Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 6)
— Ну, а сьогодні, — докидав батько. — Моленбек. Єуропейський центр фанатичного ісламу.
На почесному місці, на камінній полиці у вітальні, спочивала кількадесятирічна незаймана плитка гашишу, досі в оригінальній дешевій целофановій обгортці, на якій стояла офіційна печатка якості афганського уряду із зображенням місяця. В Афганістані за часів короля гашиш був легальний і був доступний у трьох видах упаковок, що підлягали чіткому контролю цін і якості: «Афганське золото», «Срібло» і «Бронза». Але те, що мій батько, який ніколи травичкою не бавився, тримав на почесному місці на каміні, було чимось раритетнішим, чимось легендарним, майже окультним.
— «Афханський місяць», — пояснив батько. — Уїд ньохо в епіфізі посередині лоба уїдкривається третє око, ти стаєш ясновидцем, і мало яка таємниця уїд тебе сховається.
— А чого ж ти ніколи його не пробував? — запитав я.
— Бо суїт без таємниць — це усе одно, що картина без тіней, — відповів він. — Якщо бачиш забагато, нічого не уидно.
— Він має на увазі, — втрутилася мати, — що: а) ми віримо в те, що мозок треба вживати, а не дурманити його; б) правдоподібно, він розведений чи, як ті гіпі колись казали, «розбодяжений» якимось гидотним галюциногеном і в) можливо, я б рішуче протестувала. Не знаю. Він ніколи мене не випробовував.
«Афганського сонця», якщо хочете знати, не існувало. Сонцем Афганістану був король, Захір-шах. А потім прийшли росіяни, а після них фанатики, і світ змінився.
Зате «Афганський місяць»… він допоміг мені в найтемніші хвилини мого життя, а мати вже не могла проти цього протестувати.
А ще були книжки, куди ж без них — книжки, що, наче хвороба, вражали кожен закуток нашого запущеного, щасливого дому. Я почав писати, бо як же інакше з такими предками, а фільми замість романів чи біографій обрав, певно, тому, що знав: старих мені не переплюнути. Але доки Ґолдени не переїхали до великого дому на Макдуґал-стріт, навскоси через Сади від нашого, моє творче натхнення від часу закінчення коледжу буксувало. Керований безмежним юнацьким егоїзмом, я почав свого часу вигадувати грандіозний фільм або цикл фільмів на зразок «Декалогу», що піднімає теми міграції, трансформації, страху, небезпеки, раціоналізму, романтизму, зміни статевої поведінки, міста, боягузтва й відваги; не менше, ніж панорамний портрет моєї епохи. Стилем, який я обрав би, було б щось, що я для себе називав оперним реалізмом, а темою — конфлікт між Я та Іншим. Я намагався створити фікційний портрет своєї околиці, але це була історія без рушійної сили. Мої батьки не мали в собі того приреченого героїзму справжніх опернореалістичних головних героїв, не відзначалися ним також наші сусіди. (Боб Ділан переїхав ще хтозна-коли.) Мій викладач кінознавства, славнозвісний-суперзірковий-афроамериканський-режисер-у-червоній-бейсбольній-кепці, прочитавши мої ранні сценарії, бундючно заявив:
— Цілком пристойно зроблено, юначе, але де кров? Це все занадто спокійно. Де рушій? Взяв би ти, може, посадив у тих довбаних Садах якусь летючу тарілку. Чи будинок висадив у повітря. Просто щоб щось трапилося. Нароби трохи галасу.
Я не знав, як це зробити. А тоді прибули Ґолдени, і вони стали моєю летючою тарілкою, моїм рушієм, моєю бомбою. Я відчув захват молодого митця, який отримав тему, немов подарунок у святочній пошті. Я почувався сповненим вдячності.
Ми живемо в часи літератури факту, казав мені батько.
— Узяв би ти й перестав уигадувати. Переконайся у першій-ліпшій книжкоуій крамниці, — сказав він, — уесь рух уїдбувається при столах із літературою факту, а уигадані історії припадають пилом.
