Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 107)

В кухні щось загуркотіло, задзвенів розбитий посуд. Файн здригнувся.

— Не хвилюйтесь про Крижа, про себе подумайте. — «Кобра» повільно підвівся і, уважно дивлячись на приголомшеного «Чорногорця», не поспішаючи підійшов до нього, поклав важкі долоні на плечі. — Все закінчено, Джон Файн, ваша пісенька проспівана!

Файн спробував схопитись, але дужі руки міцно обхопили його так, що затріщали ребра. І в ту ж мить він побачив на порозі кухні людей зі зброєю в руках. Файн все зрозумів і припинив опір.

«Кобра» був Микита Самійлович Шатров. Справжній «Кобра» не був арештований. Того ж дня, коли він проник у Явір, до Зубавіна прийшов перукар явірського готелю «Говерла» і заявив, що півгодини тому власноручно голив і підстригав одного свого «знайомого», значного гестапівця, відомого тим, кого він катував, під ім'ям «Ян — Чорна Рука». В роки війни цей каратель і кат наводив жах на населення Львова. Незважаючи на те, що з того часу минуло багато років, незважаючи на те, що Ян змінив свою зовнішність, перукар відразу ж впізнав його. Голячи ката, він боявся, як би і той не впізнав свою колишню жертву. Не впізнав. Надто багато людей, замучених і напівзамучених, пройшло через його руки, всіх не запам'ятаєш.

Гестапівець вийшов з перукарні і, взявши у портьє ключа від сімдесят другого номера, піднявся на готельному ліфті на третій поверх.

Через годину Зубавін і Шатров нагрянули в готель, але «Кобри» там уже не було: він безслідно зник, зрозумівши, мабуть, що викритий. Пізніше Шатров одержав з Москви розвіддані про «Кобру». З цих даних стала відома причина появи «Кобри» в Яворі і його роль в операції «Гірська весна».

Коли Шатров вирішив проникнути в будинок Любомира Крижа під машкарою «Кобри», він чудово розумів, чим рискує. Найменша необережність з його боку чи навіть неправдоподібність узятої на себе ролі могли коштувати йому життя. Але надто важливо було взяти Файна живим і неушкодженим, і тому Шатров рискнув, не роздумуючи.

Батура рано-вранці, до початку занять у штабі авіаз'єднання, вийшов на свій жебрацький пост — ріг Кіровської і Ужгородської. Мовчки, терпляче вистоявши потрібний час під каштаном і зібравши данину з офіцерів, що йшли на роботу, він вирішив піти поснідати в закусочну до Якова. Насунувши на голову старенький чорний капелюх, відчуваючи в кишенях приємну вагу срібла і мідяків, він пішов по Ужгородській. Не встиг він пройти і двадцяти кроків, як його наздогнала велика легкова машина. Вона зупинилася біля нього, і сивоголова людина в сірому костюмі, що сиділа поруч з шофером, розчинила дверцята і сказала:

— Сідайте, громадянине Батура, підвеземо.

— Спасибі, я пішки, мені недалеко.

— Сідайте! — владно повторила людина.

Хтось, що стояв на тротуарі позаду Батури, обережно взяв його за лікоть і легенько підштовхнув до машини:

— Сідайте, без усякої церемонії. Швидше!

У «Гомера» обірвалося серце. Ще не було вимовлено жодного страшного слова, ще не сказано було, що він арештований, а він уже зрозумів, що все загинуло. Його занудило, ноги обважніли, стали неслухняними. Він і хотів би сісти в машину, але не міг зрушити з місця.

— Сідайте! — тихо, півголосом повторила людина, що стояла за спиною Батури.

— Для чого?.. Коли? — пробурмотів «Гомер». — Я… Я…

— Ви арештовані.

— Арештований? — так щиро здивувався жебрак, що йому міг би позаздрити геніальний актор. — За віщо? Ви помилилися, товаришу. Моє прізвище Батура. Гнат Батура. Я — сліпий. Жебрак.

— Саме ви нам і потрібні, громадянине Батура. Сідайте!

Батура здався. Вперше в житті він їхав на легковій машині, і та везла його в тюрму.

— Через десять хвилин машина зупинилася на Гірській вулиці. Коли зайшли в дім, де жив Батура, полковник Шатров поклав на стіл ордери на арешт Батури і на обшук.

У квартирі жебрака були знайдені шифри і коди, [пристосування для тайнопису, зброя, золото, валюта і велика сума радянських грошей.

— Звідки у вас все це, громадянине жебрак? — усміхаючись, спитав Шатров.

Батура мовчав. Він гарячково міркував, як поводитись на допиті, що сказати і про що не говорити. Про те, що служив «Бізону», доведеться обов'язково розказати, але треба всіляко приховувати, що призначений резидентом.

Шатров зібрав у чемодан все, що обвинувачувало Батуру в шпигунській діяльності, захлопнув кришку і звів очі на «Гомера».

— Чого мовчите, містер резидент? Складаєте плани самооборони?

Батуру раптом прорвало. Вимовляючи слова шаленою скоромовкою, впавши на коліна, схрестивши на грудях руки, він сповідався перед Шатровим. Так, агент. Але тільки агент, простий агент. Підслуховував розмови офіцерів, більше нічого. Ні, ні, він рішуче нічого не зробив як резидент. Батура клявся ім'ям своєї матері, божився, плакав, благав, просив вірити йому. Шатров обірвав його сповідь. Ця постать не викликала в нього особливого інтересу. «Гомер» не може сказати більше, ніж знав Шатров, бо був використаний «Бізоном» наосліп.

