Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 8)

Була ще одна можливість, яка, зізнаюся, не спала на думку ані мені, ані жодному з моїх друзів, навіть у такі збуджені, параноїдальні часи, як наші. З огляду на те, що Ґолдени неприховано й рясно вживали алкоголь, невимушено почувалися в присутності жінок із відкритими обличчями і не проявляли жодних ознак сповідування котроїсь із основних релігій світу, ми навіть не підозрювали, що вони можуть бути… матінко моя… мусульманами. Принаймні за походженням. Вирахували це мої батьки.

— В інформаційну епоху, дорогий мій, — із цілком заслуженою гордістю заявила моя мати після того, як батьки закінчили своє дослідження за комп’ютерами, — смітник кожної людини виставлений на загальний огляд. Усе, що треба знати, — це як шукати.

У поколіннєвому плані в нашому домі все було немовби навиворіт. Я був інтернет-невігласом, а батьки — суперспецами. Я тримався осторонь від соцмереж і щоранку купував паперові випуски «Таймз» і «Пост» у крамничці на розі. Батьки натомість жили всередині своїх моніторів, створили собі аватарки в «Second Life» відразу, як цей віртуальний світ з’явився у мережі, і вміли відшукати «е-голку в копиці е-сіна», як полюбляла жартувати моя мати.

Саме батьки почали розсекречувати для мене минуле Ґолденів, бомбейську трагедію, котра погнала їх на інший кінець світу.

— Це було зоусім не складно, — пояснював батько, немов звертаючись до недоумка. — Це далеко не пересічні люди. Якщо людина уїдома, може уистачити просто задати пошук за зображенням.

— Все, що нам треба було зробити, — сказала з усмішкою мати, — це увійти прямо через центральний вхід, — вона протягнула мені течку. — Ось тобі, душко, досьє, — промовила, досконало імітуючи акцент детектива з класичних нуарів. — Аж серце рветься. Смердить гірше, ніж носовичок сантехніка. Не дивно, що вони хотіли залишити це все в минулому. Їхній світ розсипався, мов картковий будинок. Вони не змогли його скласти докупи й подалися сюди, де людей із поламаними долями, як собак нерізаних. Ясно. Сумна історія. Ми виставимо детальний рахунок за послуги з проханням про термінову сплату.

Того року знайшлися люди, які заявили, що новий президент — мусульманин, почалася ота вся маячня зі сфабрикованою метрикою, і ми не збиралися дозволити заманити себе в третьорядну пастку вузьколобої упередженості. Ми знали про Мухаммеда Алі й Каріма Абдул-Джаббара, і через кілька днів після того, як літаки врізалися в будинки, ми всі, що були в Садах, згідно постановили не оскаржувати безневинних за злочини винуватців. Ми пам’ятали ту боязливість, яка змушувала таксистів прикрашати панелі приладів прапорцями й клеїти на захисні екрани наліпки «Боже, благослови Америку», а напади на сикхів у тюрбанах змушували нас червоніти за неотесаність наших співвітчизників. Ми бачили хлопців у футболках «Не звинувачуйте мене — я індус» і не звинувачували їх, тільки нам було незручно, що вони відчувають потребу носити на собі конфесійні декларації, аби почуватися в безпеці. Коли місто заспокоїлося й повернулося в звичну колію, ми відчули гордощі за своїх співмістян, нью-йоркців, за їхній здоровий глузд, отож ні, тепер ми не збиралися влаштовувати істерик через це слово. Ми вже читали книжки про пророка, Талібан і так далі, й не вдавали, що все в них розуміємо, але я почував себе зобов’язаним дізнатися більше про місто, з якого прибули Ґолдени і якого вони не хотіли називати. Довгий час мешканці цього міста відчували гордощі за міжкультурну гармонію, багато індусів у ньому не були вегетаріанцями, а багато мусульман їли свинину, і це було прогресивне місце: його вищі ешелони були світськими, а не релігійними, і навіть тепер, коли цей золотий вік відійшов у минуле, насправді індуські екстремісти утискали ісламську меншість, тож цій меншості слід було співчувати, а не боятися її. Я дивився на Ґолденів і бачив космополітів, а не релігійних фанатиків, і це саме бачили мої батьки, тож ми залишили все, як є, і нам було з тим добре. Ми залишили все, що дізналися, для себе. Ґолдени втікали від терористичної трагедії й жахливої втрати. Їх варто було зустріти з відкритими обіймами, а не боятися.