Але то був світ книжок. У фільмах була епоха супергероїв. У документалістиці ми мали полеміку Майкла Мура, «Сницаря Штайнера» Вернера Герцоґа, «Піну» Віма Вендерса і ще дещо. Але справжні гроші крутилися там, де був вимисел. Мій батько високо цінував і рекомендував мені твори й ідеї Дзиґи Вертова, радянського документаліста, котрий ненавидів драму й літературу. Його кінематографічний метод «Кіно-око» мав на меті — ні більше, ні менше — еволюцію людства в напрямку вищої, вільної від вигадки форми життя, «
Бульбашка — делікатна річ, і часто вечорами мої домашні професори занепокоєно говорили про те, що вона може луснути. Їх тривожила політкоректність, їх тривожило, що одну їхню колегу в телевізорі впритул обсипала звинуваченнями двадцятирічна студентка, що не зійшлася з нею в поглядах на кампусну журналістику, а іншого колегу пропісочили в теленовинах за те, що він відмовився заборонити костюм Покахонтас на Геловін, а іншого колегу примусили відмовитися на рік принаймні від одного семінару через те, що він недостатньою мірою захищав «безпечний простір» якогось студента від накидання ідей, які студент вважав занадто «небезпечними» для своєї юної свідомості, а інший колега проігнорував студентську вимогу прибрати зі студмістечка статую президента Джефферсона попри той ганебний факт, що Джефферсон був рабовласником, а іншого колегу розгромили в пух і прах студенти з сімей із євангелістськими традиціями за те, що попросив їх прочитати графічний роман, намальований лесбійкою, а іншого колегу змусили скасувати постановку «Монологів вагіни» Ів Інслер, оскільки визначення жінок як осіб із вагінами дискримінує осіб, що ідентифікують себе як жінок без вагін, а ще інші колеги опиралися намірам студентів «витіснити з публічного дискурсу» відступників від ісламу, оскільки їхні погляди ображали невідступників від ісламу. Їх тривожило те, що молодь стає на підтримку цензури, заборон, обмежень; як до цього дійшло, питали вони мене, до цього звуження юної американської свідомості, ми починаємо боятися молодих.
— Звичайно ж, не тебе, синку, хто ж тебе злякається, — втішала мене мати, на що батько заперечував:
— А от
Вечорами вони сиділи у плямах жовтого світла, з книжками на колінах, загублені в словах. Вони скидалися на постаті з картини Рембрандта «Двоє філософів у глибокій задумі» й були ціннішими за будь-яке полотно; можливо, це були представники останнього такого покоління, а ми, ми, котрі є пост-, які приходимо опісля, шкодуватимемо, що не навчилися біля них чогось більшого.
Мені так їх бракує, що не знаходжу слів.
Час минав. Я знайшов собі подружку, втратив, знайшов іншу і так само її втратив. Мій таємний кіносценарій, найвимогливіший із-поміж моїх любовних романів, подивився скоса на ці потуги налагодити приречені в зародку стосунки з людськими істотами, наприндився й відмовився видати свої таємниці. На мене повною парою мчали мої Під Тридцять, а я, мов знепритомнілий персонаж німого кіно, безпомічно лежав на колії. (Мої літературно освічені батьки, без сумніву, воліли б, аби я відіслав тут до кульмінаційної сцени на залізничній колії у Форстеровій «Найдовшій подорожі».) Сади були моїм мікрокосмосом, і щодня я бачив, як витвори моєї уяви спрямовують на мене зустрічні погляди запалих очей із вікон будинків на вулицях Макдуґал і Салліван, благаючи про народження. Я мав їх усіх частинами, але цілісна картина від мене вислизала. Під номером ХХ на Салліван-стріт, на першому поверсі з доступом до саду, я поселив свого бірманського — я хотів сказати: м’янманського — дипломата У Лну Фну з ООН, чиє професійне серце розбила поразка в найдовшій за всю історію битві за пост Генерального секретаря, коли у двадцяти дев’яти раундах голосування поспіль не виявилося переможця, а в тридцятому його обійшов південнокореєць. За допомогою цього героя я планував досліджувати геополітику, зобразити тиск на ООН деяких найбільш авторитарних режимів світу, що домагалися цілковито заборонити образу релігійних почуттів, поставити руба дискусійне питання використання американського вето в інтересах Ізраїлю, а також влаштувати в Макдуґал-Салліван Ґарденз візит Аун Сан Су Чжі власною персоною. Крім того, я знав історію особистої драми У Лну Фну — смерті його дружини від раку, і підозрював, що той, загнаний у тупик подвійним крахом свого праведного життя, може збитися з чесного шляху і врешті погоріти на фінансовому скандалі. Щойно я про це подумав, як чоловік із запалими очима за вікном будинку номер ХХ на Салліван-стріт розчаровано похитав головою й відступив у тінь. Ніхто не любить бути негативним персонажем.
Моя уявлена спільнота була повним інтернаціоналом. Під номером 00 на Макдуґал-стріт жив іще один самітник — аргентино-американець, якому я дав тимчасове, робоче ім’я «пан Аррібіста» — кар’єрист. Щодо нього, як би там він не звався в остаточній версії, Маріо Флорида чи, скажімо, Карлос Герлінґем, синопсис у мене був такий:
Аррібіста, свіжоспечений громадянин, пірнає у велику країну — «його» країну, як йому мріється, — так, як людина, яка дістається до океану обітованого після довгої подорожі через пустелю, навіть якщо ніколи не навчилася плавати. Вона довіряє океану свою вагу, і той її витримує. Людина не тоне — принаймні не одразу.