Александр Авдеенко – Над Тисою (страница 106)

Як тільки смеркло, він поклав у кишені два пістолети, запасні обойми до них, причепив до пояса дві гранати, помацав зашиту в комірець сорочки ампулу з негайно діючою отрутою і, попередивши господаря явки, пішов через запасний вихід свого потайного сховища у сад зустрічати незнайомого і нежданого гостя. В двох кроках від хвіртки ріс бузок. Тут, у густому кущі, і притаївся в засаді Файн. Звідси йому добре буде видно, як гість увійде на подвір'я, як підійде до будинку, як постукає у вікно. Саме це «як» і скаже Файну, сподівався він, з ким йому доведеться мати справу. «Чорногорець» вважав себе не звичайним розвідником. Він був певний, що має здатність відгадувати найпотаємніші думки і почуття по зовнішніх ознаках. Якщо гість виявиться не посланцем «Бізона», а підставною особою, якщо приведе за собою «хвоста», то Файн не буде захоплений зненацька — прокладе собі дорогу вогнем пістолета і гранатами.

Минула година, друга, третя, а гостя не видно і не чути. Він з'явився майже опівночі, коли на Гвардійській запанувала сонна тиша. Файн чекав кожної хвилини і все-таки прогледів, не встиг помітити, звідки і як він появився. Він зайшов у хвіртку впевнено, як до себе додому, безшумно. По доріжці з гравію, що вела до будинку, рухався так, що жоден камінчик не заскреготів під його ногами, жодна гілка не ворухнулася над головою. Наблизившись до крайнього вікна, він пошкрябав нігтями по шибці. Вхідні двері одразу ж відчинилися, і нічний гість зник у темному череві будинку.

Файн виліз із куща бузку і попрямував до потайного входу в свою схованку. Через кілька хвилин він стояв біля зовнішньої стіни домашньої бібліотеки і крізь вічко, зроблене у книжковій полиці, почав докладно вивчати надзвичайного посланця «Бізона». Ні, його обличчя нічого не сказало Файну. Жодного разу не бачив його в штабі розвідцентра, не бачив і на фотографії. «Звідки ти взявся? — прислухаючись до розмови Крижа з невідомим, міркував Файн. — Що ти до цього часу робив? Як тобі вдалося завоювати прихильність недовірливого «Бізона»? Який наказ одержав ти від шефа?»

Нічний гість і господар розмовляли по-російськи.

— Роздягайтесь, будь ласка, сідайте, — метушився Криж. — Ви голодні?

— Голодний, — посміхнувся гість, від чого його зморшкувате обличчя одразу помолодшало. — Навіть дуже.

Буду вам вдячний, якщо добре погодуєте і піднесете добру чарку.

— Я зараз, зараз усе приготую. Розташовуйтесь, відпочивайте. Пробачте, як вас…

— Кучера Степан Степанович. Почекайте, Криж, не йдіть. Я можу потерпіти десять хвилин. Сідайте. Поговоримо…

Криж покірно сів, поклавши руки на коліна і уважно дивлячись на гостя.

— Вас, звичайно, стурбувала моя поява, — почав Кучера. — Ви не зовсім впевнені, з ким маєте справу.

— Що ви, Степане Степановичу!

— Ну-ну, не прикидайтесь, це зайве.

Кучера чудово говорив російською мовою, без усякого акценту, з ледь помітною співучістю, характерною для людей півдня, його сірі вузькі очі спокійно дивилися на Крижа, а на губах грала стримана, поблажлива усмішка. Руки його тимчасом вміло розряджали патрон, вийнятий з дула пістолета. Витягнувши кулю, Кучера вістрям булавки обережно вийняв з патрона старанно складений шовковий папірець і поклав його перед Крижем:

— Власноручний лист шефа. Читайте.

Резидент обережно розгорнув високе послання. Густим почерком, по-англійськи «Чорногорцю» і «Хресту» пропонувалось безвідмовно виконувати будь-які накази «пред'явника цього, мого надзвичайного уповноваженого». Криж нарочито голосно читав листа «Бізона», щоб його чув шеф, «товариш Червонюк».

Прочитавши, він допитливо подивився на «пред'явника цього», потім перевів погляд на паперову смужку, яку тримав у руках. Надзвичайний уповноважений зрозумів значення цього погляду:

— Що, здивовані? Як це, мовляв, таке архісекретне послання не зашифроване? Не було в цьому потреби, дорогий Любомире Васильовичу. На випадок серйозної небезпеки я б вистрілив з пістолета і спалив листа разом з порохом. Це по-перше. А по-друге, ще немає в світі такого шифру, якого не можна було б розгадати. — Нічний гість вийняв пачку сигарет з зображенням коричньового верблюда, закурив. — Ну, Любомире Васильовичу, вірчі грамоти вручені, тепер витягайте на світ божий вашого квартиранта. Де він? Кличте його сюди. Криж мовчав, нерішуче топчучись на місці.

— Кличте, Любомире, не соромтесь. Криж не рухався.

Не підводячись з крісла, надзвичайний уповноважений простягнув руку, постукав кісточками пальців у стіну:

— Я чекаю на вас, товаришу Червонюк, виходьте!