Та я не можу відмовитися від слів, які злетіли мені з язика у відповідь на виклик Сучітри. Цим питанням є питання про зло.

Я не знав тоді, ані звідки взялися ті слова, ані що вони означали. Знав лиш напевно, що шукатиму відповіді на це питання, шукатиму в дусі Тентена й Пуаро, у своєму постбельгійському дусі, і що коли знайду її — отримаю історію, котру, як постановив, можу розповісти я і тільки я.

Жив колись лихий король, що змусив трьох своїх синів залишити дім, а тоді заточив їх у золотому домі, затуливши вікна золотими жалюзі й заблокувавши двері штабелями американських злитків, мішками іспанських дублонів, лотками французьких луїдорів та відрами венеційських дукатів. Та в кінці діти перетворилися на птахів, схожих на пернатих зміїв, і через комин вилетіли на волю. Але, опинившись на відкритому повітрі, вони виявили, що вже не можуть літати, й болюче попадали на дорогу, й залишились лежати, поранені й ошелешені, у стічній канаві. Навколо зібрався натовп, непевний, чи падущим птахозміям потрібно поклонятися чи їх боятися, аж доки хтось не кинув першого камінця. Після цього град каміння швидко затовк усіх трьох перевертнів, і самотній король у золотому домі побачив, як усе його золото в усіх його кишенях, усіх штабелях, усіх мішках, усіх відрах почало жевріти дедалі яскравіше й яскравіше, аж доки не зайнялося вогнем і не згоріло. Непослух моїх дітей погубив мене, промовив він, оточений високими язиками полум’я. Але це не єдина версія тієї історії. В іншій — сини не втекли, а загинули в полум’ї разом із королем. У третій версії вони повбивали один одного. У четвертій вони вбили свого батька, ставши заразом батьковбивцями й царевбивцями. Може навіть бути, що король був не такий уже й лихий або відзначався, крім численних ганебних рис, також кількома шляхетними. У нашу епоху запеклого спростовування дійсності нелегко погодитися щодо того, що насправді відбувається чи відбулося, щодо того, в чому суть справи, не кажучи вже про мораль або сенс тієї чи іншої оповіді.

Чоловік, що назвав себе Нероном Ґолденом, відгородився передовсім мертвими мовами. Він вільно володів грекою й латиною і змусив вивчити ці мови також синів. Іноді вони вели розмови мовою римлян чи афінців так, ніби то були буденні наріччя, лише два з мільйонів словників Нью-Йорка. Раніше, у Бомбеї, він сказав їм: «Оберіть собі античні імена», — і вибір синів показує, що їхні амбіції були більш літературними, більш міфологічними порівняно з імперськими поривами батька. Вони не прагнули бути королями, хоч наймолодший, варто зазначити, загорнувся в ореол божественності. Вони стали Петронієм, Луцієм Апулеєм та Діонісом. Відтоді, як вони зробили вибір, батько завжди називав їх прибраними іменами. Ім’я задумливого надламаного Петронія Нерон вимовляв як «Петро» чи «Петрон», що звучало радше як марка бензину чи текіли, аж нарешті остаточно спинився на «Петі», що перенесло хлопця з античного Риму в світи Достоєвського й Чехова. Другий син — жвавий, товариський, митець і міський бувалець, наполіг, що сам обере собі прізвисько. «Звіть мене Апу», — вимагав він, відкидаючи батькові заперечення («Ми не бенгальці!»), й не відгукувався на жодне інше ім’я, поки це скорочення не прижилося. А наймолодший, котрому з-поміж усіх них судилася найдивніша доля, став просто «Д».

