явором. Лазутчик, Що спеціалізувався на залізничних диверсіях, тим паче.

Погляньте на карту Закарпатської області. Не затримуйтесь на відомих містах: Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Рахові. Зверніть увагу на чорну звивисту лінію залізниці, що перетинає ясно-коричньову пляму гір і закарпатську рівнину. От десь тут, біля Тиси, на стику Карпатських гір та угорських степів, і знаходиться Явір.

Зі станції Явір поїзди розходяться у п'яти напрямках: на північ — у Карпати і далі — на Львів, Київ, Москву; на північний захід — до гірських районів Польщі; на захід — в Чехословаччину; на південний захід — в Угорщину; на південний схід — в Румунію.

«П'ять частин світу» — так назвали залізничники явірський вузол, ці головні закарпатські прикордонні ворота.

Щогодини в Явір прибувають поїзди з-за кордону або з глибинних районів нашої країни. Ніколи не пустують широкі і вузькі колії товарного парку. Вдень і вночі не припиняє своєї напруженої роботи перевалочна база. Підйомні крани, лебідки і артілі вантажників перекантовують імпортні та експортні вантажі.

На станції в Яворі можна бачити не тільки вузькоколійні, з похилими чорними дахами закордонні вагони, але й людей в закордонній залізничній формі: кондукторів, поїзних майстрів, паровозників, комерційних агентів. Недалеко від вокзалу стоїть великий, добре обладнаний будинок-готель, де відпочивають закордонні бригади.

У просторих вокзальних залах Явора — митному, концертному, ресторанному, в залі відпочинку — завжди людно, шумно, одна людська хвиля змінюється іншою.

Кожен порушник, перейшовши кордон, намагається якомога швидше дістатися до пункту, де б міг він загубитися у великому людському потоці. А в Яворі лазутчикові, на якого очікують, загубитися найлегше.

Кілька годин радився генерал Громада зі своїми офіцерами, з'ясовував і уточнював обстановку. Дійшли до спільної думки.

Величезний простір кордону було умовно звужено до невеликого, в кілька кілометрів коридора і оголошено особливо важливим напрямком.

У цей тимчасовий коридор увійшли місто Явір, суміжний з ним гірсько-лісистий район і частина рівнинного берега Тиси. В цьому коридорі чекали на безіменного шефа Карела Грончака.

Весь наступний день провадилась підготовка до задуманої операції.

Кожен, хто не знав Громаду як стройовика, як бойового командира, як невтомного солдата, дивлячись зараз на самовіддано зайнятого своєю справою генерала, мав рацію сказати, що начальник військ створений для роботи з олівцем і картою, що це його рідна стихія, що він штабіст до самих кісток, і лише штабіст.

Але так не сказав би той, хто бачив Громаду на кордоні, на заставі, коли він перевіряв дозір, розпалював свою люльку в солдатській сушарні, провадив бесіду з прикордонниками в кімнаті політосвітроботи, крокував з начальником застави по його дільниці.

… Минув тиждень, а лазутчик, для зустрічі якого було проведено велику роботу, не з'являвся. Все було спокійно на явірській дільниці.

Громада чекав, його солдати пильно охороняли явірський «коридор».

Глава друга

Цими ж березневими днями на карпатських вершинах, в одному з глибоких проваль біля підніжжя Ніч-гори, навколо якої в'ється автомобільна дорога, була знайдена убита людина. Судячи по ніжній шкірі на обличчі, по світлих кучерях, по міцних та білих зубах, вона прожила на світі не більше 25–26 років. Людина була вбита по-зрадницькому: її вдарили якимсь важким металевим предметом у потилицю, розтрощивши череп. Потім уже, коли вона впала, їй навмисне зробили дві ножові рани в груди, роздягли догола й кинули з урвища в засніжене провалля.