Того ж травневого дня, рано-вранці, інша закрита машина, що належала явірському райвідділу МДБ, вирушила на Залізничну.

Марта Стефанівна Лисак ще була в ліжку, коли в її будинок зайшли майор Зубавін і один з оперативних співробітників. Їх поява не викликала ніякої тривоги у колишньої черниці: вони були в цивільному одягу. «Приїхали чоловіки замовниць», подумала чорна Марія.

— Пані Марта спить і не скоро встане, — сказала вона. — Приїжджайте після обіду.

— Після обіду у нас не буде часу, — усміхнувся Зубавін. — Розбудіть свою пані Марту.

— Що ви, та хіба можна! Не буду. Вранці ми нікого не приймаємо.

— А нас все-таки доведеться прийняти. Будіть, інакше не зробимо ми! — трохи підвищивши голос, сказав Зубавін.

Чоловічі голоси розбудили хазяйку. Двері спальні розчинилися, і сама Марта Стефанівна у всій своїй величі з'явилася перед Зубавіним. На її дорідні плечі був накинутий атласний, з чорними драконами халат, з-під якого виглядала довга, з мереживом сорочка. На ногах — лаковані, без підборів, на фетровій підошві кімнатні босоніжки. Патентовані папільйотки заплуталися у волоссі химерної зачіски. Товстощоке, одутле обличчя з мішками під очима ще зберігало на собі масні сліди нічної косметики. Губи, спалювані протягом багатьох років губною помадою, зараз були природного кольору — синьо-попелясті, як в утоплениці.

— В чім справа, Маріє? — хрипким зі сну голосом, швидше чоловічим, ніж жіночим, загорлала Марта Стефанівна. — Навіщо ти впустила цих людей? Ти ж знаєш, що я починаю приймати тільки після обіду. Проведи панів на вулицю і поясни їм, що не гарно…

Зубавін вийняв ордер на арешт і, тримаючи його в руках і дивлячись на кравчиху, дуже спокійно й дуже ввічливо спитав:

— Марта Стефанівна Лисак?

«Венера» насторожилася.

Спокійно-впевнений вираз обличчя незнайомої людини, його владні сині очі, сповнені презирства, його тихий ввічливий голос не віщували нічого доброго. «Напевне, фінінспектор». Марта Стефанівна прикинула в думці, скільки тисяч коштуватиме їй цей неприємний візит. Важко зітхнувши, вона вирішила розщедритись. З такими, видно по всьому, скупитися небезпечно.

— Так, я — Марта Стефанівна Лисак, — сказала вона і, за давньою звичкою, кокетливо посміхнулася. — Сідайте, будь ласка. Маріє, кофе!

Колишня черниця проворно метнулася до кухонних дверей, але Зубавін зупинив її:

— Виходити з будинку нікому не дозволяється доти, поки триватиме обшук.

— Обшук? — очі в Марти Стефанівни зробилися такими великими, що, здавалося, готові були вискочити з орбіт. — У мене обшук? Чого? Яке ви маєте право серед білого дня вриватися до одинокої, беззахисної жінки? Я буду скаржитись, я…

Зубавін поклав ордери на стіл:

— Ви арештовані, громадянко Лисак… Товаришу Борисов, приступайте до обшуку.

— Арештована? Я? — заверещала «Венера». — За віщо?

Прямо дивлячись у сповнені жахом, облямовані чорним шнурочком вищипаних брів очі кравчихи і чітко, чеканно вимовляючи кожне слово, Зубавін сказав:

— Ви притягаєтесь до відповідальності за злочинну діяльність на користь іноземної розвідки.

— Яку діяльність? Не вигадуйте! Ви помилились. Я — кравчиха. Чуєте, кравчиха…

— І помічниця Крижа, — перебив Зубавін.

Після цих слів «Венері» треба було б одразу втихомиритись, але вона не вгамовувала сили свого утробного голосу, вперто продовжувала грати роль ображеної невинності. З такою поведінкою Зубавіну доводилось зустрічатися не вперше. Він уже досконало знав від Крижа, чим і як вона йому допомагала. Відома була йому і її кличка, і тому він не витерпів і засміявся:

— Не витрачайте марно пороху, громадянко. Одягайтесь. Раджу вибрати яке-небудь скромніше плаття, — додав він насмішкувато. — В тюрмі не знайдеться цінителів вашого кравецького таланту… Маріє, — обернувшись до колишньої черниці, сказав Зубавін, — принесіть своїй пані яке-небудь плаття.

— Я сама, — Марта Стефанівна кинулася до дверей спальні.

— Не хвилюйтесь, громадянко. Вам подадуть усе, що треба. Сідайте, відпочивайте. Можна навіть закурити. Маріє, захопіть і улюблені сигарети пані.

«Усе знає, загинула моя голівонька, загинула!» думала Марта Стефанівна, димлячи сигаретою і крізь тютюновий дим і сльози оглядаючи свою квартиру, повну чудесних дорогих речей, які натаскала сюди за своє життя. «Кому все це дістанеться, хто буде жити в цьому домі? Невже так і не доведеться ним скористатися? А любий Андрійко? Що буде з ним?»