Портрет Тараса Шевченка відсунувся праворуч, розчинилися навстіж потайні дверцята, і в темному квадраті люка з'явилася голова Файна. Він мовчки сплигнув униз, на підлогу бібліотеки, кивком голови привітався з Кучерою і, підійшовши до Крижа, вихопив з його рук лист «Бізона». Читав його довго і уважно. Вивчав, а не читав. А в цей час надзвичайний уповноважений спокійно сидів у кріслі, курив і холодними, владними, трохи примруженими очима дивився на похмурого Файна.

Криж перекладав книги з полиці на полицю, силкуючись не показувати, що йому цікаво, у що ж виллється ця зустріч двох його господарів, старого і нового.

Гість ліктем тихенько штовхнув Крижа і, показуючи пальцем собі на рот, виразно пожував губами: давай, мовляв, швидше вечерю.

Криж зрозумів, що його випроваджують, і поспішив зникнути. Побрязкуючи на кухні тарілками і склянками, він жадібно прислухався до розмови в бібліотеці.

— Ну, все гаразд? — спитав надзвичайний уповноважений, коли Файн закінчив читати листа «Бізона».

Файн пихато, з викликом відповів:

— Не знаю, що ви розумієте під цим словом «гаразд».

Кучера засміявся:

— Не догадуєтесь? Ох, який важкодум! — він підвівся, підійшов до Файна, дружньо поклав йому на плече руки, сказав англійською мовою: «Не ображайтесь на мене, сер. Я виконую волю шефа і свій обов'язок. Так що нехай швидше вляжеться у вашій душі образа і почнемо ділову розмову. Поверніть поки що мій мандат».

Файн слухав Кучеру з заплющеними очима, зціпивши зуби. По вимові надзвичайного уповноваженого він намагався зрозуміти, звідки він, з якої частини їх країни. Начебто з півночі.

— Будь ласка, я готовий. Починайте свою ділову розмову.

Файн кинув лист «Бізона» на стіл, опустився в крісло.

— Я — «Кобра», — стиха, півголосом, уже російською мовою сказав гість і посміхнувся так, ніби промовив: «Я — ангел».

— Ви — «Кобра»?! — Файн зблід і мимоволі відсахнувся всім корпусом назад. — О, тоді все зрозуміло! Запитань більше не маю. Їх не задають Службі безпеки[6]. Я вас слухаю.

— Я дозволяю вам одне запитання. Питайте. Ну!

Файн мовчав, не підводячи очей на співбесідника і дряпаючи нігтями поліровану поверхню стола. «Кобра» нахабно дивився на нього і чекав. Файн уперто мовчав. «Кобра» обережно відсунув довгий рукав, подивився на годинник, перевів погляд на вікна, затулені з середини віконницями, на портрет Тараса Шевченка, потім — на вхідні двері.

— І навіть на одне питання не зважитесь? — запитав він. — Гаразд, тоді я скажу, що найбільше вас турбує. Вас цікавить, чим викликане моє відрядження сюди?

Файн кивнув головою.

— Охоче відповідаю. Шеф незадоволений вами, «товаришу Червонюк». Більше того: він розлючений.

— Чим же? — злякано стрепенувся Файн. — Ми діяли досі точно за планом.

— Це вам тільки здається, сер! — з шанобливим знущанням вставив «Кобра».

— Чого ж тільки здається? Ми благополучно, без жодних втрат, прорвалися через кордон. Ми закріпилися, як було передбачено. Ми активно діємо. Ми майже біля фінішу.

— Справді — біля фінішу! — усміхнувся «Кобра» і знову подивився на годинник. — Не так у вас все благополучно, як вам здається, Джон Файн.

— Тихше. Ради бога! — зашепотів «Чорногорець» і з острахом подивився на двері, що вели в кухню. — Криж не знає, що я…

— Пізно обережничати, Файн, — не знижуючи голосу, продовжував «Кобра». — Як ви гадаєте, чи знають радянські органи безпеки про існування плану операції «Гірська весна»?

— Що ви! Якби знали, тоді ми не сиділи б з вами тут…

— Знають, Файн! Знають! — рішуче перебив співбесідника «Кобра». — І не тільки про план знають. Майору Зубавіну відомо, коли, де і як Дубашевич перейшов кордон, де і як він легалізувався.

— Не може бути! — На опуклому лобі Файна появився густий висип поту, вилиці і губи залила трупна синява. — Не може бути! — повторив він.

«Кобра» спокійно продовжував:

— Майору Зубавіну відомо, що Криж справжній резидент, а «Гомер» — підставний.

— Жахливо! Це ж справжній провал!

— Так, провал, — погодився «Кобра». — Майору Зубавіну відомо також, що на Гвардійську, в будинок Крижа, в ніч на п'ятницю доставлено чотири конвектори з вибухівкою. Майор Зубавін в курсі того, що в тайнику Крижа переховується «Чорногорець», він же Джон Файн, колишній керівник агентурного напрямку «Тиса».

— Ви жартуєте, «Кобра»! — Файн спробував видушити посмішку на своєму спотвореному страхом обличчі. — Не вірю! Не вірю! До сьогоднішнього дня я не помічав ніяких ознак того, що ми викриті. Ні, ні! Ви погано жартуєте, «Кобра». Не розумію, навіщо це вам потрібно?

— Потім, на дозвіллі зрозумієте. Між іншим, навряд чи ви здатні на це!

Файн був так вражений, розгублений, приголомшений, що пропустив повз вуха останні слова «Кобри». Він улесливо дивився на надзвичайного уповноваженого і пристрасно благав його швидше, в цю ж мить, припинити тортури, інакше… інакше він збожеволіє.