Ахмед Рушди – Золотий дім (страница 4)

Ґолдени, коли ще носили своє покинуте справжнє прізвище, жили в найпрестижнішому районі міста, у закритому житловому комплексі на найбільш ексклюзивному пагорбі, у просторому сучасному будинку, що височів над резиденціями в стилі ар-деко, вишикуваними над затокою Бек-Бей, до котрої щовечора пірнало сторч головою червоне сонце. Можемо уявити їх там — старого, що тоді не був ще таким старим, та його синів, також молодших: великого геніального неповороткого агорафобічного незграбу-первістка, середнього — з його нічними втечами та портретами людей із найвищого суспільства, та наймолодшого хлопця, в якому ховалась темрява й сум’яття; і схоже на те, що старий упродовж багатьох років заохочував їх до гри в називання себе античними іменами — так само, як від раннього віку він наставляв їх, що вони не звичайні люди, а цезарі, боги. В арабів і персів римські імператори, а пізніше візантійські монархи, були відомі як Кайсар-і-Рум, римські кесарі. А якщо Рим звався Румом, то вони, королі східного Риму, були Румі. Це привело їх до студій над творчістю містика й мудреця Румі, відомого як Джалаледдін Балхі, чиїми цитатами батько з синами перекидалися, мов тенісними м’ячиками: те, чого ти шукаєш, шукає тебе; ти Всесвіт у безпам’ятному танці; оточи себе злою славою; розгортай власний міф; продай свій розум і купи сум’яття; підпали своє життя й шукай тих, хто роздуватиме полум’я і якщо прагнеш зцілитися, дозволь собі занедужати — аж доки ці лікувальні мудрості так їм не обридли, що вони взялися для сміху вигадувати власні: якщо хочеш бути багатим, стань бідним; якщо хтось тебе шукає — це той, кого шукаєш ти; якщо хочеш стати правильно, стань на голові.

Пізніше вони перестали бути Румі й зробилися латинізованими Юліями, синами Цезаря, що самі були або мали стати Цезарями. Це був старовинний рід, який нібито міг простежити свій родовід аж до Александра Великого — котрий, як стверджував Плутарх, був сином самого Зевса, — тож були щонайменше рівнею Юліям-Клавдіям, котрі виводили свою генезу від Юла, сина праведного Енея, троянського принца, а тим самим від Енеєвої матері, богині Венери. Що стосується слова «Цезар», воно мало принаймні чотири варіанти походження. Чи перший Цезар убив caesai, як мавританці називали слона? Чи мав він на голові густе волосся — caesaries? Чи мав сірі очі, oculis caesiis? Чи його ім’я походить від дієслова caedere, розтинати, оскільки народився він шляхом кесаревого розтину?

— Очі в мене не сірі, а мати народила мене природним шляхом, — сказав старий. — І моє волосся, хоч нікуди не поділося, поріділо, і я не вбив жодного слона. До дідька першого Цезаря. Я волію бути Нероном, останнім із них.

— А ми тоді хто? — запитав середній син.

— Ви — мої сини, — відповів, знизавши плечима, патріарх. — Виберіть собі свої імена.

Згодом, коли надійшла пора виїжджати, вони виявили, що старий звелів зробити для них подорожні документи на їхні нові імена, і не здивувалися. Це був чоловік, який вирішував усі питання.

А ось, немов на старовинній світлині, дружина старого — невелика сумна жінка з сивуватим волоссям, зібраним у неохайний кок, і пам’яттю про самокалічення в очах. Цезарева дружина: зобов’язана бути поза підозрою, еге ж, але й приречена на найгіршу роботу в світі.

Увечері 26 листопада щось трапилось у великому домі — якась суперечка між Цезарем і його дружиною, тож вона викликала водія з «мерседесом» і в сум’ятті залишила будинок, вирушивши шукати заспокоєння серед друзів, і таким от чином опинилася в «Надморській вітальні» готелю, оточеного загальною любов’ю, і саме їла сендвічі з огірком і запивала щедро підсолодженим свіжим лаймовим соком, коли всередину увірвалися бойовики, що весело гиготіли під впливом галюцинацій, шалено обертаючи очима в оточенні психоделічних уявних птахів, що пурхали в них над головами, і розпочали вбивчу стрілянину.

І звичайно, що цією країною була Індія, а містом, певна річ, Бомбей, а будинок, звісно ж, був розташований у фешенебельному кварталі Валкешвар на Малабарському пагорбі, і так, звісно ж, ідеться про напад ісламських терористів з Пакистану, організований угрупованням Лашкар-е-Тайба, «Армією правовірних»: спершу на залізничний вокзал, раніше відомий під назвою Термінал Вікторії, або ж Ві-Ті, а сьогодні, як і все інше в Бомбеї/Мумбаї, перейменований на честь героїчного повелителя маратхів Шиваджі, а потім на кав’ярню «Леопольд» у Колабі, готель «Оберон Трайдент», кінотеатр «Метро», лікарню «Кама-енд-Алблесс», Єврейський хабадський центр та готель «Тадж-Магал Палас-енд-Тауер». І, звичайно, — після трьох днів облоги й боїв мати двох старших хлопців Ґолденів (про матір наймолодшого сина скажемо більше згодом) виявилася однією з загиблих.