Саме на трьох синів Нерона Ґолдена ми повинні тепер звернути свою увагу, зазначивши лише при нагоді те, що підкреслювали іноді всі четверо Ґолденів: що їхнє переселення до Нью-Йорка було не еміграцією, не втечею, а вільним вибором. Це може бути цілковитою правдою, якщо йдеться про синів, але у випадку батька, як ми переконаємося, особиста трагедія й приватні потреби могли бути не єдиними мотивами. Можливо, існували якісь люди, поза чиєю досяжністю він хотів опинитися. Трохи терпцю: я не відкриватиму всіх таємниць відразу.

Жевжикуватий Петя — убраний консервативно, але неодмінно стильно — повісив над дверима своєї спальні бронзову табличку зі словами свого тезки Гая Петронія, котрий у Плінія Старшого, Тацита і Плутарха згадується як arbiter elegantiarum, або elegantiae arbiter, законодавець витонченого смаку при дворі Нерона: «Дім свій, юначе, лиши і рушай до чужих берегів. Дальній пізнає Дунай тебе, і прохолодний Борей, і супокійне Канопуса царство, і ті, що споглядають, як родиться Феб і заходить». Вибір такої цитати був дивний, беручи до уваги те, що зовнішній світ його жахав. Але людина може мріяти і у своїх мріях бути інакшою, ніж є насправді.

Я бачив їх у Садах кілька разів на тиждень. Із кимось зблизився більше, з кимось менше. Але познайомитися з реальними людьми — це не те саме, що оживити їх як персонажів. Та до того часу я вже почав думати: просто записуй усе, як є. Заплющ очі й крути кіно в голові, відкрий очі й записуй. Але спочатку вони повинні були перестати бути моїми сусідами, які жили в Реальності і стати моїми персонажами, живими у Дійсності. Я вирішив почати з того, з чого почали вони — з їхніх античних імен. Підбираючи якийсь ключ до Петронія Ґолдена, я перечитав «Сатирикон» і поринув у дослідження меніпейської сатири. «Критикуй ментальні установки, — звучала одна з моїх нотаток для внутрішнього користування. — Це краще, ніж висміювати конкретних людей». Я прочитав ті кілька сатирівських драм, що дійшли до наших днів, «Циклопів» Евріпіда, вцілілі фрагменти «Рибалок» Есхіла, Софоклових «Слідопитів», а також сучасну переробку Софокла — «Слідопитів з Оксирінха» Тоні Гаррісона. Чи цей античний матеріал якось став мені в пригоді? Так, тим, що скерував мене до бурлеску й сластолюбства, якомога далі від претензійності трагедії. Мені сподобалися сатири, що витанцьовували в дерев’яних черевиках у п’єсі Гаррісона, і я занотував: «Петя — поганий танцюрист, із настільки абсурдною відсутністю координації, що людям видається кумедним». Тут можна було ще застосувати один сюжетний хід, бо і в «Рибалках», і в «Слідопитах» сатири наштовхуються на чарівних малят — у першій п’єсі це Персей, а в другій — Гермес. «Передбач можливість увести немовлят, наділених надлюдськими здібностями», — записав я в зошиті, а поруч, на полі, додав: «??? або — НІ». Отож я не мав певності не тільки щодо самої історії чи її центральної таємниці, але й щодо форми. Чи відіграватиме якусь роль сюрреальне, фантастичне? У цю мить я не був певний. А античні джерела не тільки допомагали, але й збивали з пантелику. Сатирівські п’єси, що, очевидно, були діонісійськими і брали свій початок, імовірно, від народних обрядів на честь цього бога. Пиятика, секс, музика, танці. Тож на кого в моїй історії вони мали би пролити найбільше світла? Петя «був» Петронієм, але його братом був Діоніс… у чиїй історії питання статі — або статевої ідентичності, якщо намагатися уникнути того слова, котрого так не любила його коханка, надзвичайна Рія — було б центральним… Я занотував: «Постаті братів до певної міри накладатимуться одна на одну».