Коли старий довідався, що його дружина потрапила в пастку в готелі, у нього підкосилися коліна, і він би скотився мармуровими сходами свого мармурового будинку, з мармурової вітальні прямо на мармурову терасу, якби поруч не опинився слуга, що спіймав його; але тоді поруч завжди був якийсь слуга. Старий втримався на ногах, сховав лице в долонях, і тіло його затрусилося від ридання — такого гучного й конвульсивного, що здавалося, ніби глибоко в ньому сидить якась істота й намагається вирватися на волю. До самого кінця нападу він залишався в молитовній позиції на вершині мармурових сходів, відмовляючись їсти й спати, гамселячи себе кулаком у груди, немов професійний плакальник на похороні, і проклинаючи себе. Я не знав, що вона туди подалася, плакав він, я мусив здогадатися, навіщо я її відпустив. У ті дні повітря в місті, навіть у полудень, видавалося темним, неначе кров, темним, неначе дзеркало, і старий побачив у ньому своє відображення, і йому не сподобалось те, що він побачив; а візія ця була настільки потужною, що хлопці також її побачили, і після того, як прийшла лиха звістка, що закінчила все їхнє дотеперішнє життя, і прогулянки у вихідні навколо іподрому в товаристві представників давніх бомбейських родин та новобагатьків, сквош, бридж, плавання, бадмінтон і гольф у клубі «Віллінґдон», акторки-старлетки та гарячий традиційний джаз — усе це щезло назавжди, потонувши в морі смерті, сини пристали на оголошене їм батькове бажання залишити назавжди цей мармуровий палац і це поруйноване розсварене місто, в якому він стояв, а заразом усю цю брудну, корумповану, беззахисну країну, їхнє все, що батько тепер раптово, а може, й не так раптово зненавидів, і вони погодилися дощенту стерти з пам’яті, чим це все було для них, і ким вони були в ньому, і що вони втратили: жінку, на яку нагримав чоловік, накликавши фатальний кінець, і яку двоє синів любили, а пасинок колись так принизив, що вона спробувала накласти на себе руки. Вони витруть цю дошку начисто, створять собі нові ідентичності, перетнуть світ і стануть іншими, ніж були. Вони втечуть із історичного в особисте, і в Новому Світі особисте стане єдиним, чого вони шукатимуть, єдиним, чого вони очікуватимуть, аби стати окремими, індивідуальними, самотніми й самотужки доходити до власного порозуміння зі щоденним життям — поза історією, поза часом, наодинці. Жодному з них не спало на думку, що їхнє рішення було наслідком колосального відчуття, що це їм просто належить, переконання, що вони можуть отак просто відійти від учорашнього дня й перейти в завтрашній, мовби він не належав до того самого тижня, можуть переміститися поза межі пам’яті, коріння, мови й раси в країну самості, зобов’язаної лише самій собі, інакше кажучи — Америку.

Якими ж несправедливими були ми до неї, неживої жінки, пояснюючи її відсутність у Нью-Йорку її невірністю. Якраз її відсутність, її трагедія надавала сенс присутності її родини серед нас. Вона надавала значення цій історії.

Коли померла дружина імператора Нерона Поппея Сабіна, той спалив на похороні стільки ладану, скільки Аравія могла би постачати десять років. Але у випадку Нерона Ґолдена весь ладан світу не зміг би остаточно перебити бридкого запаху.

Правничий термін бенамі звучить майже на французький манір: ben-ami, спонукаючи довірливих помилково вважати, що це означає «добрий друг», bon ami, або «коханий», bien-aimé, або щось подібне. Але насправді це слово має перське походження і його корінь не ben-ami, а bé-námi. Bé — це префікс, що означає «без», а nám значить «ім’я»; таким чином, benami — це «безіменний», або ж анонім. В Індії угода бенамі — це купівля нерухомості, при якій гаданий покупець, на чиє ім’я вона купується, є лише підставною особою, яку використовують, аби приховати справжнього власника. У давньому американському сленгу бенамі називали beard — «бородою».

У 1988 році уряд Індії прийняв Акт (заборони) операцій бенамі, котрим оголосив такі угоди незаконними, а водночас дав державі можливість реквізувати нерухомість, що перебувала у «власності бенамі». Залишилося, однак, чимало лазівок. Одним зі способів, якими держава намагалася ці лазівки прикрити, було запровадження системи Аадхаар. Аадхаар — це дванадцятизначний номер системи соціального страхування, пожиттєво присвоєний кожному громадянинові й кожній громадянці Індії, використання якого є обов’язковим у всіх фінансових операціях та операціях із нерухомістю, що дозволяє таким чином відстежувати участь громадян у цих операціях електронним шляхом. Однак чоловік, відомий нам під ім’ям Нерона Ґолдена, що понад два десятки років був американським громадянином і батьком американських громадян, випереджав події. Коли сталося те, що сталося, і все вийшло на світло денне, ми дізналися, що дім Ґолденів у ста відсотках належав певній пані літнього віку, тій самій пані, котра була старшою з двох довірених осіб Нерона, а поза цим не можна було довести існування жодних інших юридичних документів. Але сталося те, що сталося, і після того розвалилися навіть стіни, які Нерон так дбайливо зводив, і розмах його злочинної діяльності постав перед нами у всій своїй відразливій повноті, оголений у денному світлі правди. Це буде у майбутньому. А поки що він був просто Н. Ю. Ґолденом, нашим багатим і — як ми виявили — простацьким сусідом.